16 червня 1971-го, на 34-му році ув’язнення, помер Михайло Сорока. На жаль, його ім’я все ще є мало відомим для українців. Але в минулому саме він був найавторитетнішим політичним в’язням ГУЛАГу. Відбувши в радянських концтаборах майже 35 років, він так і не побачив вільного неба.
Боротися проти окупантів всіх кольорів
Народився Сорока 27 березня 1911 в селі Великій Гнилиці на Тернопільщині. Після початкової школи в рідному селі навчався в Тернопільській гімназії, в українській гімназії в Ржевниці (Чехо-Словаччина), а потім — на факультеті архітектури «Празької політехніки». У дитинстві він був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), яка боролася проти окупантів всіх кольорів за Українську самостійну соборну державу.
Ще студентом він перевозив із-за кордону — з Чехо-Словаччини — на українські землі до Польщі нелегальну літературу ОУН. 1937 року вперше потрапив на п’ять років за ґрати — за підпільну антипольську діяльність.
Пройшовши в’язниці «Береза Картузька» і «Гродно», Михайло Сорока у церкві Станіславівської тюрми зустрів свою долю — Катерину Зарицьку: вони колись разом училися в Тернополі і були членами «Пласту».
Вона теж відбувала термін як член ОУН, але за участь у вбивстві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, ініціатора «пацифікації» українців. 1939 року вони побралися й стали жити у Львові.
Розлучені долею
У січні 1940-го член крайового проводу ОУН Сорока став студентом «Львівської політехніки», одночасно навчався на мистецьких курсах. Але сімейним щастям молодята тішилися всього чотири місяці. Коли до Львова ввійшли, як тоді казали, перші совіти, то, вирахувавши націоналістів, вони почали арешти. Восени 1941 року вагітну Катерину кинули до в’язниці, а Михайла засудили до 8 років у ГУЛАГ.
У в’язниці НКВД Катря народила сина Богдана, якого у восьмимісячному віці 8 передала на виховання своїм батькам — матері Володимирі і батькові, видатному українському математику Мирону Зарицькому. Коли влітку 1941-го більшовики відступили, їй удалося втекти з в’язниці і перейти в підпілля ОУН.
Вона була «провідником» жіночої мережі організації, першою головою допоміжною служби Української повстанської армії (УПА) «Українського Червоного Хреста» та особистою зв’язковою головнокомандувача повстанців Романа Шухевича. Тільки 1947 року Міністерство держбезпеки змогло її знайти і засудити на 25 років концтаборів. З чоловіком вона більше не бачилася…
«Дали по зубах» системі ГУЛАГ
А Михайло Сорока 1947 року в Комі АРСР створив першу організацію опору політв’язнів під назвою «ОУН-Північ». Головним досягненням підпільників були акції масової непокори адміністрації таборів, що призвело до поділу на окремі зон в системі ГУЛАГ: для кримінальних злочинців і для політв’язнів, — що було узаконено окремим наказом МВС СРСР № 00219 від 28 лютого 1948-го.
У 1947-1948 рр. члени «ОУН-Північ» встановили зв’язок із підпільними групами найбільших концтаборів СРСР, а також із головним штабом УПА, який перебував тоді у Львівській області. Причому саме Сорока проводив «мобілізацію» воїнів УПА, які поневірялися в 1940-х у таборах Півночі. Пізніше саме ці «зонівські старшини» стали кістяком військ самооборони повсталих концтаборів Воркути, Норильська і Кенгіра. «дали по зубах» системі ГУЛАГ.
Михайло Сорока мав гарну пам’ять, знав у якому таборі перебувають священики, адвокати, лікарі, інженери – вся інтелігенція. І, крім цього, він очолював всі перемовини про спільні дії з литовцями, латишами, естонцями та представниками інших національностей.
Вирок: розстріл — «за зраду»
Коли закінчився восьмирічний термін ув’язнення, Сорока зміг лише на два місяці виїхати у відпустку до Львова. Там уперше побачив сина. А також налагодив зв’язок з командуванням УПА, яке рекомендувало йому повертатися в Воркуту для продовження підпільної діяльності. Також домовилися, що Сорока переїде жити і працювати вчителем у східну Україну — також із місією від підпілля.
Але все сталося інакше. Коли 1949 року Сорока звільнився, у Львові за ним встановили стеження, а через кілька місяців прямо на вулиці — заарештували. Тоді ж було затримано ще кількох членів «ОУН-Північ». За однією з версій, причиною переслідування став якийсь австрієць, який, повернувшись з полону додому, видав мемуари про Воркутлаг, в яких Михайло Сорока фігурував як лідер підпільників.
Зі Львова Сороку без суду відправили на заслання в Красноярський край. Але й там Михайло продовжив керувати рештою табірним підпіллям, за що 15 грудня 1952 знову потрапив за ґрати.
15 вересня 1953-го військовий трибунал Біломорського військового округу засудив Сороку до розстрілу за зраду, антирадянську агітацію, організацію підпілля та підготовку повстання. Через два місяці вирок замінили на 25 років ув’язнення. Але підпільна мережа «ОУН-Північ» повністю так і не була розкрита й продовжувала свою діяльність.
Наслідок повстання — реформа системи таборів
У березні 1954 року почався новий табірний термін Сороки: Кіров, Свердловськ, Петропавловськ, звідти етап у Казахстан. У Кенгірському особливому таборі, відомому також як «Степлаг», сиділи здебільшого українці (46 % – 9 596 осіб), серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА, а також «лісові брати» з Прибалтики (22,4 % — 4 637 осіб), росіяни (12,8 % — 2 661 особа) — в основному, колишні червоноармійці, засуджені на тривалі терміни ув’язнення, часто за злочини, вчинені вже в ув’язненні. Умови роботи й утримання в цьому таборі були особливо важкими, і серед політзеків назрів бунт. Автоматна черга конвою по в’язнях і підселення кримінальників до політичних «для упокорення» стало приводом для повстання.
Призвідниками виступили українські та прибалтійські партизани. 42 дні — з 16 травня по 26 червня 1954-го — «політичні» тримали оборону, вигнавши табірну адміністрацію, висунувши низку соціальних і політичних вимог і обравши комісію для перемовин.
Михайло Сорока мав серед «політичних» такий авторитет, що йому не дозволили увійти в «комісію» і тим підставити себе під першочергову розправу.
Це повстання було єдиним в історії ГУЛАГу, яке придушили танками — близько півтисячі жертв. Михайла Сороку разом з тими, хто вижи, вивезли в Магадан. Але наслідком повстання стало істотне полегшення умов утримання та реформа системи таборів.
«Міг би прикрасити будь-яку державу»
Скрізь, куди б Сорока не потрапляв, він підтримував в’язнів різних національностей, за що його назвали «патріархом політзеків», організовував літературні, історичні, релігійні вечори. Збереглися його твори «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекс. Етика» та деякі переклади.
Його перекидали з місця на місце — у Тайшет (Іркутська область), Свердловськ, Казань, а взимку 1962 року етапували в мордовські табори.
У середині 1960-х, щоби психологічно зламати і підірвати авторитет Сороки серед в’язнів, до нього застосували спосіб тиску, який КДБ використовував вкрай нечасто і тільки щодо особливо важливих персон. Його забрали із зони, одягли в добротний костюм і під виглядом «професора з Канади» організували екскурсії та зустрічі з цікавими людьми в Києві, Львові, Тернополі, влаштували побачення з сином, рідними. Сороці показували, як красиво і вільно він може жити в радянській країні, якщо підпише щире розкаяння і заяву про відмову від своїх переконань. Але він відмовився, його побили і повернули в Мордовію. Після повернення — інфаркт. Лікарі допомогли, Сороці дали групу інвалідності.
16 червня 1971 після другого інфаркту Михайло Сорока помер на руках у табірного товариша Михайла Гориня. Його тіло привезли до лікарні сусідньої зони в Барашевому, де в жіночому відділенні відбувала свій 25-річний термін його дружина Катруся Зарицька. Табірне начальство не дозволило їй навіть попрощатися із чоловіком, якого поховали на місцевому кладовищі. Аж 28 вересня 1991-го, його перепоховали у Львові, на Личаківському кладовищі. Провести легендарного націоналіста в останню путь прийшли тисячі людей.
Анатолій Радигін, співв’язень Михайла Сороки, якось написав про нього: «Він міг би прикрасити будь-яку державу і створити будь-яку державу. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля».Пізнавайте минувшину з спільнотою “На скрижалях”
“Похований без взуття, у самих шкарпетках”
1991-го перед розпадом СРСР колишні політв’язні й родина Сороки добилися дозволу на перепоховання його тіла на батьківщині. Поховання Сороки було під номером К-8. По труну поїхали кілька друзів Сороки та його невістка Любов.
— На закинутому цвинтарі знайшли ряд із буквою “Л”, — каже Леся Плитка. — Припустили, що наступний мав би бути ряд “К”. У цьому ряду побачили три сосонки, які росли у формі тризуба. Біля них і почали копати. Першою викопали труну з довговолосою жінкою. Почали копати сусідню могилу. У знайденому там засохлому трупі впізнали Сороку. Все збігалося з переказами його друзів по табору: похований без взуття, у самих шкарпетках, зверху букет засохлих квітів, збоку маленький томик Лесі Українки.
28 вересня 1991-го Михайла Сороку перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові, поряд із дружиною Катериною Зарицькою.
Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року.
З 72-ох прожитих літ була ув’язнена — 25 років.
Михайло Сорока народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки.
Разом із чоловіком відбули ув’язнення – 59 років.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом…
Олексій Гай
peredplata
