«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну…»

«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну...»Про незабутнього брата, що був для неї водночас і батьком, і другом, розповідає молодша сестричка Петра Зайця Євгенія

Молодший сержант 54-ї окремої механізованої бригади ПЕТРО ІВАНОВИЧ ЗАЯЦЬ народився 30 травня 1972 року у місті Сторожинець. Разом з ним батько та мати виховували молодших сина Юрія та доньку Євгенію.
Навчався у рідному Сторожинці – спочатку в ЗОШ №3 1-2 ступенів, а потім в ЗОШ №1 1-3 ступенів.
Після закінчення школи працював на різних роботах. У 1990 році був призваний до лав Збройних Сил на строкову військову службу. Служив у «будбаті» на теренах Росії. Але через рік за станом здоров`я його комісували, і юнак повернувся до батьківського дому. У 1996 році одружився, у 1997 народилася донька Людмила.
У зв`язку з військовим протистоянням на Сході, в серпні 2015 року був мобілізований захищати від терористів цілісність незалежної України. Загинув (за лікарською довідкою – помер) 8 травня 2016 року поблизу Артемівська Донецької області. Причина смерті (станом на початок липня 2016 року) встановлюється слідством. Залишилися донька, літні батьки та брат з сестрою.
Родина очікує визнання подвигу Петра.

Найстарший син у родині Івана Григоровича та Василини Троянівни Заяць Петро народився погожого теплого дня, коли зеленокоса красуня весна впритул зустрічається з рум`янощоким і усміхнено-теплим літечком, коли дозрівають ягоди та буйно цвіте буковинське духмяне різнотрав`я. З молоком матері цей хлопець на все своє коротке життя увібрав велику повагу до родини, безмежну любов і шану до матінки-природи, яку завше беріг та леліяв.
Змалку був привчений до різної роботи. А точніше – самотужки брався за будь-яку, навіть найскладнішу, роботу, і завше доводив її до кінця. Зростав дуже хазяйновитим та ощадливим. Більше часу проводив у бабусі та дідуся по материній лінії на теренах Сторожинецького кута Майдан. Оселя, де мешкали старенькі, була збудована неподалік лісу, і це неабияк захоплювало маленького Петрика. Там хлопчина відчував себе самостійним і справжнім господарем – разом з дідусем вони вирушали збирати гриби та ягоди, ходили по дрова. А ще у дідуся був кінь, його вірний незрадливий товариш, якого Петрик просто обожнював. Він захоплено водив тварину городом, щоб обробити його, возив свіжоскошену траву та сіно. І просто любив проїхатися на цьому сильному благородному красені. Тварина була завше сита, чиста, підкована. Бачачи, як хлопець справляється з вороним, люди пророчили йому майбутнє неабиякого газди.

Коли у родині народився другий син, Юрчик, Петро допомагав його бавити, часто грався з малим. Але перевагу все ж надавав спілкуванню з друзями та допомозі рідним по господарству.

8 років навчався у Сторожинецькій школі №3 1-2 ступенів, у старших класах перейшов до школи №1, де здобув загальну середню освіту. Вчився непогано, однак постійно готував себе не до продовження навчання, а до щоденної копіткої роботи на землі-годувальниці. Саме тому від природи мав справді золоті руки – у все вкладав набуті змалечку вміння, навики та, власне, свою багату на добро душу.

У 17 літ доля подарувала юнакові маленьку сестричку, яку назвали Євгенією. Женя від народження і до останніх братових днів стала однією з найголовніших людей у його житті. Возив її у візочку, носив на руках, ходив гуляти, годував. А коли підросла – захищав від сусідських дітей та від хлопчаків, котрі інколи навіть несвідомо могли образити малечу. Розповідав дівчинці про кожну травинку, тваринку, комашку. Навчив розрізняти ягоди, гриби, диких та свійських тварин. Розповідав Жені, як потрібно поводитися з тими чи іншими предметами побуту, як доглядати за господарством. «Він був для мене не лише старшими братом, а й батьком, другом і особистим вчителем водночас»…, – витираючи сльози, розповідає Євгенія, що нині вже разом з чоловіком виховує трьох своїх діток.

Як лишень Петрові виповнилося 18, його призвали на строкову службу до армії. Однак через стан здоров`я хлопець прослужив всього рік і повернувся додому. Тривалий час працював у місцевому лісгоспі, згодом – на різних роботах, де можна було заробити на прожиття.

«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну...»

У 1996 році він зустрів Тетяну. Дівчина прийшлася юнакові до душі, тож невдовзі зіграли весілля. Чи це така доля Петрова, чи збіг якихось обставин, чи не так стояли того дня на небосхилі зорі, але молода родина дуже швидко не витримала випробування на міцність та розпалася. Петрова єдина донечка Людочка народилася вже тоді, коли батьки були розлучені. Мала виявилася точнісінькою міні-копією молодого татуся…

…Він відвідував донечку, часто забирав її до себе. Як і чим міг, допомагав колишній дружині. Намагався створити такі умови, аби дівчинка, попри розлучення батьків, не відчувала себе чимсь обділеною. Людмила платила взаємністю – іноді навіть зі школи прибігала на деякий час до татуся додому, аби зустрітися з ним, розповісти про свої справи та обов`язково побачити бабусю з дідусем.

«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну...»

А потім у житті молодого чоловіка з`явилася інша жінка, яку він по-справжньому покохав всією душею і з якою прожив (але вже у цивільному шлюбі) 11 своїх найкращих незабутніх років. Дружина, на щастя, не була проти стосунків чоловіка з його донечкою. Тим паче, що Петро став справжнім батьком і для її сина від першого шлюбу.

«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну...»
«Мій брат не помер. Він загинув, захищаючи Україну...»

Спливали роки. Петро радів, коли зустріла своє єдине кохання та заміж вийшла його люба сестричка Женя, з якою з віком «братні» стосунки лише зміцнювалися. Чоловік продовжував часто бувати у сестри, підтримувати та у всьому допомагати. А коли у неї з`явилися свої дітки, став їм дуже відповідальним хрещеним батьком.

…Події 2013 року на Майдані у Києві зустрів з пересторогою. Аби не турбувати батька та матір, в основному обговорював їх з Женею та її чоловіком. Хотів поїхати туди, у вир подій, аби й собі долучитися до боротьби за краще майбутнє. Вона ж не пускала брата до столиці – не приведи, Боже, щось і з ним може трапитися…

А потім були події в Криму, внаслідок яких ця українська територія опинилася в руках ворога, та почалися заворушення, що переросли у справжнє протистояння, на українському Сході. За цим і часткова мобілізація. Женя плакала та застерігала брата, аби навіть не думав йти на війну. Особливо ж, коли на Буковину один за одним почав прибувати «вантаж-200»…Однак чоловік твердо сказав рідним, що нізащо не ховатиметься та не ухилятиметься від викликів до військкомату.

У 2015 році повістка прийшла й Петрові. Спантеличені батьки та вся родина відмовляли його, пригадали про дострокове закінчення через збій зі здоров`ям строкової служби – не допомогло. «Хто ж піде, як не я?, – казав тоді Петро. – Ви хочете, щоб «сепари» прилізли аж сюди? Їх треба зупинити!»
17 серпня 2015 року він пішов служити. Женя, що проживала далеко від батьківського дому, дізналася про це випадково і дуже злякалася. Однак повернути все назад було неможливо. Спочатку Петро перебував у Рівному, згодом був Широкий Лан, блокпости… Він телефонував – найчастіше саме сестрі. Нічого ніколи не просив, казав, що всього вистачає (хоча,за словами побратимів, бувало, по пояс впродовж тривалого часу доводилося стояти у багнюці, іноді не вистачало навіть питної води) і просив родину берегтися. Наказував добре доглядати похресників-племінників, яких дуже любив.

Взимку 2016 року, після різдвяних свят, Петро приїхав до Сторожинця на кілька днів у відпустку. Пішов до лікарні провідати хворого батька. Тоді вони зустрічалися і бачилися останній раз, але цього ще ніхто не міг передбачити. Окрім самого Петра…

Вдома мати накрила стіл, приготувавши синові смаколики, та Петро чомусь найбільше «налягав» на улюблене домашнє печиво та компот. Йдучи з батьківського дому, ніби передчуваючи власну долю, сказав матері, що більше не повернеться. Жінка злякалася: «Що ти таке кажеш, сину? Ти повернешся, все буде добре!»

Зустрівся з Женею та її сім`єю, у магазині накупив племінникам всякої всячини. А почувши, що сестрі привезли дрова, миттю пішов у двір допомогти їх попиляти. Два дні і дві ночі провів у домі Жені і почувався щасливим. А коли довелося їхати назад, також попрощався з сестрою так, ніби бачилися вони востаннє.

…31 березня 2016 року сталося непередбачуване: Петро з побратимами підірвалися на міні. Вибуховою хвилею чоловіка викинуло з бойової машини ( був командиром БМП). На щастя, Всевишній врятував тоді і його, і побратимів.

В середині квітня військовий чергового разу розмовляв з сестрою та попросив її про всяк випадок запам`ятати пін-код його банківської зарплатної картки. Женя здивувалася – навіщо це? « Бо я вже не повернуся, – відповів брат, – а ти отримаєш мою зарплату». «Ні ,ти сам», – заплакала сестра. Вона чекала його на свій день народження, 9 червня, а перед цим брат переслав необхідні їй гроші на рахунок.

4 травня Женя зателефонувала, аби повідомити про отримання коштів. Петро натякнув на зайнятість та обіцяв невдовзі передзвонити. Того ж дня вранці він зв`язувався з батьками. І це був останній раз, коли рідні чули його голос. Надалі телефон перебував у зоні недосяжності абонента. «Я телефонувала 4, 5, 6, 7, 8, 9,…, – сумно зітхає згорьована сестричка, – байдуже…»

13 травня мати раптом попросила Женю приїхати до Сторожинця – почувалася зле, боліло серце. Донька приїхала, викликала «Швидку» і впродовж дня перебувала у батьків. З незрозумілим хвилюванням аж ввечері поїхала до себе додому у Стару Жадову. Навздогін зателефонував батько – «Повертайся, Петі більше немає…»

…Мати після медичної допомоги заснула і побачила уві сні, як до кухні залетів чорний ворон і накинувся на біленьку їхню курочку. Жінка чітко запам`ятала, що вигнала цього підступного птаха. «Але, на жаль, не вигнала з хати біду», – витирає сльози сестра Петра Зайця.

У повідомленні з військової частини було написано, що солдат Петро Заяць… помер в реанімації у Харківському госпіталі. Черепно-мозкова травма. Крововилив … Ні вражені такою звісткою батьки, ні Женя не могли зрозуміти, що це означає. Яка травма? Як помер? Він же на Сході боронив Україну!!! Не пояснив, у чому річ, і районний військовий комісар -мовляв, відкрито провадження, триває слідство…

«Ніхто нічого не каже, – розповідає Женя. – На похороні було багато військових, однак тих, що з Петром служили – нікого. Не приїхав чомусь і його командир. Багато запитань досі не з`ясовано…»

У день похорону Петра Зайця голова Сторожинця поставив під хатою дерев’яний хрест. 73-літній батько заплакав: «Я віддав тобі дуба, а ти мені повернув тріску,за що така кара?»

…Вічний спочинок Петро знайшов на Сторожинецькому цвинтарі. Рідні приходять на могилку, запалюють свічечку і розповідають, як їм ведеться без нього.

Сподіваються, що слідство в справі загибелі рідної людини невдовзі закінчиться, правда восторжествує і вони знатимуть обставини, за яких Петро склав свою голову. І вимолюють у неба, аби ТАМ їхньому герою було краще і легше, ніж у земному житті…

Наталія БРЯНСЬКА