Автор: Владислав Смірнов
Вступ
Мирні молодіжні протести, що розгорнулися в Україні влітку 2025 року, виявилися подією, що розколола не лише публічний простір, а й політичну психіку державної машини.
Уперше за багато років на вулиці вийшли тисячі молодих людей, не зважаючи на заборону масових зібрань, воєнний стан, критику «не на часі» і невпинну хвилю дискредитації.
Вони не представляли політичних партій, не були частиною старих структур громадянського суспільства, не просували готової програми і не тримали в руках брендових банерів. Вони вийшли, бо відчули — межа пройдена.
І саме тому їх не зрозуміли. І саме тому проти них миттєво запрацювала об’єднана система знецінення, в якій зійшлися, як під копірку, українські ботоферми Банкової та пропагандистські проксі Кремля.
І якщо хтось досі сумнівався в тому, що ці системи — дзеркальні, то липень 2025 року розвіяв усі ілюзії. Їх об’єднало одне: страх перед поколінням, що більше не питає дозволу.
Розділ 1. Молодь, яка не вписується
Багато хто в офісі президента і політичному класі загалом продовжував вірити в образ молоді як у «пасивний резерв»: аполітичних, зосереджених на TikTok, далеких від відповідальності й обов’язку. У публічних виступах це покоління не раз згадували з легкою іронією: мовляв, “вони ще не дозріли”, “нехай підростуть”, “колись прийде їхній час”.
Але це покоління виросло в умовах війни. Вони не застали Кучму, їм було по кілька років під час Помаранчевої революції, і вони стали підлітками після 2014 року. Вони не мають ні позитивного досвіду держави, ні сентименту до радянського. Вони навчилися жити в умовах тотальної недовіри до інституцій — і водночас плекати глибоку чутливість до несправедливості.
І коли ці молоді українці побачили, як президент Зеленський, обраний на обіцянці «бути не як вони», фактично узурпував владу, зруйнував баланс гілок влади, централізував медіа, перетворив СБУ на орган політичної цензури й одночасно заблокував будь-яку участь суспільства у процесах ухвалення рішень — вони вийшли не за Порошенка і не проти Зеленського. Вони вийшли за себе.
Розділ 2. Реакція: не політична, а інстинктивно-біологічна
Удар був неадекватний масштабам. Проти студентів і школярів, які тримали картонки з написами на зразок «Ми маємо голос» чи «Незалежність не на паузі», запрацювала ціла фабрика знецінення.
Спочатку — через риторику: коментарі ботів і «експертів» типу:
– «На фронт!»
– «Грантожери!»
– «Це все порох!»
– «Гниди! Продажні!»
– «Матюкаються!»,
– «Це не діти воїнів, це діти зрадників».
Потім — через підключення адміністративного ресурсу:
– виступи депутатів СН у TikTok і Facebook,
– гнівні пости лояльних коментаторів,
– новинні сюжети на телемарафоні з фокусом на «провокаційність» протесту,
– вкидання тем про «іноземний слід» і навіть про «операцію ГУР РФ» — це прозвучало в одному з ботських коментарів як новий конспірологічний жанр.
А найголовніше — паралельність цієї хвилі з діями російських ботів, які в той самий день запустили повністю ідентичні меседжі у Facebook та «Одноклассниках».
Картонка в руках дівчини в Києві — викликала реакцію відразу з Києва, з Одеси, з Харкова, з Бєлгорода, з Москви. І вона була однакова:
«Це зрада», «на фронт!», «гроші!», «все проплачено!»
Розділ 3. Фейк як метод управління
Ботоферми бороться за наратив, але українці вже вміють читати метатекст. Вони бачать, що коли діти з Львова виносять на плащадку плакат “Ми вже не віримо” — і це одночасно коментує однаковими фразами “порохоботи”, “проплачені”, “гниди” з Одеси, Донецька, Ростова, Київа і Пітера синхронно — це не хейт, це операція.
Суть бота не в тому, що він пише агресію. А у тому, що він нарошує симуляцію соціальної більшості. Він замість 100 органічних думок пише 200 однакових командних. Він створює відчуття ниби “усі так думають”. А українця виховано привчкою не виризьнятись з контексту.
Справжнє призначення ботоферм не лише в дискредитації. Вони тренують звичку не реагувати на будь-який спробу спротиву. Вони переводять гідність у “гроші”, протест у “заказ”, свободу у “деградацію”. Вони розкладають суспільне тіло на фрази. А тоді починають замість статті дивитись коментарі. Замість правди — “написано ж вже багато коментарів”.
Розділ 4. Скрипти влади: як знищують смисл
Усі бот-атаки під постами про молодь структуровані. Це не спонтанний хейт, а заздалегідь прописані інформаційні скрипти, які з точністю до формулювань повторюються в українському й російському сегменті мереж. Вони покликані не дискутувати, а знищити в зародку будь-яку повагу до протесту.
Скрипт 1: Особиста дискредитація через образу “Гниди”, “шваль”, “тупі діти”, “свинота”, “нащадки зрадників”, “на фронт!”
Це найпоширеніший фрейм. Він не дискутує з ідеями, він вбиває гідність суб’єкта. У цій логіці опонент — не громадянин, а сміття. Головне завдання — змусити людину соромитися того, що вона взагалі наважилась бути публічною.
Скрипт 2: Конспірологія і редукція до грошей “Проплачено”, “плакати однакові”, “це грантоїди”, “виконують наказ”, “ЦРУ!”, “порох заплатив”
Мета — пояснити будь-яку дію схемою. Усе, що не в системі — значить керується іншою системою. Це логіка людей, які самі ніколи не діяли без наказу. Тут гідність = контракт, а свобода = спецоперація.
Скрипт 3: Перенаправлення на Порошенка “Це все порох!”, “чому він ще не сидить?”, “це порохоботи!”
Абсурдність у тому, що протест не мав жодного стосунку до ЄС. Але саме це надає скрипту сили: Банкова переводить розмову в зручне для себе поле — боротьби між політиками. Це дозволяє не говорити про сам протест.
Скрипт 4: Дискредитація молоді як явища “Вони не воюють!”, “Діти зрадників!”, “Матюкаються!”, “Падкі на гроші”, “Неосвічені!”
Мета — зробити з покоління сировину для зневаги. Це не про оцінку, це про привід не слухати. Суть проста: знеособлення + звинувачення в дитинстві = делегітимізація будь-якого жесту. Це пряма агресія покоління, що зламалося, до покоління, яке не боїться.
Скрипт 5: Культ Зеленського як обрядової фігури “Найкращий президент!”, “Без нього фронт завалиться!”, “Критика = зрада!”, “Не на часі!”
Тут влада виводиться з поля відповідальності. Президент не фігурант критики, а ікона, від якої залежить виживання. Будь-який сумнів у ньому — це єресь. У цій логіці демократія стає святотатством.
Ці скрипти не створюють альтернативної думки. Вони створюють шум. І головне — вони діють масово. Сотні однакових фраз не переконують. Вони заливають, щоб утопити.
Розділ 5. Дзеркала страху
Коли з різних сторін лунають однакові фрази — це не збіг. Це не спільний культурний код. Це ознака єдності логіки влади. У липні 2025 року вперше настільки наочно проявилась одна з найважливіших істин цього десятиліття: у страху авторитаризму — одна мова. І ця мова в Україні й Росії виявилась майже тотожною.
Під постами українських активістів, журналістів, простих очевидців подій одночасно пишуть коментатори з Одеси, Харкова, Дніпра, Львова, з анонімних акаунтів, з відкритими профілями, зі згадками про фронт, з фотографіями дітей і прапорів — і російські акаунти з Таганрога, Бєлгорода, Ростова. Вони пишуть одне й те ж: – “Гниди!” – “Проплачені!” – “Це все порох!” – “На фронт їх!” – “Підори!” – “Зрадники!” – “Діти не воюють, значить не мають права!” – “Ракету їм туди!”
Ці фрази не випадкові. Вони структурно повторюють лексикон антиєвромайданної кампанії 2013–2014 року. Але тепер носіями цієї риторики стали не лише росіяни. А й ті, хто вважають себе українськими патріотами. Вони говорять однаковими словами, бо мислять однаковою логікою: будь-яка дія, не санкціонована владою — зрада.
І тут знімається остання маска: Банкова більше не стільки боїться Московії, скільки боїться нашого суспільства. Бо Росія — передбачувана. А суспільство — це хаос, це ризик, це свобода. І саме ця свобода — у вигляді молоді на вулицях — є для влади Зеленського загрозою не меншою, ніж була для Путіна Навальна, а для Януковича — студентська хода 2013 року.
Обидві системи — і Банкова, і Кремль — будуються на одній моделі: – централізований контроль над інформацією, – сакралізація керівника як єдиного джерела легітимності, – делегітимізація критики як зради, – розмивання різниці між державою і владою, – репресія у відповідь на політичну непокору, – формування масового образу внутрішнього ворога.
І головне — вони однаково бояться вулиці. Тому що вулиця — це не сценарій. А якщо не сценарій — значить загроза. І тоді не важливо, де ця вулиця: в Києві чи в Єкатеринбурзі. Її треба або купити, або затоптати.
Саме тому українська влада сьогодні користується тим самим набором засобів впливу, що й кремлівська пропаганда: – бот-мережі; – спам-коментування; – вкидання фейків через проксі-аутлети; – маркування опонента як агента ворога; – дегуманізація противника через лексику (“покидьки”, “свинота”); – конспірологічна редукція всього протесту до “грошей” або “сценарію”; – заклики до насильства, які імітують народну думку.
Це не паралельні реакції. Це — злиті механізми. Банкова і Кремль розмовляють сьогодні однією мовою тому, що бояться одного й того ж: некерованої, не проплаченої, не підзвітної молоді, яка не просить дозволу, щоб бути громадянином.
Розділ 6. Зеленський як інституційний Янукович
У риториці українського політикуму останніх років стало модним уникати прямих історичних аналогій. Протиставлення Зеленського Януковичу вважається або спрощенням, або емоцією. Але якщо відкинути особистісну складову й подивитись на структуру дій, методи управління, реакцію на опір — аналогія не просто точна, вона глибоко системна.
Від Януковича Зеленський успадкував головне — розуміння держави як інструменту контролю, а не середовища свободи. У його моделі влади немає довіри до суспільства, лише до вертикалі.
І саме тому боротьба з молоддю в социальних мережах, в інформаційному просторі — не інцидент. Це логічне продовження практики згортання публічності, заборони альтернатив, деполітизації парламенту, ручного правосуддя і війни проти вулиці як джерела політичного життя. Це — завершення шляху, який почався ще у 2019 році.
Розділ 7. Покоління, що не питало дозволу
Ті, хто вийшли на вулиці з картонними табличками, не є частиною старих громадських структур. Вони не члени партій, не активісти традиційних ГО, не випускники грантових програм. У них не було координаторів, спільних штабів, піар-груп і технічних підрядників. Це — ті, хто народився після Помаранчевої революції. Хто виріс на війні. Хто з дитинства бачив, як дорослі брешуть, а політика імітується.
Це покоління не вірить у месій. Воно не шукає авторитетів. Воно не потребує дозволу. І найголовніше — воно не боїться бути незручним.
Уперше за багато років в українській історії ми бачимо політичний жест, не обтяжений ностальгією, партійністю чи ідеологічним протезом. Це не протест у класичному сенсі. Це — свідчення дорослішання суспільства.
Молоді люди, які вийшли на вулиці, — це не провокатори. Це ті, хто не хоче жити в симуляції. Вони не хочуть чекати, поки дорослі “переможуть”, “перерозподілять”, “перезапустять”. Вони діють. І цим самим розривають основну домовленість між громадянином і владою часів Зеленського: “не чіпай — і тебе не чіпатимуть”.
Мирні демонстрації молоді не мають єдиного гасла, бо їхня мета не в гаслах. Їхня мета — у поверненні на публічну сцену, у виведенні правди з інтернету на площу. Це не вимога — це наявність. Їхня присутність — уже спротив.
Саме тому вони викликали таку агресію. Не через заклики. А через сам факт існування. Бо держава, збудована на симуляції, не витримує реальності.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Те, що відбулося влітку 2025 року, не розвіється, як епізод. Це — симптом політичного зсуву. І як кожен зсув, він потребує відповіді. Не реакції. Не репресії. А саме відповіді — змістовної, політичної, відповідальної.
Держава має два шляхи. Перший — визнати, що народ повернувся. Що громадянство існує поза дозволом. Що покоління, яке не просило, не чекало і не зраджувало, — має право бути на вулиці. Бути в політиці. Бути джерелом влади. У буквальному сенсі статті 5 Конституції.
Або ж другий шлях — продовжити політику імітації. Продовжити називати дітей “гнидами”, “продажними”, “провокаторами”. Продовжити бачити в кожній картонці руку ворога. Продовжити вірити, що свободу можна перекрити ботофермою, TikTok-реакцією, телемарафоном і оперативною групою в ДБР та СБУ.
Але обираючи друге — влада обирає руйнування. Бо система, яка оголосила війну власним дітям, — не житиме довго. І справа не в моралі. А в механіці. Жодна політична система не витримує, якщо втратить довіру молоді. Це означає втрату майбутнього. Втрату носіїв мови, смислу, надії. Втрату тих, хто міг би захистити — але більше не хоче захищати фарс.
Той, хто називає молодь зрадниками, сам себе виводить за межі майбутньої України. Той, хто волає “на фронт!” до дітей, — зраджує пам’ять тих, хто насправді на фронті загинув. І той, хто обирає телевізор замість суспільства — опиняється один в порожній студії.
Тепер на сцені новий суб’єкт. Без слоганів. Без інструкцій. Без месіанства. Його сила — в присутності.
І нове покоління українців спитає — а що далі будете робити ви?
peredplata
