Я навчаюся в школі с. Цигани зовсім недавно, проте з цим освітнім закладом пов`язана одна з найяскравіших подій –незабутня екскурсія у чарівне місто Чернівці, яке раніше «підмітали трояндами». Я нарешті побачила невимовно красиву, оповиту легендами архітектуру цього міста, маленькі, затишні вулички, що мов барвисті стрічки то перепліталися, то знову розходилися кожна своєю дорогою. Ми ходили старовинною бруківкою, де колись поважно ступало стільки відомих людей. І хто зна, можливо, я ходила слідами самої Ольги Кобилянської!? Ех, яке місто!!!! Що не будівля – то шедевр, що не вулиця – то диво, що не крок – то таємниця…
Надворі осінь, проте було доволі тепло, лагідно світило сонце, ледь-ледь торкаючись мого обличчя сонячними зайчиками! Лише вітер-бешкетник іноді роздмухував мої думки, приносячи натомість мелодійну симфонію солов`я, що дзвеніла у вухах, плуталась у волоссі, а потім линула все далі й далі, торкаючись тонесеньких струн душі інших заклопотаних перехожих. Я лишень щойно приїхала у Чернівці, а враження вже були настільки сильними, хоча попереду ще було багато чого цікавого…
От, наприклад, музей Володимира Івасюка чи Ольги Кобилянської… Ніколи не думала, що через стільки років, відколи обидва будинки спорожніли, можна зберегти таку затишну, душевну атмосферу. Здавалося, що от-от відчиняться двері і увійде усміхнений Володимир Івасюк, наспівуючи мою улюблену безсмертну «Червону руту» чи замріяна Ольга Кобилянська, нашвидкуруч записуючи ідею нового твору, що вкотре змусить замислитись над вічними запитаннями людства.
Новий колір у палітрі моєї душі з`явився й після відвідин всесвітньо відомого університету імені Юрія Федьковича, котрий не так і давно був резиденцією буковинських митрополитів. І досі не можу повірити, що це не палац, а студентська обитель. Бездоганні форми цієї будівлі просто вражають. Одразу з`являється бажання навчатись саме тут. Ще б пак, адже університет прекрасний не тільки зовні, а й зсередини – червона, блакитна і мармурова зали, витончені скульптури, різьблені дубові сходи. Не дивно, що усе це віднедавна належить до спадщини «ЮНЕСКО»! Ця велична будівля оточена надзвичайним магічним, неземним парком, з численними фонтанами, де повільно плюскоче кришталева вода, та загадковими зеленими алеями, де ростуть десятки різних видів рослин.
Та чи не найбільше враження на мене справив Чернівецький театр імені Ольги Кобилянської. Коли я туди увійшла, одразу відчула ледь вловимий шлейф пишноти, витонченості, гордості, відчула себе частинкою мистецтва й духовності, хай навіть маленькою… Темрява… Світло софітів… Оплески… Я з головою поринаю у магію театру, стаю милою панною у довгій сукні, крислатому капелюшку, що сором`язливо ховає погляд за мереживним віялом… І байдуже, що через якусь там годину, коли закінчиться вистава, я знову стану звичайною сільською школяркою. Як чудово, що на світі є таке диво – театр! Адже хоча б на мить можна стати іншою людиною і прожити інше життя в іншу епоху… І от те, чого я так боялася, все ж таки сталося: враз я та ж сама авторка цих рядків, єдине, що залишилося від білолицьої панянки – це приємні спогади, що досі зігрівають душу!
… А знаєте, вечірні Чернівці дивують найбільше! У них є своєрідна містичність і таємничість. Адже що може бути краще величного і вигадливого балкона, що ледь видніється серед мороку завдяки срібному відблиску місяця…
Марійка Полиняк,
учениця 10 класу, с. Цигани,
Борщівський р-н, Тернопільська обл.
peredplata
