Майор запасу Віталій Васильович Черновський народився 5 грудня 1970 року в с. Чудей Сторожинецького району Чернівецької області у багатодітній родині.
У 1988 році закінчив Чудейську загальноосвітню школу №2. З 1988 по 1992 р.р. навчався в Новосибірському військовому училищі. Повернувся в Україну та проходив військову службу в її Збройних Силах у різних містах. Закінчив також Київську військову академію. Перед звільненням в запас працював на посадах офіцерсько-командного складу у 66-й окремій механізованій бригаді м. Чернівці.
Повернувся до батьківського дому та трудився на різних роботах.
Через військове протистояння на Сході мобілізований захищати рідну землю в серпні 2014 року. З 26 грудня 2014 по 12 серпня 2016 року безпосередньо брав участь в АТО.
Помер 2 вересня 2016 року удома від зупинки серця. Похований у рідному селі
Найстарший син у великій і дружній родині Черновських Віталій мав трьох сестер та п`ятьох братів. Мати -домогосподарка доглядала дітей, батько служив у тодішній міліції і був шанованим в області дільничним інспектором. Змалку всім дітям прищеплювалися найкращі людські чесноти, вони були дуже чемними та дослухалися до настанов старших. Віталій рано навчився читати, і з тих пір назавше саме книги стали його дороговказом у житті.
Змалечку хлопчик часто розпитував батька про його службові будні. Пишався, коли чув про те, як він уміло бореться з порушниками закону, як зупиняє хуліганів. Але ще більше любив слухати розповіді про військову службу. Тато ж казав: аби бути військовим, треба багато знати, розуміти, бути загартованим та витривалим. Саме тому хлопчик активно займався спортом та вчився лише на «відмінно». Разом з однокласниками часто їздив на різноманітні екскурсії, охоче пізнавав світ. А якось, повернувшись із застави, де прикордонники демонстрували школярам затримання порушників кордону, годинами розповідав удома і про самих прикордонників, і про дресированих службових собак. Школу хлопець закінчив із «золотою медаллю».
Аби реалізувати свою мрію, Віталій разом з двома друзями поїхав з рідного села аж до далекого Новосибірська. Вище військово-політичне училище закінчив з відзнакою.
«З розпадом Союзу він мав можливість залишитися в Росії, але повернувся в Україну, яку дуже любив, – розповідає дружина рідного Віталієвого брата Миколи Світлана. – Служив у Феодосії в десантних військах. Там вперше здійснив свою дитячу мрію – стрибнув з парашутом. А коли кількість таких стрибків сягнула більше двох сотень, став інструктором та вже сам навчав цьому інших військовослужбовців.
У Криму Віталій зустрів своє кохання – Вікторію. Коли він привіз дівчину родом з Чернігова на свою малу батьківщину, їй дуже полюбилася зеленоока Буковина. У Чудеї гуляли пишне весілля, а невдовзі у молодят народилася донечка, яку назвали Оленкою. Однак доля родини військового була нелегкою – доводилося часто переїжджати з місця на місце. На якомусь етапі подружжя не витримало випробування часом і розлучилося. Віка відвезла маленьку донечку до своїх батьків, сама ж виїхала за кордон та там вдруге вийшла заміж.
Виходило так, що Оленка частіше бачилася з батьком: Віталій щоразу на канікули привозив доню до свого отчого дому.
Раптова смерть ще молодого 50-літнього батька, втрата 30-літнього брата, а за кілька років і берегині домашнього вогнища, матусі, вибила з колії розмірене життя родини. Поступово брати і сестри у пошуках заробітків пороз`їжджалися по закордонах. Віталій впродовж тривалого часу мешкав у Чернівцях, а коли вийшов у запас, оселився в рідному батьківському домі.
«Доглядав хату як справжній господар. Робив ремонти, садив город, збирав урожай. Здавалося б, чоловічі руки не здатні до такої роботи. Особливо ж з вирощування квітів. Але улюблених матусиних чорнобривців на клумбах завжди було так багато, що у пору цвітіння повітря повнилося п`янким ароматом, відомим з раннього дитинства…»
Додому на Різдвяні свята та на Великдень Черновські щоразу з`їжджалися з усіх куточків світу. Тоді Віталій аж сяяв від щастя. Особливо, коли всі збиралися за спільним святковим столом. Він самотужки готував українські смаколики і дуже старався догодити рідним.
Коли у Києві завирував Майдан, чоловік не мчав щодуху туди, хоча й був дуже щирим українцем, патріотом своєї землі. Але… тоді у душі ще жевріла образа за нездійснені сподівання після так званої «Помаранчевої революції», активним учасником якої він був.
2014 рік приніс українському народу багато біди. Ворог віроломно анексував Крим, розв`язав військові дії на сході нашої країни. Почалася мобілізація…
Почувши про це, Віталій Черновський одразу помчав до військкомату проситися, аби і йому, колишньому офіцеру, вручили повістку. Але отримав відповідь, що офіцерів ТАМ поки не потрібно. Змиритися з «вердиктом» палкий патріот рідної землі не зміг. Час від часу навідувався до військових і врешті отримав згоду.
«Збирався швиденько, аби, боронь Боже, ніхто не передумав, – пригадує Світлана. – Я допомагала йому як могла. Спочатку проходив перепідготовку у Львові, а потім їх перекинули на Схід. З грудня 2014 року він вже перебував безпосередньо в «гарячих точках»…
Він не часто спілкувався з рідними. Адже всі – за кордоном. Виїхала після закінчення середньої школи і донечка Оленка, яка зараз навчається у Брюсселі, де живе її мати. Єдиною порадницею чоловіка надалі залишалася братова дружина Світлана. Вона разом зі своїми дітками, а Віталієвими племінниками, мешкає поруч їхнього батьківського обійстя, тож Віталій просив її наглядати за будинком, городом, садом.
«Про службу нічого не розповідав, – каже Світлана. – Я ж і не вимагала цього, просто просила, аби беріг себе. Та менше дивилася передачі по телевізору, забороняла й дітям – вирішила, що так буде краще. Розуміла, що він уміє берегти військову таємницю, і копирсатися в душі військового, тим паче, кадрового, не варто… Тож раділа істинно чоловічим, батьківським його почуттям і вчинкам, коли розповідав, що кошти зі своєї картки переводить у «євро» та відправляє донечці – адже вона студентка і їй, мовляв, треба більше. «Ось виженемо клятого ворога, я вийду в запас. Оленка повернеться і житиме тут, на нашій дідизні. Вийде заміж, у мене з`являться онуки і все буде добре. Я хочу, щоб вона була щасливішою за мене».
На початку серпня 2016 року до Чудея у відпустку приїхали троє братів Віталія. 12 серпня закінчився контракт і у нього – військовий повернувся з фронту. «Перебираючи у пам`яті останні розмови, я пригадую, як запитала у Віталія, чи він, бува, не надумав продовжити контракт, – розповідає Світлана Черновська. – Якимось дуже стомленим голосом він відповів: «Досить, їду додому, хочу бачитися з усіма вами…» Я тоді подумала, що він насправді стомився або зле почувається. Та зраділа майбутній зустрічі».
Першого вересня брати та донечка попрощалися з Віталієм і вирушили в дорогу. Наступного дня Світлана повезла дітей до школи та до садочка. У турботах початку нового навчального року не зогледілася, як згадала, що не бачила, як завше, чоловікового брата біля хати, не дзвонила йому, а він їй. Аж тут прибігла сусідка: «Світлано, викликай «Швидку», йому погано, він упав на порозі!» Та було вже запізно. Медики констатували смерть. Коли працівник поліції, що прибув на виклик медиків, попросив паспорт, то і сусіди, і Світлана думали, що не зможуть одразу знайти документ – будинок ж-бо великий. Здивуванню не було меж, коли побачили в одній з кімнат на столі поруч з комп`ютером акуратним стосиком складені гроші, паспорт, посвідку учасника бойових дій, довідку про демобілізацію… «Значить, йому було погано, він відчував неминуче», – майнуло в голові.
Брати, щойно діставшись місця призначення, змушені були одразу повертатися. На похорон. А з ними – й люба донечка Віталія Оленка.
Провести військового в останню путь зійшлося багато людей. Приїхали з фронту й десятеро його побратимів на чолі з командиром.
“Дуже порядна людина… Його усі дуже поважали. Виконував бойове завдання на фронті на посаді заступника командира по роботі з особовим складом. Важко хоронити таку людину…”, – сказав командир протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї артилерійської бригади.
Поховали Віталія Черновського з військовими почестями на сільському кладовищі, поруч з могилами матері та батька. 5 грудня 2016 року йому мало б виповнитися всього 46…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
