Щоранку, коли тільки прокидаюся у м’якій, теплій постелі, я здороваюся з воїнами, які на фронтах цю ніч провели у боях, захищаючи Україну. Хотілося би з усіма привітатися поіменно. Але їх сотні тисяч і я їх всіх не знаю поіменно. Тому вітаюся з тими, кого знаю. А через них з усіма ЗСУ.
Це – солдат ”Крук”, лейтенантка медичної служби ”Фрея”, старший лейтенант морської піхоти ”Журналіст”, капітан сапер ”Юніор”. А насправді це Марко Чорний, Оля Кобевко, Юрій Чорней і мій племінник ще Дмитро Кобевко.
Коли вони відповідають відразу, то означає, що вони живі і у них добре і вони тримають фронт. І я тоді спокійно йду пити каву. Бо це завдяки їхній святій праці і тисячу таким, як вони, я маю можливість кожного ранку пити каву, я мав можливість написати роман, я маю можливість ще творити. Низько вклоняюся перед їхньою жертовністю і щиро їм за це дякую.
А також завжди мені тривожно, коли затримується відповідь, коли у зведеннях на їхніх ділянках фронту інтенсивні бої.
Наприклад, цими днями у ”Журналіста” на фронті загострення. У ”Фреї” знову безсонна ніч, у неї робота день і ніч, немає ні вихідних, ні відпочинку. Мені тривожно, коли ворожі дрони літають над головою у ”Крука”, а міни вибухають на полях, де ”трудиться ”Юніор”.
Мені тривожно за всіх воїнів ЗСУ.
Ось один такий день від “Журналіста” морського піхотинця на Херсонському напрямку, коли я запитав, як його настрій сьогодні:
“Настрій чудовий. Але життя проходить повз. У Чернівцях і в тилу життя вирує. Ухилянти мандрують Європою, Папієв вибори готує, блатні мобілізовані їздять по літературних зустрічах і закордонних відрядженнях. А у наших селах все одноманітно. Наряди на “нуль”, скиди, обстріли, побутові питання. Навіть емоціїї одні й ті самі в одних і тих самих ситуаціях”.
peredplata
