Нещодавно прем’єр-міністр Великобританії Ріші Сунак заявив, що його країна готова дати відсіч російській агресії. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг не виключив нападу Росії на членів Північноатлантичного альянсу й закликав готуватися до можливої конфронтації. Таке саме попередження озвучив німецький міністр оборони Борис Пісторіус. Ці заяви пролунали на тлі публікацій в західних медіа про плани гіпотетичної військової операції Росії на території Європи й погроз Дональда Трампа європейським членам НАТО, які не виконують зобов’язань.
Чи здатна сучасна Європа самостійно захистити себе в разі російської агресії? І чи загрожує їй катастрофічна поразка без допомоги США?
З одного боку, за економічним потенціалом країни Євросоюзу значно перевищують Росію. ВВП членів ЄС у 2023 році становив майже 19 трлн доларів США. Тоді як Росії — лише 1 трлн 862 млрд. З урахуванням Великобританії економічна перевага Європи над Росією ще вища — майже у 12 разів. Однак вона не обов’язково конвертується у військову сферу.
Ми звикли критикувати українську владу, яка, коли 1991 року відновили незалежність, узяла курс на роззброєння й радикальне ослаблення власної армії. Така політика, з огляду на сумний історичний досвід і географічне розташування України, була не просто недалекоглядною та легковажною. А навіть злочинною. Але щось подібне відбувалося в більшості держав Європи.
Кінець Холодної війни й розпад СРСР європейські політичні еліти сприйняли як початок ери глобального миру й безпеки. І взялися різко скорочувати видатки на оборону. А також серйозно зменшувати чисельність своїх збройних сил. Лише окремі держави Європи, передусім Великобританія та менше Франція, намагалися підтримувати власні армії у відносному тонусі. Решта країн Європи поринули в ілюзію безпечного глобального світу без кордонів.
Британські піхотинці першого батальйону полку герцога Ланкастерського під час спільних тренувань з бійцями другого полку Французького іноземного легіону, червень 2014.
Після Холодної війни європейські країни здебільшого дозволили своїм м’язам атрофуватися. Центр військового планування перемістився з гіпотетичного конфлікту проти рівного за силою супротивника на експедиційні операції, зосереджені на врегулюванні криз, боротьбі з повстанцями й тероризмом. Окрім Балкан, їх вели в основному поза Європою, а ймовірність великої війни на Європейському континенті видавалася вкрай низькою.
Десятиліття зрізання оборонних бюджетів драматично скоротили чисельність європейських збройних сил і створили серйозні прогалини в їхніх можливостях. Коли окремі європейські політики казали, що варто збільшити фінансування оборонного сектору, їхні політичні конкуренти здіймали ґвалт про недоцільність таких кроків. Різноманітні національна оборонна промисловість і оперативні потреби також спричинили глибоко фрагментований оборонний ландшафт: зараз у європейських арміях налічують 29 типів есмінців, 17 типів основних бойових танків і 20 типів винищувачів порівняно з відповідно чотирма, одним і шістьма у Сполучених Штатах.
2017 року в рамках Мюнхенської безпекової конференції опублікували доповідь під назвою «Розбудова європейських збройних сил майбутнього: більш європейські, більш зв’язані та більш боєздатні». У ній констатували: європейські збройні сили стикаються зі зменшеним і застарілим обладнанням, у тому числі з нестачею матеріальних засобів, а також із загальною кризою доступності. Ці виклики посилює недостатньо підготовлений військовий персонал.
«Країни ЄС мали потужні військово-повітряні сили на початку 1990-х років з 5418 військовими літаками й гелікоптерами, але станом на 2017 рік їхня кількість скоротилася до 2486. У деяких державах не розгорнути до половини гелікоптерів або бойових машин піхоти», — зазначали автори доповіді.
Вольфганг Ішингер, голова Мюнхенської безпекової конференції, тоді попередив, що європейці довго покладалися на США в питаннях оборони, але Вашингтон почав зменшувати свою участь у європейській безпеці. Доповідь містила заклик до країн-членів ЄС значно збільшити свій оборонний бюджет, перейти до спільного планування й закупівель, а також більше інвестувати в оборонні інновації.
«Щоб модернізувати свої збройні сили, Європі потрібно оновити обладнання, приділити особливу увагу ліквідації сьогоднішнього розриву у взаємозв’язку та цифровізації, який оцінюють у 120–140 мільярдів доларів», — наголошено в документі.
За даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) за останні два десятиліття перед російським вторгненням в Україну 2022 року європейські війська втратили 35 % своїх можливостей. Для прикладу, європейські країни мали майже 200 великих надводних бойових кораблів і 129 підводних човнів у 1990 році, у 2021-му — 116 і 66 відповідно. Зараз європейська бойова потужність на морі становить приблизно половину тієї, яка була в розпал Холодної війни.
HMS Queen Elizabeth — головний корабель серії авіаносців КВМФ Великої Британії типу «Королева Єлизавета», USS Sullivans — есмінець ВМС США типу «Флетчер» й інші кораблі морської групи НАТО під час навчань Steadfast Defender в Атлантичному океані, 28 травня 2021
Чи прислухалися європейці до цих попереджень? Якщо так, то їхня реакція була вкрай повільною. Лише після російської анексії Криму та вторгнення на Донбас розпочалися дискусії, що потрібно збільшувати оборонні видатки. Та прощатися з ілюзією мирного, дружнього світу дуже не хотілося.
На саміті в Уельсі 2014 року європейські члени НАТО поставили за мету досягти витрат на оборону в розмірі не менш ніж 2%. Але це рішення виконували абияк. Більшість європейських держав не поставилися до нього серйозно. Хоча поступово видатки на оборону таки росли. Частково цьому, як не парадоксально, посприяв колишній американський президент Дональд Трамп, котрий відверто висловив претензії до європейських країн через ухилення від зобов’язань витрачати на оборону не менш ніж 2 % ВВП.
На саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг повідомив, що 11 союзників зараз досягли або перевищили зазначений показник. І висловив сподівання, що у 2024 році кількість цих країн суттєво зросте. Тобто навіть після російського повномасштабного вторгнення в Україну лише 11 країн НАТО з 31 досягли рівня 2 %.
За даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, у 2022 році лише три країни Європи витрачали на армію понад 50 млрд доларів: Великобританія (68 млрд), Німеччина (56 млрд доларів), Франція (54 млрд). Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало найпереконливішим аргументом для політиків вкладати більше коштів в оборону. Останні два роки ми бачимо помітне зростання військових бюджетів країн Європи. Окремі держави прийняли кількарічні програми, аби збільшити фінансування сил оборони. Однак, звісно, не так масштабно й швидко, як у Росії, яка стрімко перейшла на воєнні рейки. Формально загальний військовий бюджет європейських країн в абсолютних цифрах перевищує російський, це ще нічого не говорить про нинішній рівень боєздатності їхніх армій.
На 2024 рік Росія запланувала витратити на військові потреби 10,775 трлн рублів (близько 120 млрд доларів США за нинішнім курсом) — на 70 % більше, ніж у 2023-му (6,8 трлн), у 2,3 разу більше, ніж у 2022-му (4,7 трлн), і втричі більше за показники довоєнного 2021 року (3,5 трлн). Частка військових витрат у бюджеті, загальний розмір якого складе 36,66 трлн рублів, сягне 30 %. Військові витрати Росії 2024 року зростуть до 7,1 % валового внутрішнього продукту.
Загальна чисельність осіб, задіяних у лавах збройних сил РФ, перевищує 1,3 млн. Тоді як найбільші армії європейських країн мають 100–200 тисяч осіб. Після Холодної війни у Європі відмовилися від призову, кількість резервістів у державах ЄС теж незначна. А відновити повноцінний призов, якщо така потреба виникне, буде вкрай непросто. Можливо, провідні європейські армії технологічно переважають Росію. Однак кількісно поступаються потенційному агресорові в літаках, танках, а найбільше — в особовому складі. Вагомою перевагою російських військ також є бойовий досвід, отриманий у сучасній війні.
Війна в Україні також виявила обмеження європейської оборонно-промислової бази й виснаження її військово-промислового потенціалу. Десятиліття скорочення оборонних бюджетів змусили європейські країни пожертвувати масштабом заради ефективності. Як наслідок, їм зараз важко задовольнити потреби України через обмежені запаси та незначні виробничі потужності. Європейська оборонна промисловість також стикається з вразливими ланцюгами постачань.
Ще одна проблема Європи — суспільні настрої і відносно низька мотивація значної частини населення захищати свою країну. Політика мультикультуралізму фрагментувала європейські суспільства, послабила рівень патріотизму й національної свідомості. Не всі політики й не всі жителі ЄС розуміють необхідність переозброюватися. Хтось навіть бачить у Росії потенційного союзника. Уряди європейських країн, збільшуючи видатки на оборону, неминуче зіткнуться з критикою з боку окремих популістів. Адже доведеться урізати соціалку, фінансування переходу на зелену енергетику, субсидії, витрати на нелегальних мігрантів. У авторитарній Росії таких проблем немає. Диктатура дозволяє Кремлю значно швидше спрямовувати ресурси на військові потреби. І не надто зважати на суспільну думку.
Загалом повноцінний захист Європи від російської агресії без допомоги США й активації 5 статті НАТО зараз має сумнівний вигляд. Десятиліття роззброєння й масової пропаганди демілітаризації даються взнаки. Європейська оборонна промисловість тільки набирає обертів. Видатки на армію зростають не так швидко, як цього вимагає час. Усе це створює певне вікно можливостей для Путіна.
Петро Герасименко, журналіст, аналітик
peredplata
