Це звичайно, важливо звільнити українську духовну-церковну сферу від “руського міра”. Але наступним, не менш важливим кроком для України було би звільнення української культури від понад 300 літнього російського іга.
Той, хто знайомий з хронологією культурних подій, знає всю цю історію указів, законів, заборон і утисків, що стосувалися, книгодрукування, існування українських театрів та культурних товариств. В радянські роки до цього додався ще й фізичний терор щодо знакових діячів української культури.
Хтось може сказати – сьогодні ніхто нічого й нікого не забороняє. Але це поверхова і формальна точка зору. Бо насправді ця система продовжує діяти за інерцією і перемістилася з політичної площини в ментальну.
Інформаційний простір України, сформований олігархією, продовжує опиратися усьому українському – драматургії, поезії, пісні, історії, етнографії.
І нехай вас не вводять в оману пара-трійка розтиражованих імен в літературі чи музичному мистецтві їх існування не правило, а вийняток, до того ж позбавлений якогось логічного пояснення їхньої популярності, оскільки механізми наших ЗМІ і досі залишаються дуже непрозорими, суб’єктивно-вибірковими у ставленні до мистецьких персоналій. Очевидно, тут і надалі проглядаються певні корупційні схеми, в які етнічні українці чомусь вписуються вкрай важко.
Додайте сюди й те, що більшість творчих спілок дискредитована тими ж олігархічними ЗМІ, які абсолютно не цікавляться загальнокультурними процесами, що вібуваються в країні, зосереджуючись на піарі десятка одіозних поп-зірок, які ще вчора були частиною російськомовного культурного простору.
Додайте сюди також те, що в Україні практично припинили існування десятки об’єктивних музичних пісенних конкурсів – їх перестали фінансувати і надавати інформаційну підтримку. Їх місце зайняли розпіарені телевізійні шоу, які задумані і модеруються людьми далекими від українського світогляду…
Отож, висновок невтішний: українська культура, як в найгірші часи свого існування, не має ані державної, ані фінансової, ані інформаційної підтримки. А відтак вона продовжує активно мутувати і вироджуватись в неспрятливих умовах нашої дійсності.
Українська культура, не рідна донька цієї держави, а скоріше нелюбима і занедбана падчерка, яка існує в атмосфері постійних кепкувань і насмішок, що натякають на її другосортність.
І от що цікаво – наш інфопростір ревно оберігає цю другосортність, називаючи нашу культуру, шароварною, селюцькою, хуторянською. Тільки нині в якості першосортної нині виступає не російськомовна, а англомовна культура.
Але що це дає нам українцям, які продовжують використовувати чужі лекала і копіювати чужу естетику, чужі музичні стилі, чужий смисловий ряд і чужу ментальність, нехтуючи своєю.
І в цьому суть продовження культурної несвободи.
Але хтось із апостолів церкви сказав, що справжня Церква Христова не в розкішних будівлях, вона у серцях і душах людей!
Так само і з культурою – вона зовсім не в стінах Міністерства культури чи популярних українських телеканалів – вона в душі і свідомості простих українців, розсіяних сьогодні по світу…
Тож завдання для держави – повернути народу України його культуру, яка й досі є заблокованою.
І це, повірте, важливо для нашої перемоги над нашим ворогом!
Автор Анатолій Матвійчук.
peredplata
