Площа навколо «Потвори»

Майдан Незалежності не завжди був центром суспільного життя Києва. Власне, не завжди був навіть площею. З часів Київської Русі й до початку ХІХ століття головні події столиці вирували на Софійській площі або на Подолі. До Майдану ж зі схилів Старого міста тягнулися оборонні мури, які закінчувалися Лядською брамою.   

Деякі джерела пишуть, що на місці сучасного Майдану Незалежності було болото. Але це не зовсім так, каже дослідник історії Києва Михайло Кальницький.

«Прямо посередині сучасного Майдану, на місці Михайлівських воріт, стояла Лядська брама, — пояснює він. — Тобто з одного боку брами розходилися вулиці, а з другого боку очевидно, був в’їзд до міста.  Виходить, що для того, щоб в’їхати в Київ треба було спочатку потрапити в болото». 

Болото в цьому районі і справді було, додає історик, але в іншому місці — за кількасот метрів від сучасного Майдану. А втім і без болота тут просто фізично не було місця для площі: більшість простору займав кріпосний вал. 

Паралельно на сусідніх пагорбах — сучасних Печерську та Липках, розвивалися інші поселення: передусім навколо Лаври, а згодом фортеці, яку побудували за наказом Петра І.

Ці території розширювалися в бік старого Києва, каже пан Кальницький і у 1830-х вирішили, що однієї фортеці на Печерську досить. Тоді Старокиївську фортецю ліквідували, розібрали фортечні вали і місто почало розвиватися за їхні межі.  

Так на місці сучасного Майдану Незалежності з’явився вільний простір, який почав дуже швидко заповнюватися. Тут проводили ярмарки та циркові вистави, почали з’являтися дерев’яні, а згодом і кам’яні споруди. А ще, каже Михайло Кальницький, побудували фонтан для водопою, який називали «Потвора» — настільки він був неприглядним.

Але саме відтоді фонтани стали обов’язковим атрибутом Майдану Незалежності.  

Місце для освідчень

Потенціал новоствореної площі та вулиці Хрещатик зростав. Тоді як Поділ, де на той час розташовувалися органи міської влади, втрачав монополію ділового центру столиці, каже Михайло Кальницький. У 1869-му це місце офіційно отримало назву Хрещатицька площа. А в середині 1870-х на ній звели Міську думу — головний орган місцевого врядування. Площу ж перейменували на Думську. 

Тоді ж почало формуватися суспільно-політичне значення цього простору. 

Спершу, розповідає  пан Кальницький, кияни могли висловити свої пропозиції та претензії безпосередньо в Міській думі. Але згодом почали збиратися на площі перед нею. Особливо масштабний антивладний мітинг стався тут у 1905 році. Його розігнали, але це була перша спроба перетворити Майдан на загальний міський форум, каже історик.  

Після заворушень 1905-го влада вирішила використати протестний потенціал Думської площі і перетворила її на місце, де лояльні городяни висловлювали підтримку діям уряду. Так, як наприклад у 1913-му, коли тисячі людей зібралися на відкриття пам’ятнику царському державному діячеві Петру Столипіну. Його вбили саме в Києві двома роками раніше. 

Щоправда, проіснував цей пам’ятник лише трохи більше 4 років: в березні 1917-го його скинув натовп, відчуваючи зміну режиму. І на наступні 80 років Майдан став псевдо-форумом. Місцем, де, як каже Михайло Кальницький, можна було тільки освідчуватися у коханні комуністичній партії.  

Публічна страта на Майдані 

Щойно комуністи закріпилися у Києві, Думську площу перейменували на Радянську. Але нову владу вона не цікавила: столиця Української РСР була тоді в Харкові. А головним майданом республіки вважалася площа перед Держпромом — сучасний Майдан Свободи. 

І навіть коли у 1934-му столиця повернулася до Києва, Радянська площа спершу не розглядалася як головна, зауважує Михайло Кальницький. У 1935-му її перейменували на Площу Калініна. Але  під урядовий квартал планували простір між сучасними Софійською та Михайлівською площами. І навіть звели першу будівлю — Центральний комітет партії, яку нині займає українське МЗС. 

Ці плани не реалізували через масштабні репресії українських урядовців в 1937-му. А потім почалася Друга світова. 

Після її завершення на Площі Калініна зібрався рекордний на той час натовп: близько 200 тисяч людей прийшли подивитися, як страчують нацистів. Це був так званий «київський процес»: п’ятнадцятьох німецьких офіцерів судили за воєнні злочини, вчинені під час окупації України. Дванадцятьох з них засудили до страти.

Наступного дня на Площі Калініна обладнали шибеницю. Засуджених підвезли до неї на вантажівках: по двоє в одному кузові, накинули зашморги, зачитали вирок і по команді вантажівки рушили з місця. Очевидці згадували, що після цього Майданом рознісся схвальний вигук, а натовп кинувся на повішених. Втрутилася міліція. 

Керамічна корона «України»

Художниця та архітекторка Дарина Гайвась від самого народження живе на Майдані Незалежності. «Це мій дім, це моє подвір’я», — каже вона.  

Але для Дарини — це не лише простір дитинства. І не лише символ свободи, яким він став після відновлення незалежності України. Для неї це ще й особисте: її  рідний дідусь — Анатолій Добровольський, був головним архітектором Києва. І одним з авторів проєкту післявоєнного відновлення Хрещатика та центральної площі міста. 

До Другої світової Майдан займав лише парний бік Хрещатика — між сучасними Головпоштамтом та Будинком профспілок. Протилежний бік був збудований різними спорудами, зруйнованими під час війни. Коли руїни прибрали, вирішили розширити площу і зробити її обабіч Хрещатика.

У 1944-му Анатолій Добровольський разом з колегами, розробив проєкт відбудови головної вулиці міста і саме цю пропозицію визнали найкращою. А з 1950-го очолив реалізацію цього проєкту. 

«Це був не проєкт однієї організації, — розповідає Дарина Гайвась. — Це був конкурс серед найкращих архітекторів країни. Він проходив в кілька етапів, і так народилося загальне суспільне бачення того, як має виглядати Майдан». 

Так у 1961-му на непарному боці тоді ще Площі Калініна звели готель «Москва» (нині готель «Україна»).  

Від початку, розповідає Дарина Гайвась, було кілька варіантів проєкту. Один з них передбачав, що дах будівлі буде зроблений з керамічної черепиці й у візерунках української вишиванки.

«Це був улюблений проєкт дідуся, — пояснює Дарина. — Він навіть написав на зворотному боці ескізу, що це найкращий варіант. Але зробити так не дозволили, бо боролися з усім українським». 

Було б чудово реалізувати цей задум, каже Дарина Гайвась. Технічно це можливо, адже фундамент і решта будівлі розраховані на таке навантаження. І тоді б «Україна» отримала «керамічну корону».

Роботи з впорядкування Майдану прискорювалися з наближенням 60-ї річниці революції: у 1976  тут відкрили станцію метро «Площа Калініна», а безпосередньо до річниці у підніжжя готелю «Москва» спорудили  монумент Жовтневої революції із величезною гранітною статуєю Леніна. Під нею розгорнули трибуни для партійних діячів, а саму площу (і станцію метро) перейменували на «Площа Жовтневої революції». Тепер паради та демонстрації приймалися тут і до Майдану повернулося його соціально-політичне значення.  

Змінювався і протилежний бік Майдану. Архітектори впорядкували транспортні потоки і так на площі утворився громадській простір. В наступні роки добудували Будинок профспілок, готель «Козацький» та інші будівлі, які й досі формують силует Майдану Незалежності. У 1985-му поставили фонтан Дружба народів, який кияни прозвали фонтан Рулетка.

«З містобудівної точки зору це було досить грамотно і ефектно, — каже Михайло Кальницький. — Але з відповідною ідейністю». 

Стела, йолка два майдани 

Коли Дарині було 8 років, вона вперше відчула політичну силу Майдану. «Ми гуляли з татом, — пригадує вона, — і побачили на Майдані намети. Це було голодування студентів і це була перша історична подія, яка дала мені уявлення про те, що таке воля». 

Ті події увійшли в історію як «Революція на граніті» — серія протестів, організованих українською молоддю з 2 по 17 жовтня 1990-го. Стрижнем акцій було голодування спершу близько ста, а згодом трьох сотень студентів. Маніфестанти вимагали не підписувати новий союзний договір, провести вибори до Верховної ради, повернути в Україну всіх українських солдатів та відставки голови уряду Віталія Масола. Всі ці вимоги зрештою були виконані. 

«На граніті» ця революція називалася тому, що в ході реконструкції 70-х 80-х років асфальтове покриття на Майдані замінили на гранітне. А те, що студенти розгорнули наметове містечко саме на парному боці Хрещатика пов’язаної із трагедією, яка сталася роком раніше. В серпні 1989 обвалилися колони порталу Головпоштамту — під уламками загинуло 11 людей. Після цього значну частину площі на парному боці  оточили парканом для проведення ремонту.  

Під час Революції на граніті площу вже називали Майдан Незалежності і перейменування 26 серпня 1991 року лише офіційно закріпило цю назву.  

«Знову клекочуть вулиці. Знову пливуть транспоранти над головами. Знову намети накочуються на Майдан, як брезентові хвилі прибою». Це вже Ліна Костенко в книзі «Записки Українського Самашедшего» описує події початку 2000-го року. 

Тоді вбили українського журналіста Георгія Гонгадзе і розслідування показало, що до цього може бути причетне вище керівництво країни. Зокрема підозри впали і на тодішнього президента Леоніда Кучму. Тоді тисячі людей вийшли на вулиці Києва і попрямували на Майдан. Але, пише Ліна Костенко, «влада знайшла спосіб покласти цьому край». 

Перекрили рух. Нагнали техніки. Обгородилися зеленим щитом парканів. Починається реконструкція Майдану. Риють глибочезний котлован. До 10-ліття незалежності тут буде споруджено монумент, хоч завершеного проекту ще немає. В процесі додумають.  

Так на Майдані з’явився Монумент незалежності — 60-метрова колона, увінчана фігурою жінки з калиновою гілкою в руках. Але поспіх, з яким саме тоді реконструювали Майдан, наводить на думку про політичні мотиви цього рішення не лише Ліну Костенко. 

«В мене особисте враження, що Кучма прото дав міським структурам команду, заставити цей Майдан так, щоб на ньому не можна було збиратися», — каже Михайло Кальницький.

Тоді ж під Майданом Незалежності почали будувати торгівельний центр «Глобус». Ці події та своє ставлення до них також описує Ліна Костенко: Залізні кроти цивілізації вириють триярусний бункер для підземної барахолки загальною площею в три стадіони. Так що наментів уже не поставиш. Саму згадку про них стирають з лиця землі. А заодно вже історичний центр старовинного міста.

У 2004-му в Україні визріли політичні умови для нових масових протестів, які увійшли в історію як Помаранчева Революція. Реконструкція Майдану на той час вже була завершена і саме ця площа стала епіцентром акцій.  

«Наша квартира, — пригадує Дарина Гайвась, — перетворилася в якийсь штаб.  Друзі забігали на хвилинку перепочити, нагріти воду в термос. На кухні робилися сотні бутербродів кожен день. Хтось міг перекусити в квартирі, а частину ми розносили на Майдан». 

У 2013-му — нові протести: уряд України розвертається з євроінтеграційного шляху і того ж дня тисячі студентів стихійно висипають на Майдан Незалежності. Їх розганяють під приводом того, що на площі треба поставити новорічну ялинку. Але надмірне застосування сили проти молодих людей обурює суспільство і спалахує Революція гідності. 

На Майдані ж через протести встигли встановити лише каркас для ялинки, який став одним з атрибутів тієї революції. А йолкою його назвали через інтернет-мем, який виник після того, як на нараді в 2010 тодішній президент Віктор Янукович впродовж 10 секунд не міг згадати слово ялинка. 

«Сьогодні в Києві на тому місці, де стояли палатки, мітингувальники, встановлюється новорічна (ось тут 10-секундна пауза) … йолка, люди будуть скоро святкувати Новий рік», — сказав тоді Віктор Янукович.

«Гвалтування історичного середовища»

Те, який вигляд має Майдан Незалежності сьогодні подобається не всім. Михайло Кальницький називає реконструкції 1970-х та 2000-го років «гвалтуванням історичного середовища». 

У 1970-х, пояснює історик, це мало хоча б якийсь архітектурний сенс: «Площа, яку створили у 1977-му мала більш-менш цілісний вигляд. Вона була архітектурно упорядкованою».

Метою реконструкції 2000-2001 років пан Кальницький вважає «максимальну комерціалізацію» цього простору.  

«До 2000 року ця площа була місцем, де можна було зупинитися. Відпочити, сісти на лавочку біля фонтану Рулетка. Це було місце, де хотілося побути якийсь час, каже Михайло Кальницький. А тепер Майдан — це перехід між торговельними точками. Мовляв, “не зупиняйтеся, тут іще є багато магазинів, де ви ще не були. Тому не зупинятися, ідіть далі”». 

Життя на Майдані пов’язане з певним дискомфортом, визнає Дарина Гайвась. Багато людей, гамір, проблема з озелененням. Але попри все, для неї це особливе місце: «Велике місце вільних людей, де можна зібратися і висловити свою думку».  

Мабуть, не лише для Дарини Гайвась, а й для багатьох, якщо не більшості киян. Та й українців. 

А ще на Майдані Незалежності останні три з половиною роки розростається море синьо-жовтих прапорців, лампадок та фотографій. Їх залишають тут на згадку про українських захисників, яких вбили росіяни в ході повномасштабної агресії.  

«Більше за все, — каже Дарина Гайвась, — я хочу, щоб синє-жовте море прапорців на Майдані назавжди зупинилося, щоб не додалося більше жодного прапорця».  

Дарина впевнена, що вже зараз слід подумати про глибокий за сенсами меморіал, який би гідно вшанував захисників України. Це, вважає мисткиня, має бути спільна робота багатьох фахівців, загальне народне бачення. 

В Дарини є й власна ідея. 

Майдан, — каже вона, — завжди асоціюється тисячами ліхтариків, що світять у нічне небо. А в пісні Тараса Петриненка є такі слова: “Ще може нашими серцями запалим тисячі сердець”. Можна було б вмонтувати в сходи на Майдані ліхтарики, які б вночі світили у небо. І так, щоб поруч з цими ліхтариками можна було посидіти. І біля кожного встановити QR-код, який би вів на сторінку героя, якому присвячений цей ліхтарик.