Не бажаючи зайвої уваги, Януш і Леонора Намені півтора роки приховували, що знову стали батьками. А зараз у селі Остриця, де живе унікальна сім\’я, пліткують про те, що незабаром у них з\’явиться 22-й малюк!
ЦІКАВА ДЕМОГРАФІЯ
Дзвінок з уроку в школі села Остриця (передмістя Чернівців) заглушає пронизливий дитячий вереск. В унісон з ним відчиняються двері. З добротної, доглянутої триповерхової будівлі, як з казкового теремка, \”вилітають\” учні. Десять, двадцять, тридцять… Далі я збиваюся з рахунку. Така кількість дітей в українській сільській школі – не просто дивина, а тема дисертації для фахівців з демографії. Тому як в інших селах школи від закриття рятують чим можуть – одні заманюють нових мешканців, а інші кулаки в хід пускають. Але Остриці такий накал пристрастей точно не світить. Тут не приведи господи, і батьки за парти почнуть битися.
– 431 учень! – гордо зачитує статистику директор школи Василь Кибак. – В цьому році набрали два перших класи. І врахуйте – є ще початкова школа при дитячому садку.
– Повітря особливе або секрет якийсь знаєте? – розпитую.
– Та ніякого секрету немає. Багато людей віруючих у нас живуть, причому різних конфесій. Їм релігія забороняє не тільки аборти, а й різні способи запобігання. До того ж у нас за традицією сім\’ї не бояться багато дітей заводити. Багатодітних, які голодували б або в школу через бідність не ходили, не знайти.
Директору вторять працівники районного Центру соціальних служб для дітей та молоді, яким в особливому селі виділили свій кабінет.
– На майже чотири тисячі жителів у нас зареєстровано вісім сімей, у яких більше десяти дітей, – говорить фахівець центру Вікторія Міхай. – Одна з таких сімей навіть взяла під опіку дитину. І що найголовніше – до них у нас ніколи претензій немає. Там ні бійок, ні алкоголю, ні насильства.
Остриця – не єдине село в Україні, де знають секрет багатодітності. Приміром, у Глинному на Рівненщині живуть 450 матерів-героїнь! Від напливу дітей там школа тріщить по швах, а на двори, де ростуть по двоє-троє дітей, дивляться з підозрою, а то і співчуттям. Але рекорди мам з Глинного меркнуть на тлі батьківського подвигу, який здійснили подружжя Януш і Леонора Намені з Остриці. Вони виховують 21 дитину, наймолодшому з яких немає і двох років.
Цікаво, що про народження самого маленького довго не знали ні сусіди, ні місцеві журналісти, які ретельно стежили за долею незвичайної сім\’ї. Адже в 2011 році після народження двадцятого сина Барнаби ( своїх дітей вони називають біблійними іменами), Леонору внесли у Книгу рекордів України. І раптом новина – жінка побила свій власний рекорд, народивши 21-у дитину – здорового хлопчика Януша. А нещодавно по селу поповзли чутки про те, що вона вагітна 22-му!
ДАЮТЬ ПОРАДИ БЕЗДІТНИМ
Моя українська мова викликає у жителів Гострики здивування. Тут її використовують дуже рідко. Основна мова спілкування, як і викладання в школі, – румунська.
Старожили заїжджих і зовсім не розуміють. Але прізвище Януша Намені на будь-якій мові тут вимовляють з повагою і… цікавістю.
– Дітей вважати будете? – сміється чоловік у сільраді. – Кажуть, там 22-ї на підході вже. А Леонора як була красунею, так і залишилася! Секрет який вони-то знають.
У пошуках секрету вирушаю в гості. Будинок та двір як з казки – чистий, затишний, весь у квітах.
Двоповерховий особняк пофарбований в жовтий колір, поруч вигадлива альтанка, обставлена дерев\’яними виробами ручної роботи.
Біля порога два десятки пар дитячого взуття – блищать від чистоти, виставлені акуратно, за розмірами – від мала до велика. Дитячих криків і метушні тут не чути – дисципліна понад усе.
На мій оклик в дверях з\’являється смаглява худорлява жінка в хустці з великими добрими очима. Але її тут же заступає кремезний чоловік. Він дивиться на неї з любов\’ю і турботою. Мені ж дістається строгий і здивований погляд. Відразу видно, секрети сімейного щастя в цьому будинку бережуть як зіницю ока.
– Ми не герої і не рекордсмени, не потрібна нам ця Книга рекордів, – нервує Януш, але все ж запрошує в свій будинок на бесіду. Леонора від мого цікавого погляду відвертається, продовжуючи робити домашню роботу. Незабаром по дому поширюється неймовірно смачний аромат. Через годину на обід повинні повернутися школярі.
– Увага нам ні до чого, – продовжує Януш. – Не для цього дітей народжували. Хоча до нас кілька разів в пошуках ради приїжджали люди, які не могли мати дітей. Насправді рада одна. Потрібно боятися Бога і виконувати його заповіді.
Я помічаю, як в коридорі від дитячих курточок нахиляється вішалка. Скрізь – добротний ремонт. Кілька спальних кімнат, велика їдальня. У Януша – свій кабінет з комп\’ютером, синтезатором, полицями книжок.
– Зараз займаюся перекладами, знаю угорську, румунську, російську, українську, англійську, – каже Януш. – Редагую книги. На синтезаторі іноді граю, щоб розучити з дітьми пісні. Будинок будували потихеньку. Перші сім років навіть помитися ніде було – в тазиках полоскались. Зате тепер кілька туалетів і ванних кімнат – щоб вранці діти в чергах не стояли.
На початку 90-х Янушу, хлопцеві з Будапешта, було складно звикнути до сільських реалій. Але все вирішили почуття. Одного разу він приїхав на збори релігійної громади в Остриці, де побачив Леонору. Спільну мову знайшли не відразу – Януш не знав румунської, Леонора не говорила по-угорськи. Розуміли один одного потроху завдяки російськими словами. Залишившись в Остриці, Януш вивчив румунську, українську, перебудував будинок, а незабаром став шанованою людиною і самим багатодітним батьком в селі.
А Леонору місцеві жителі за очі називають \”вічно декретній\”. Але вимовляють це аж ніяк не з осудом, а скоріше – повагою.
ЛІКАРІ ЗАСУДЖУВАЛИ
Всіх дітей Леонора народжувала у Чернівецькому міському пологовому будинку №1. Під час останньої вагітності жінку опікали і оберігали кращі гінекологи та акушери області.
Ризик величезний – 44-річна Леонора могла померти при пологах. А вдома маму чекали два десятка дітей! На щастя, все обійшлося.
Але по відношенню до жінки медики не завжди були настільки турботливими.
– І коровою обзивали, – згадує Януш. – І трубочку пропонували перев\’язати. Але я навіть згадувати про це не хочу…
Радості, прикрості і труднощі в сім\’ї Намені такі ж, як і у інших батьків. Вони вже одружили чотирьох старших дітей, які народили їм шістьох онуків.
– Коли їдуть ненадовго, то віддають нам доглянути, – каже Януш. – Важко нам? Так. Працюємо багато – тримаємо свиней, курей. Раніше і корова була. Обробляємо півгектара землі. До того ж у нас один з синів – інвалід, погано розмовляє. Але ми не здаємося, боремося. Воджу його по лікарнях.
– Ну якщо матеріально і ви справляєтеся, то хіба можна стількох дітей зігріти, приголубити? – дивуюся.
– Так, не завжди виходить. Але є сім\’ї, де батьки і одного обігріти не можуть! Вони проводять більше часу з друзями і комп\’ютером, ніж з рідною дитиною.
– Ну а як же горезвісне поняття \”поставити дітей на ноги\”? Дати їм кращу освіту? – продовжую дивуватися.
Але, схоже, мої стандартні уявлення про батьківський борг для Януша нічого не значать.
– Освіта, навіть найкраща, ще нікого не зробило щасливим, – говорить він. – Я знаю батьків, які дали своїм дітям найкраще, а натомість отримали лише невдячність. Я своїх дітей від школи не відгороджую, але якщо потрібно залишити когось вдома заради роботи і не пустити один день на уроки, докорами сумління не мучуся.
Поки ми розмовляли, у дверях кілька разів з\’являлася Леонора. Мені здавалося, що стільки пологів повинні були її зістарити і вимучити, але не помітно.
Вона хвацько прибирала, давала настанови доньці і з величезною любов\’ю дивилася на чоловіка. Не дивно, якщо в цій гармонійній сім\’ї з\’явиться ще одна дитина. В такій атмосфері її зможуть виховати доброю людиною.
ДУМКА
\”Проривів у навчанні у них немає\”
Зараз в школі Гострики навчаються п\’ятеро дітей Намені. Уроки відвідують , але і в відмінники не прагнуть.
– Хороші діти – одягнені охайно, в рюкзаку все потрібне є, до громадського життя школи небайдужі, – говорить директор Василь Кибак. – Правда, в концертах не беруть участь – віра забороняє.
Але мені здається, що дітям з багатодітних та віруючих сімей непросто – у них немає телевізорів, доступ до інтернету обмежений. Вчитися вони особливо не прагнуть, бо втомлюються від домашньої роботи. Тому і вищої освіти не отримують. Хоча іноді мені, як педагогу, дуже шкода, що деякі випускники з таких сімей не продовжили навчання. Вони могли б стати хорошими фахівцями. Але, на жаль, у кращому випадку отримують дипломи пекарів та швачок.
ОФІЦІЙНО
\”До цієї сім\’ї у нас ніколи не було претензій, і навряд чи вони з\’являться\”
– Якщо ви думаєте, що в таких сім\’ях, як у Намені, немає місця любові, ви помиляєтеся, – говорить начальник служби у справах дітей Герцаївської РДА Юлія Балан. – Навпаки – там панує любов, взаємна повага, гармонія. І там вміють ділитися. Якщо знають, як розділити хліб на 10 шматків, то 11-й їм ні для кого не шкода. Тому до цієї сім\’ї у нас ніколи не було претензій, і навряд чи вони з\’являться.
КОМЕНТАР ЛІКАРЯ
\”Такі пологи – величезний ризик, але ми на сім\’ю впливати не можемо\”
– Я консультувала і спостерігала Леонору Намені під час 21-ї вагітності, – розповіла \”КП\” головний акушер-гінеколог Чернівецької області Лія Никифор. – Був високий ризик кровотечі. Тому ми намагалися робити все обстеження, а також провели програмовані пологи. Тобто викликали їх вдень, щоб поруч з породіллею могли перебувати кращі фахівці.
– Чи є якась особливість в організмі жінки, яка дозволяє їй народжувати і при цьому залишатися здоровою жінкою?
– Я не можу про це говорити. Це особиста справа цієї сім\’ї. Але можу сказати, що організм жінки, звичайно, не влаштований на щорічні пологи. Однак впливати на людей ми не можемо – це їх вибір. Вони, до речі, такі не одні. Я консультувала жінку з іншого району, яка народила 18 малюків.
– І наскільки складно протікають такі вагітності? Адже жінці доводиться весь цей час працювати, доглядати за старшими дітками.
– Не пригадаю жодного випадку, щоб жінка, яка народила більше шести дітей, коли-небудь залежувалася в патології. Їх вагітності проходять легше. Вони менше схильні до гінекологічних захворювань. Очевидно, тому що вони виконують свою генетичну програму.
Маргарита ЧИМИРИС
peredplata
