Ольга Кобевко, лікар-інфекціоніст із Чернівців Основну підтримку медики відчувають від волонтерів

Відома у Чернівцях волонтерка, колишня депутатка обласної ради, а за основною спеціальністю лікар-інфекціоніст Ольга Кобевко з перших днів, коли в Україні було виявлено хворих на коронавірус, розпочала боротьбу з цією хворобою. За ці два місяці напруженого графіку Ольга і переживала радість від одужання важких пацієнтів, які уже подумки прощалися зі своїм життям, і бачила смерті молодих і цілком здорових на перший погляд людей, які надто пізно зверталися по допомогу чи мали незвичний перебіг цієї хвороби.

До перших хворих на CОVID-19 в Україні, Ольга працювала в інфекційному відділенні Чернівецької обласної лікарні. Проте відколи пандемія почала наростати, їй доводиться розподіляти свою роботу між двома медзакладами.

 

До обіду я лікую пацієнтів з CОVID в обласній лікарні, а після – допомагаю міській

“Зараз я працюю у двох лікарнях одночасно: у першій міській та в обласній лікарні. Бо спочатку в нас почали хворих приймати в обласній лікарні, де я і працювала. Але після того, як кількість заражених суттєво зросла, змушені були відкрити ще одну базу в першій міській лікарні саме для мешканців Чернівців. Там не було інфекціоністів на той час, і я погодилась піди туди на підтримку. Тому зараз до обіду я в обласній лікарні, а вже після – допомагаю міській”, — пояснює лікарка.

ПЕРШИМИ НА ДОПОМОГУ МЕДИКАМ КИНУЛИСЬ ВОЛОНТЕРИ

Поспілкуватися телефоном з Ольгою Кобевко вдалося увечері після її чергового виснажливого дня. Втомленим голосом вона розповідала про набутий досвід буковинських лікарів у боротьбі з маловивченим вірусом, і про ставлення влади та простих людей до медиків, і про умови, в яких доводиться працювати, і про тривожні очікування напередодні послаблення карантину.

– Як змінилося ваше життя після початку пандемії?

– Часу вільного взагалі немає. Робочий день у мене починається із самого ранку і закінчується пізно увечері. На вихідних у мене добове чергування за основним місцем роботи в обласній лікарні. У неділю я ще трохи на роботі, а в понеділок знову починається той самий ритм життя. Напевно, це основні зміни. Бо для мене цей ритм віддалених перебіжок, як я це називаю, не новий. Я починала допомагати ще з часів Майдану і потім уже після початку військових дій на сході їздила часто з волонтерською допомогою військовим — ми збирали та привозили різні медикаменти тощо. Трохи пізніше, коли вже потреби у медикаментах знизились, я почала їздити туди як лікар-волонтер і допомагати військовим у госпіталях. Для цього використовувала свої відпустки у лікарні, брала додаткові за власний рахунок, щоб допомагати.

– Ви зачепили тему вашого волонтерства на фронті. Чи відчувають зараз медики таку ж підтримку людей, волонтерів, як свого часу військові на початку подій на сході?

– Так, зараз це дуже відчутно. Ще коли почався скандал у Санжарах, коли бачила, як українці не пускали людей, своїх співгромадян, мені було важко повірити, що люди могли самі таке зробити. Такі негативні речі, я знаю, вони завжди чимось або кимось керувалися. Ще з часів Майдану, з часів навіть Помаранчевої революції я бачила тих українців, які розуміли, чому важливі зміни і що таке біда. Коли біда приходила на нашу землю, вони мобілізувалися самі у допомозі одне одному. Їх не потрібно було просити про це. Так само і зараз, я знала, що волонтери почнуть допомагати і, можна сказати, відновлювати медицину, як свого часу вони допомагали нашій армії. Хоча я сподівалася і на владу, яка швидше зверне увагу на стан нашої медицини і почне якісь правильні рухи для її підтримки і відновлення. А вже потім підтягнуться волонтери і прості люди. Але поки що все знову відбувається, як у 2014 році з армією. Основну підтримку медики зараз відчувають саме від волонтерів, спонсорів, звичайних людей тощо. Сподіваюся, що після цього і наша влада зверне більше уваги на медицину. Я маю на увазі не забезпечення чимось матеріальним особисто лікарів, мова йде про забезпечення медикаментами пацієнтів. Це ті речі, які рятують життя людям. Поки що їх украй мало.

– А як щодо матеріального забезпечення лікарів? Отримали вже обіцяну від уряду доплату?

– Ми в обласній лікарні нещодавно отримали обіцяну доплату. Щоправда, це не було 300% або, може, ті 300% оподаткували, хоча уряд обіцяв, що ці гроші оподатковувати не будуть. Бо в середньому наші лікарі отримали по 10 тисяч гривень, а медсестри – десь по 7 тисяч. У лікарнях міського підпорядкування медики отримали ще додаткову доплату з міського бюджету – по 15 тисяч гривень для лікарів, 10 тисяч – для медсестер і по 7 тисяч – для санітарок. Це крім зарплати і обіцяної урядом доплати в 300%.

 

– Що вам було відомо про цей вірус до того, як перші хворі зявилися у нашій лікарні? І наскільки змінилися знання про нього вже під час лікування?

 

Я почала цікавитися коронавірусом ще у січні, коли відбувся спалах хвороби у Китаї

– Я взагалі почала цікавитись коронавірусом ще у січні, коли відбувся спалах хвороби у Китаї. Читала багато їхньої преси, яку намагалася зрозуміти, використовуючи перекладачі Google. Потім з поширенням хвороби ставало легше дізнаватися щось про цей вірус. Мені цікаво було з професійної точки зору, як інфекціоністу, дізнатися, як із ним боротися. Бо коли уже спалах відбувся в Італії й поширення пішло у Європі, то стало зрозуміло, що наша країна цього ніяк не уникне. І я вже почала говорити про це у лікарні й писала у Facebook, що нам потрібно бути до цього готовими. Ці дописи були ще від лютого. А перший пацієнт у нас з’явився третього березня.

КОЛИ ВИПИСУВАЛА «ВАЖКОГО» ПАЦІЄНТА, РОЗПЛАКАЛИСЬ ОБОЄ

– Розкажіть про своїх пацієнтів із цією хворобою. Чи спостерігається тенденція до швидшого одужання молодих людей, порівняно зі старшими?

– Незважаючи на поширену думку про те, що COVID-19 більше вражає людей похилого віку, наша практика доводить, що великої різниці нема. Тут більше має значення наявність супутньої патології та опірність організму, тобто стан імунітету людини. У нас є й багато діток, які заразилися, у них трохи легше зазвичай протікає захворювання, але є різні випадки. Є хворі середнього віку, а також є й померлі від вірусу молоді люди — 20, 25, 30 років. Тобто, тенденції немає саме з віком пов’язаної, а, як я вже сказала, є залежність перебігу COVID-19 від рівня імунітету і певних супутніх захворювань, які можуть призвести до ускладнень.

– У себе на сторінці у Facebook ви писали про пацієнта, який лікувався у вас 27 днів. Це найдовший термін лікування?

 

Один мій дуже важкий пацієнт уже був попрощався зі своєю родиною, але – видужав

– Бували й триваліші. Але я написала саме про цього пацієнта, бо це був незвичний випадок. У хворого було багато супутньої патології, він належав до групи ризику, у нього була надмірна вага, і тривалий час ми не могли справитись із симптоматикою, зменшити прояви вірусу. І просто був певний період, коли він мені сказав, що уже попрощався зі своєю родиною. Бо розуміє, що не може з цього вийти. У мене тоді був такий момент, коли просто опускалися руки. Коли ти бачиш, що ніби робиш усе правильно, і ніби усе логічно, але ніякого позитиву нема. І тут він такі речі мені говорить. Я тоді вирішила, що поки усі методи не спробую, доти буде шанс на одужання. Я тоді сказала, що не дозволяю йому ні з ким прощатися, поговорила з його сім’єю, пояснила, що вони повинні його підтримувати, а не прощатися. Бо поки я усе не спробую, не відступлюся.

Хоча за цим пацієнтом було кілька консиліумів з іншими лікарями, і ми розуміли, що, ймовірно, таки не зможемо його підняти на ноги. Але все одно, надія залишалася – і не даремно. Він одужав, у нього вже тиждень не було температури, зменшилась симптоматика, він відчув покращення стану, і вже перестали приходити позитивні результати аналізів. І коли він отримав другий негативний результат, я його виписувала і з тією випискою не просто бігла до нього у палату – аж підскакувала. Прийшла до нього, він дуже зрадів, і ми обоє розплакалися… Він і тепер мені телефонує, запитує про справи.

– А що саме йому допомогло, якийсь конкретний препарат, чи організм сам почав боротися?

 

На сьогодні у світі не існує якогось одного препарату чи однієї схеми лікування коронавірусу. На жаль, усі випадки індивідуальні

– Йому від самого початку не можна було призначати ті препарати дезінтоксикаційної терапії, яка є в нас у наказах і яку використовує світ. Але потім ми «підтягнули» інші органи ліками для того, щоб його підготувати до цієї терапії. А тоді спробували саме цю терапію – і змогли побороти вірус. Та це все комплексна терапія. Тому що на сьогодні у світі не існує якогось одного препарату чи однієї схеми лікування коронавірусу. На жаль, усі випадки індивідуальні. Але зараз нам уже трішечки легше, бо за увесь березень, коли ми працювали з першими пацієнтами, ми навчилися і маємо тепер певні свої схеми. І зараз розпочинаємо лікування за нашими напрацьованими схемами, рідко коли щось змінюємо з ліками. Хоча бачимо, що пацієнти до нас поступають набагато важчі, ніж у березні.

– Як ставляться до вас пацієнти, які одужали? Відчуваєте якусь вдячність чи люди намагаються якомога швидше покинути лікарню і забути усе це?

 

Пацієнти, які виписалися, коментують у соцмережах, що завжди бачили мене лише у костюмі лікарському, не бачили й як я виглядаю. Упізнавали по очах, дехто за голосом

– Ви знаєте, у нашому інфекційному відділенні обласної лікарні, м’яко кажучи, не надто приємні умови для пацієнтів: загальні туалети, нема гарячої води, душу тощо. Дивлячись на все це, люди мали би хотіти якнайшвидше піти додому, втекти з цієї лікарні. Але вони залишаються у стаціонарах, оскільки розуміють, що мусять перебути цей період, бо хвороба є страшною і важкою. Щодо терміну перебування, то у нас пацієнти лікуються по три тижні, й більше. Люди, які виписуються, дуже дякують. І коли десь у коментарях читаєш «дякую, що ви мене вилікували», то стає якось так приємно. Пацієнти нас упізнають за очима, дехто за голосом. Вони знаходять мою сторінку в Facebook і пишуть у коментарях, що завжди бачили мене лише у костюмі лікарському, а так з фото у соцмережах можуть хоча б побачити, як я виглядаю. Дехто телефонує, дехто пише смс, зі святами вітали мене пацієнти. У мене був другий пацієнт, який захворів в Україні. Це чоловік старшого віку, він мав певні ускладнення, двобічну пневмонію, його стан певний період був ближче до важкого. І він вилікувався, і пішов додому. То ми з ним досі зідзвонюємось, і його родичі мені пишуть – це дуже приємно.

ДО ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ ЗАЛУЧАЮТЬ ГІНЕКОЛОГІВ ТА ОКУЛІСТІВ

– Розкажіть про сам процес лікування пацієнтів. Наскільки я розумію, держава частково забезпечує препаратами, але люди самі змушені купувати якісь ліки. Чи не бувало у вас пацієнтів, що не могли собі придбати ті чи інші медикаменти? Як у таких випадках діють лікарні?

– На початку пандемії держава забезпечувала більшою кількістю ліків, які можна було видавати безкоштовно. Можливо, не думали, що буде таке велике поширення. На сьогодні ми можемо допомогти безкоштовними ліками пацієнту лише частково. Це специфічна терапія, яка прописана в національному протоколі лікування коронавірусу. Вони у нас є в достатній кількості. Але ми не всім їх можемо призначати, бо ці препарати впливають і на інші органи, а в деяких пацієнтів можуть бути певні протипоказання. Лікарня також видає безкоштовно частину антибіотиків. Але цього, звичайно, недостатньо. І частину ліків пацієнтам доводиться купувати самим. На жаль, так.

 

– Як часто медики, які працюють із хворими на COVID-19, здають аналізи на коронавірус?

– Я особисто ще жодного разу не здавала ні мазків, ні швидких тестів не робила. Хоча з початку пандемії працюю безпосередньо з хворими. А зараз працюю одразу в двох осередках. Але поки що я не мала жодної симптоматики. Тому не бачу потреби здавати аналіз на COVID-19. Наразі у нас медиків тестують у двох випадках: якщо в людини є симптоми або якщо вона перебувала у тісному контакті із хворим. Хоча знаю, що у деяких лікарнях проводять системне тестування, якщо вважають за потрібне.

– Які основні фактори інфікування такої кількості медиків у нас?

– Тут є кілька моментів. По-перше, є побутовий шлях зараження – багато медиків інфікувалися не у стінах лікарні. Але є й чимало медпрацівників, котрі захворіли на робочому місці. Ми навіть провели таку паралель між міською та обласною лікарнями. У міській було понад 20 інфікованих, але лише двоє з них мали прояви і хворобу. Всі інші були безсимптомними або з дуже легким перебігом. Тобто, вони лікувалися вдома. Тут варто сказати, що у міській лікарні трохи інший режим праці медиків. Там на кожному поверсі чергує один лікар. І якщо лікарня заповнена в середньому на 80 пацієнтів, то там на одну зміну залишається 5 лікарів і плюс реанімація окремо. А от в обласній лікарні були дні, коли на все відділення, а це приблизно 100 хворих, залишається чергувати один лікар. Він працює і на прийом, і на допомогу пацієнтам у палатах. А пацієнти складні, ось це все і призвело до того, що в нашій обласній лікарні було інфіковано 66 медиків. А більша частина з них – саме з інфекційного відділення – лікарі, медсестри, санітарки. І всі мали прояви двобічних пневмоній, тобто, ускладнення. У нас досі є лікарка, яка вже понад три тижні лікується від цієї хвороби, тому що їй дало ускладнення ще й на серце. Думаю, що немалу роль в інфікуванні медиків відіграє правильно створений робочий режим у лікарнях. Люди швидко виснажились, втратили сили – і цим знизили свій імунітет. Тому й складніший перебіг хвороби саме у медиків інфекційного відділення.

– Відчувається через це кадрова проблема? Чи вона існувала і до пандемії?

 

На боротьбу з коронавірусом підключилися і гінекологи, й окулісти, і травматологи, і, навіть, кардіологи

– Ні, раніше було менше пацієнтів і не було такого навантаження, щоб один лікар на добу залишався на сто людей. А зараз дефіцит із кадрами дійсно є – і з середнім, і з молодшим медперсоналом. Але в інших лікарнях це вирішили дуже просто. На саму боротьбу з коронавірусом підключилися не лише інфекціоністи, а й лікарі з інших відділень. Наприклад, у першій міській лікарні хворих лікують і ендокринолог, і вертебрологи, і ЛОР-лікарі, й гінекологи, окулісти, травматологи, навіть кардіологи. Тобто, це ті люди, які раніше не лікували хворих з інфекційними захворюваннями.

– Багато звільнилося медиків у лікарнях після початку пандемії?

– У моєму інфекційному відділенні жоден лікар не звільнився за цей період. Проте дуже мало медсестер і санітарок залишилося. Знаю також, що у деяких інших лікарнях, які робили опорними, позвільнялося чимало лікарів, медсестер і санітарок.

– Недавно група українських медиків, серед яких був і чернівецький лікар, повернулася з Італії. Чи проводили з нашими лікарями вже якісь семінари, щоб розповісти про набутий досвід?

– Я того медика чернівецького знаю особисто, ми давно товаришуємо і працюємо в одній лікарні. Коли він лише звідти повернувся, ми зразу зустрілися з ним поговорити про італійські реалії. Він поділився набутим досвідом. Але насправді лікування там мало відрізняється від нашого, окрім того, що у них обладнання набагато краще, аніж у нас. Бо всі методи лікування й діагностики ми використовуємо практично однакові, але не так ефективно, як за кордоном. Наприклад, результати ПЛР-досліджень. Ми спілкувалися також із колегами з Румунії, з Німеччини, Ізраїлю, США, Португалії, Канади, Італії – усі нам казали, що від часу взяття аналізу в пацієнта до моменту отримання результату проходить в середньому по 8-12 годин. Найтриваліше було в Італії: під час великого напливу там результати отримували протягом доби. Тобто, там можна одразу починати лікування пацієнта та розробляти подальшу тактику ведення цього хворого. У нас же цей процес отримання результатів проводиться від 4 до 6-7 днів. А від цього ж напряму залежить ефективність лікування хворих.

 

ДІТИ ПЕРЕДАЮТЬ НАМ МАЛЮНКИ, ЯК КОЛИСЬ ВІЙСЬКОВИМ НА ФРОНТ

– Як гадаєте, наскільки зміниться ситуація із захворюваністю після послаблення карантину в країні?

– Боюся щось говорити на цю тему. Я бачила тенденцію до приросту хворих, бачила тенденцію до складності нових хворих. Я просто боюся якогось збільшення та ускладнення випадків. І в той же час розумію, що від продовження карантину залежить і економічна стабільність держави. Окрім цих пацієнтів, які, звичайно, є дуже важливими зараз, у нас також є багато дітей-сиріт, пенсіонерів, соціально-незахищених верств населення. І якщо держава не отримуватиме ніяких прибутків, бо нічого не працює, вона не зможе піклуватися достатньо про цих людей. Ми можемо мати велику економічну кризу, і це страшно. Бо це так само вплине й на хворих. Тому це рішення мають приймати і грамотно продумувати наші державні керівники.

– Розкажіть, як ставляться рідні до вашої роботи. Чи не було спроб переконати вас звільнитися під час цієї пандемії?

– Ні, у мене і батьки, і родичі всі, й друзі, навпаки – підтримують мене. У мене є 14-річний син, якого я ще від початку пандемії не бачила. Він живе у Києві, але коли почалися всі ці події, встиг приїхати сюди, у Чернівці. Але він зараз живе не зі мною. По-перше, я і вдома мало буваю, а по-друге – це великий ризик для нього. Я працюю в осередку хвороби і не хочу наражати його на небезпеку. Але ми часто зідзвонюємось, він завжди мене підтримує у всьому.

– Коли починалися військові дії на сході, то заговорили про різні програми психологічної підтримки військових, які повертаються з війни. Як гадаєте, чи потрібна буде така допомога і медикам?

 

Найкраща психологічна допомога для медиків – підтримка і вдячність людей

– За інших говорити не можу, чи потрібна буде комусь допомога психолога. А за себе скажу. У період, коли у нашому відділенні залишилось 4 лікарі й не було особливої підтримки, був такий депресивний, сумний настрій. Але ми четверо намагалися одне одного підтримувати або жартами, або якимись веселощами, або смаколиками. І якось пережили ті два найважчі тижні. Зараз я також бачу підтримку людей, слова вдячності, які пишуть і мені в особисті повідомлення, і в коментарях у соцмережах.

 

Колись я на фронт возила дитячі малюнки, а зараз нам, медикам, передають такі самі

І, напевно, це найкраща психологічна допомога. Тому що ти розумієш, що ти робиш це недарма і що твою працю оцінюють люди. Вони бачать, що ти у боротьбі, – й всі тебе підтримують. І волонтери приносять нам харчі, якісь фрукти, і діти нам уже малюють та передають волонтерами малюнки. Колись я на фронт возила дитячі малюнки, а зараз нам передають такі ж. Це дуже приємно, воно заспокоює, виводить із цього депресивного стану. І ми розуміємо, що потрібно далі йти працювати, адже тебе чекають хворі. І хто, як не ми. Для мене ось така підтримка – це найкраща психологічна допомога.

Віталій Олійник, Чернівці

Фото зі сторінки Ольги Кобевко у Facebook

Новини Партнерів