95 років тому Михайло Грушевський, шукаючи відповідь на питання про українську ідентичність, у брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть» звертав увагу на такі чинники національної самоідентифікації.
«Передусім, розуміється, – зазначав Грушевський, – [Українцями є] всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем, товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло». Як бачимо, для Грушевського, як для пізніших націологів Європи, з їхніми загостреними до межі і за неї твердженнями, що «нація – це щоденний референдум», крім традиції, головними чинниками є воля і свідомість, тобто діяльний вибір людини на користь належності/неналежності до українства. У цьому фрагменті ідеться про так званих «свідомих» українців; проте Грушевський не відлучає від українства і «несвідомих», як він далі пише, «наших земляків». А от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, для Грушевського вони не вписуються в коло власне українців.
З часів Грушевського змінився – в силу відомих обставин – мовний чинник. Він залишився важливим, але вже не у такому формулюванні. Бо ж, скажімо, далеко не всі сьогоднішні знані достойники культури, особливо городяни, «родилися і виросли з українською мовою на устах» – ця мова – результат їхнього свідомого вибору у дорослому віці; з іншого боку, не всі, хто виявляє (згідно з даними соціологів) готовність захищати Україну зі зброєю в руках, розмовляють українською мовою вдома чи в побуті. Але так чи інакше – громадянський чинник був і залишається тут головним. І, якщо взяти дослідження Центру Разумкова, де 1/5 всіх опитаних виступає проти незалежності України, то постає закономірне запитання: чи мають українську ідентичність (у будь-якому сенсі, за Грушевським чи за новітніми теоріями) ці люди? Адже цифра така стабільна вже впродовж багатьох років. І чи можна, як пропонує дехто, скажімо, колись притомний науковець Георгій Касьянов, вважати, що кожен громадянин України (точніше, персонаж з паспортом такого громадянина) є апріорі є українцем з тим чи іншим видом української ідентичності, належить до української нації? І чи не є вони – ті, хто заперечує свою українськість не в етнічному навіть, а в громадянсько-політичному, державному та соціокультурному сенсі – насправді, образно кажучи, російсько-совєтськими фольксдойчами?
Питання ці зовсім не теоретичні, а суто практичні. Від того чи іншого способу їхнього розв’язання залежить і майбутнє України (як держави, і як країни), і – в тактичному плані – програма дій опозиційних сил.
Отож 10 топ-проблем, пов’язаних з українською ідентичністю.
1. Відсутність не те що загальноприйнятої, а навіть домінуючої (і достатньо ефективної як теоретичний та практичний інструмент) в інтелектуальному середовищі формули української ідентичності.
2. Наявність в інтелектуальному середовищі низки взаємовиключних проектів побудови оптимальної української ідентичності (від тези про доцільність закріплення формування кількох українських націй в одній федеративній/конфедеративній державі до ідеї консолідації етнічної нації, в якій не буде місця «чужим» і яка апріорі матиме панівні позиції в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя).
3. Орієнтація значної частини публічних інтелектуалів на ліволіберальні західні моделі ідентичності, які зазнали на практиці цілковитого фіаско на самому Заході, але продовжують там домінувати з політичних мотивів (голоси виборців-мігрантів на користь квазілівих партій).
4. Свідома і цілеспрямована протидія формуванню загальнодержавної української ідентичності з боку олігархату України та керівництва Партії регіонів, КПУ та низки дрібніших політичних сил («Родіна»).
5. Діяльність «кремлівських чекістів», які після поразки своїх ставлеників під час Помаранчевої революції не шкодують коштів і зусиль для того, щоби запобігти становленню української національної єдності бодай на рівні 70-75% дорослого населення, використовуючи для цього не лише прямі політичні акції через свою агентуру (а ля Колесніченко), а більше непрямі дії в інформаційно-культурній сфері.
6. Об’єктивна спадщина колоніального часу – починаючи від ментальних глибоко підсвідомих настанов, які сформувалися ще під час періодів поділу України між тими чи іншими державами і закінчуючи різними мірами економічної та культурної інтегрованості регіонів країни до колишнього «загальносоюзного» (зараз на 95% російського) простору.
7. Наявність в Україні Донбасу – одного з небагатьох регіонів СРСР, де справді працював «плавильний казан» і викшталтовувалася «нова історична спільнота – совєтський народ» (до певної міри це стосується й Криму, а частково й крупних портових міст Причорномор’я).
8. Усе більш відчутна орієнтація інтелектуалів Галичини (а вслід за ними – й відносно великих груп населення регіону) на інтеграцію до Європи за будь-яку ціну, навіть якщо вся інша Україна не стане інтегруватися.
9. Яловість і некомпетентність майже всіх опозиційних претендентів на роль політичної еліти щодо питань української ідентичності, свідоме уникнення деякими з них цієї тематики чи зведення її до добробуту, до соціально-економічних чинників.
10. Ситуація з кримськими татарами, у середовищі яких усе більшої ваги – за фактичної підтримки чинної влади, яка у своїй шаленій ненависті до Меджлісу та його лідерів готова дати фору будь-яким конкурентам традиційній форм єднання кримськотатарського народу, – набувають фінансовані з-за кордону радикальні ісламісти, котрі відкидають не лише українську політичну ідентичність, а й саму лояльність до Української держави. ба більше – з давніх давен усталений у цьому регіоні ліберальний іслам.
Що стосується ціни неуваги до цих проблем, відсутності реагування на них (чи наявність невірного реагування), невирішення тощо, то це – ті чи інші сюжети, пов’язані з деструкцією України як держави і як країни.
1. Продовження скніння неефективної і недемократичної Української держави з олігархічним ладом у «сірій зоні» між Європою і Росією на невизначений термін, відтак еміграція з неї всього живого і прогресивного, натомість завезення олігархами для праці на полях і в копальнях кількох мільйонів слухняних і дисциплінованих робітників з Південно-Східної Азії.
2. Підпорядкування – у тій чи іншій формі – України «Великій Росії», що є, крім усього іншого, найпотужнішим політтехнологічним підґрунтям пролонгації на десятиліття наперед влади «кремлівських чекістів», оскільки приблизно ¾ російського суспільства жадають саме такого розв’язання «українського питання» – і за це пробачили би владі все.
3. Та чи інша форма розколу України, із входженням більшої чи меншої її частини до складу інших держав чи за формальної незалежності відколотих частин; у такому разі, звичайно, на частині нинішньої території держави постала б «українська Україна», але ціна цього (в тому числі і внаслідок великого числа неминучих жертв конфлікту) виявилася б надто вже зависокою.
За всіх обставин, видається, слід виходити з того, що Україна – це зовсім не проект, як стверджують услід за постмодерними філософами Микола Рябчук та його однодумці; це – реальність, з якою змушені були рахуватися царі, фюрери і генсеки. Проектом Україна була за часів Івана Котляревського та Василя Каразіна; сьогодні ж може йтися про різні проекти майбутнього, ті чи ті варіанти розвитку України. Проектом, який розробляється у наші дні і який намагаються втілити у життя, є і проект \”государства Украина\” на основі \”Украинского выбора\”. Втім, не слід забувати, що так само реальністю є і неосовєтське плем’я Донбасу, і «народ Криму» (який включає значну частину кримчан), і формована за останнє десятиліття неукраїнська Одеса…
Але так чи інакше, українська ідентичність існує. Питання в тому, якій їй бути сьогодні, яким чином охопити нею критичну масу громадян країни, як розв’язувати пов’язані з нею проблеми, як відповідати на виклики й нейтралізувати небезпеки.
Сергій Грабовський
peredplata
