1 серпня (за старим стилем 19 липня) 1913 року в Грузії померла Леся Українка…
Труну з її тілом під час перепоховання на Байковому цвинтарі в Києві несли виключно жінки. Саме цей, на жаль, маловідомий факт демонструє, на нашу думку, те величезне значення, шану, визнання і вплив Лесі Українки не лише на літературу, а й на українське жіноцтво.
У день пам’яті про неї пишуть і говорять безліч важливих слів, згадують її досягнення, цитують твори. Але не менш важливо частіше згадувати, що Лариса Косач була передусім жінкою і мала сміливість чинити так, як в ті часи жінкам було недозволено. Кохала одного – як «Одержима» – Сергія Мержинського. Обвінчалася з іншим – Климентом Квіткою і то, аби припинити насмішки над закоханим “нареченим”. Дуже близько дружила з Ольгою Кобилянською.
Вона плакала, сміялася, страждала, «воювала» – як інтелектуалка, феміністка, модерністка. Любила білі рукавички і ошатні капелюшки, спинялася виключно у львівському Hôtel Central, насмілювалася критикувати метрів Нечуя-Левицького і Винниченка…
Стільки жіночих випробувань було в її житті, стільки болю – не лише фізичного… І попри все вона сontra spem spero! – без надії таки сподівалась. Фраза, якою потім керувалися тисячі українок. Рядки, які стали жіночим гаслом. Слова, які надихають нас зараз на боротьбу і віру в перемогу.
