Молоду матір Анну Стороженко-Зеліч з Чернівців апеляційний суд позбавив прав на чотири-літню донечку. Поки жінка, усвідомлюючи своє становище, бореться за дитину шляхом звернення до касаційної інстанції, така ж небезпека нависла й над 7-місячним синочком, народженим Анею вже у шлюбі зі старшим за неї на тридцять років чоловіком Ігорем…
— Усе через те, що у нас, мовляв, немає умов для виховання дітей, — плакала, пригортаючи до себе донечку, Аня. — Через те, що у квартирі нема водопроводу, що за борги «відрізаний» газ. Що не можемо зробити ремонт під «євро»…
— Але ж воду до помешкання носимо відрами щодня, а вирішити питання з погашенням заборгованості за газ не можемо, бо у КЖРЕПі через це не видають довідку про склад сім’ї та прописку, — доповнює дружину Ігор. — Попри це, пристосувалися та палимо піч дровами, тому ніхто не може звинуватити нас у тому, що дітям холодно.
Чоловік каже, що квартира, у якій вони мешкають, є колишнім гуртожитком. Старезний будинок давно вже вважається аварійним, тож не дивно, що приватизувати там квартири місцева влада не дозволяє. Але ж, за словами подружжя, ніхто нічим і не допомагає, аби хоч якось підтримати будинок. Саме тому Ігор самотужки замінив на нові, металопластикові, вікна та двері. Він впевнений, що у багатьох родинах, особливо у сільській місцевості, умови для проживання дітей навряд чи кращі, але ж їх не позбавляють батьківських прав.
А ще подружжя вважає, що це Служба у справах дітей міської ради на них «наїжджає» вже за інерцією – не так давно прав на двох дітей – Аніних сестричку та братика — позбавлена й її мама Алла. І у цій прикрій історії, мовляв, є багато «білих плям». До прикладу, навіть той факт, що з міського притулку дітей передчасно перевели до дитячого будинку сімейного типу вже через три місяці (а не через півроку, як того вимагає закон) їхнього там перебування. То невже працівники притулку таким чином «поповнюють» ці заклади? Адже всім відомо, скільки держава виділяє коштів людям, котрі беруться опікуватися дітьми…
У Службі в справах дітей міської ради пояснюють, що Анна Зеліч судом позбавлена прав на доньку через існування загрози життю і здоров’ю дитини. До них, як до органу опіки, неодноразово зверталися медики з дитячої поліклініки, котрі просили вплинути на матір, яка відмовляється від оглядів та лікування. Соціальні служби, до прикладу, рятували дитину від інвалідності, вчасно зібравши документи та привізши додому спеціальне медобладнання для виправлення у неї вивиху стегна. При цьому від госпіталізації мати категорично відмовлялася… Зараз, коли у родині росте ще й хлопчик, орган опіки та піклування мусить розглядати чергові звернення від дільничного педіатра, якому батьки перешкоджають оглянути маля. З’ясовується, вони просто не відчиняють двері помешкання…
Начальник Служби у справах дітей Валерій Гайсенюк розповідає, що Зелічі навіть перед виїзним судовим засіданням, про яке їх було попереджено заздалегідь, не спромоглися привести дитячу кімнату до ладу. Окрім того, представники комісії щоразу просять батьків не палити у дитячому приміщенні, проте ті на це уперто не реагують.
І про нарікання цієї родини на його підлеглих пан Валерій знає. Він каже, що на всіх судових засіданнях стосовно позбавлення прав на дітей був присутній також і представник прокуратури. Тож якби служба навіть порушила норми законодавства, це було б одразу виявлено. До всього, сам керівник органу опіки та піклування, за його словами, запрошував Анну та Ігоря, аби вони вже зараз отримали консультацію з приводу поновлення прав на дитину. Однак ті навіть і не думають про щось радитися…
Зараз рішення апеляційного суду вже вступило в законну силу. Тому, мовляв, надалі діяти за законом має вже державна виконавча служба.
Тим часом Анна з Ігорем не погоджуються з таким рішенням суддівської колегії. Вони переконують, що рішення є упередженим і має бути обов’язково відмінене касаційною інстанцією. Запевняють, що готові до виховання дітей (Ігор прагне удочерити Аніну старшу донечку) та хочуть спостерігати, як вони ростуть та розвиваються. Наразі Анна перебуває у відпустці по догляду за маленьким сином, а Ігор працює різноробочим у одному з освітніх закладів Чернівців. Каже, що все вміє і може зробити. Обоє дуже бояться втратити права на батьківство…
Слухаючи їх та спостерігаючи, як горнеться малеча до Ігоревого плеча, щиро зазираючи йому у вічі, як обнімає молоду матусю, чомусь подумалося: може, й справді варто було б дати цьому подружжю черговий шанс для виправлення непростої ситуації? Може, наразі достатньо було б на певний період вилучити діток, давши можливість родичам врешті одуматися та все залагодити, а не «рубати з плеча»? Бо ж відомо, якою подеколи є ціна за втрачене, чи то пак, вкрадене, дитинство. І думати про це варто зовсім не під впливом емоцій…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
