Газета “Кур’єр” відвідала колишнього Почесного австрійського консула в обласному центрі і поговорила про війну, допомогу і неправильне ставлення Європи до Путіна.

Конрад КРАМАР, газета “KURIER”

– Якої ви думки про російський план нападу?

– Метою війни є викликати гуманітарну катастрофу, змусити людей через голод та під страхом смерті прийняти допомогу з Росії. Тому вони беруть в оточення міста, звертаються до тактик часів Другої світової війни. Це холоднокровна війна на знищення, все добре прораховано.
Це відбувається згідно з планами нової імперії в голові Путіна. Не можна недооцінювати його та його режим. Це дуже вправні вбивці. Вони знають, як працює психологія війни. Від ейфорії спочатку до виснаження.

– Але чи не прорахувалася Росія?

– Їхня помилкова оцінка полягала в тому, що коли вони прийдуть, то українці здадуться і негайно виконають російські накази, з гаслом: “Чудово, Путін прийшов”. Але люди, навіть ті, хто вдома розмовляє російською, сказали: “Російський солдат, забирайся геть”. Це зруйнувало всі плани цієї війни на знищення. Тепер їм доводиться все змінювати, змушувати людей тікати у напрямку Росії або брати хліб та воду від російських окупантів. Вони ж хотіли бути в ролі рятівників.

– Як відбувається ваша акція допомоги для областей, де йдуть бої?

– Ми – найважливіші південно-західні ворота України. У Румунії є великий склад, куди прибуває вся гуманітарна допомога літаками чи вантажівками, звідти ми її забираємо. У нас є склад, де щодня працюють 500-600 волонтерів, щоби підготувати цю допомогу для областей, де йдуть бої. Я на постійному зв’язку зі своїми колегами та мерами міст у цих областях, щоб з’ясувати, що там потрібно. Ми формуємо коробки з продуктами харчування і товарами повсякденного вжитку, по 15 кг кожна, з вермішеллю, м’ясними консервами тощо. Ми відправляємо все це на невеликих бусах у області, охоплені війною. Там люди можуть безпосередньо отримати це і так протриматися кілька днів. Там немає часу на те, щоби вивантажувати палети і все перепаковувати.

Наші герої – це водії невеличких бусів і вантажівок, які безстрашно везуть ці коробки аж до найнебезпечніших регіонів. Спробуйте доставити це туди, де росіяни стріляють по цивільних людях. Це небезпечно для життя. Допомога, яка прибуває до нас із-за кордону, щонайпізніше через 24 години вже у місцях, де тривають бої.

– У чому сила України у цій війні?

– Сила України – це не сильна влада згори, як у Путінській Росії, а наші мережі зв’язків на рівних по всій країні.
Для нашої армії важливо захистити суверенітет і свободи, фундаментальні принципи сучасного світу. Наша сила – це також наш президент. Він прямо називає речі своїми іменами.

– Як поводилася Європа до війни і тепер?

– Занадто багато хто намагався поводитися з Путіним занадто обережно, руки йому цілували, на коліна падали. Все заради збереження миру. Це ж була найвища цінність після Другої світової війни: “Ніколи знову війна!”.
Тому все, чого бажала Москва, виконувалося, до останнього, навіть на Мюнхенській конференції з безпеки три тижні тому. Там представники України прямо сказали: “Робіть щось! Той божевільний планує війну”. Реакцією було: “Ну, ми не хочемо його дратувати”. Ця гра виявилася провальною. Послухайте їхніх військових експертів, наприклад, у Москві. Вони кажуть, що Путін сприймає наші поступки не інакше, як слабкість.

– Як ви це пояснюєте, все було тільки помилкою?

– Все зло у такому розвитку подій перед війною полягало у боягузливій поведінці європейських політиків. Вони маскували свої власні економічні інтереси, розповідаючи про можливу загрозу для свого населення. Якби ж пані Меркель та інші були більш прямолінійними, якби ж вони не цілували раз-по-раз руки Путіна! Кожен з тих, хто намагався з розумінням ставитися до Путіна і брав у цьому участь, мусить тепер покаятися. Вони всі повинні приїхати до нас, не лише на кордон, а й до Києва. Приїдьте, подивіться на все, і тоді скажіть мені, чи ви все ще готові зрозуміти Путіна. Зараз не час мовчати, а слід визнати, що неправильно оцінили становище. Інакше й далі залишаться боягузами.

Стаття з австрійської газети “KURIER”
Переклад з німецької Миколи Ліпісівіцького