Старший сержант 8-го окремого полку спецпризначення (Хмельницький) Андрій Дмитрович Василишин народився 27 липня 1984 року в с. Дорошівці Заставнівського району в родині колгоспників. Виховувався разом зі старшою на 3 роки сестричкою Оксаною.
У 1990 році пішов до першого класу навчально-виховного комплексу. Загальну середню освіту здобув у 2001 році.
У 2003-му був призваний на строкову службу в Збройних Силах України. Служив у внутрішніх військах спецпризначення у Золочеві Львівської області.
Демобілізувавшись, вирішив самотужки заробляти на прожиття. Спочатку допомагав батькові на будівництві, згодом працював у приватних та охоронних структурах.
Події у столиці України кінця 2013-го – початку 2014 року зустрів на посаді бійця охоронного агентства «Тигр».
У червні 2014 року добровольцем попросився захищати рідну землю від підступного ворога та був мобілізований. До зони проведення АТО потрапив 4 липня. 20 липня 2014-го року при виконанні бойового завдання під Олександрівськом Луганської області разом з побратимами потрапив у ворожу засідку і загинув. 23-го липня Андрія поховали на кладовищі рідного села. У Героя залишилася мати та сестра. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). У школі, де він навчався, встановлено меморіальну дошку. Також на честь Героя названа одна з центральних сільських вулиць.
…Ім`я Андрійкові підбирав батько, котрий не міг натішитися появою на світ маленького нащадка. А оскільки дружина на власний розсуд назвала старшу донечку Оксанкою, вирішальне слово стосовно імені сина належало саме йому.
Оксанка намагалася завше оберігати та піклуватися про молодшого братика, діти росли дружними, підтримували одне одного. Відвідували дитсадочок, залюбки допомагали вдома по господарству. Андрій змалечку годував курей, випасав худобу.
Був спокійним та врівноваженим. І дуже справедливим. А ще – потайливим. Навіть якщо іноді, байдуже яким способом, серед сільських дітлахів потрібно було доводити власну правоту, ніколи не скаржився батькам. І розуміючи, що рідні в прямому сенсі цього слова рахують кожну копійчину, не просив купувати якісь нові, модні іграшки. А аби без навантаження на домашній бюджет вдосконалюватися та займатися спортом, самотужки з підручних матеріалів встановив удома турнік та також власноруч виготовив штанги.
Роки навчання у школі спливали, як вода в улюбленому Андрійком Дністрі. Він не намагався виділяти з-поміж інших якісь предмети, та й учителі, мабуть, на той час не особливо були зацікавлені в цьому. Тож вчився хлопець посередньо. Але мав багато друзів, які поважали і любили його за щирість, стриманість, рішучість. Хлопець зумів завоювати авторитет не лише серед однокласників, а й серед старших учнів. Гуртом школярі проводили цікаві позакласні заходи, коректуючи та адаптуючи сценарії до умов та можливостей рідного села і школи…
Коли юнака призвали до лав Збройних Сил України, він був добре підготовленим фізично. Тож неспроста потрапив на службу до внутрішніх військ спецпризначення. За відмінне виконання обов`язку перед Батьківщиною від командування надходили численні листи-подяки батькам за сина.
…Він повернувся з армії, як це зазвичай буває з більшістю хлопців, внутрішньо значно дорослішим за свій біологічний вік. Підтягнутим, змужнілим і ще більш самостійним. Переїхав до Чернівців та розпочав трудовий шлях. Спочатку це були приватні структури. Андрій працював самовіддано, але не терпів несправедливості й обману, й коли вони траплялися на робочому місці, звільнявся з власної ініціативи. Юнак твердо вирішив, що йтиме по життю тільки чесною дорогою…
Якось міцного статурою, ставного молодого чоловіка запросили на роботу до охоронного агентства. Він погодився. З Чернівців до батьків приїздив не дуже часто, але часто телефонував. І завжди «доповідав», що все у нього добре.
Хвороба, а згодом неочікувана смерть батька гірким болем пронизала серце дорослого сина. Тоді він чи не вперше за все своє свідоме життя плакав від безвиході через непоправну втрату. І тоді поклявся, що ніколи не покине свою матір та завше буде її надією й опорою.
…Події на київському Майдані не пройшли повз Андрієвих рідних. Марія Василівна в ті тривожні дні часто розмовляла з ним по телефону й просила нізащо не їхати до столиці, бо там… вбивають людей. Юнак же щоразу заспокоював неньку.
А саме ці події, анексія Криму та початок військових дій на сході України наштовхнули Андрія на мужній чоловічий вчинок: він добровільно попросився на фронт. При цьому наполягав нізащо не повідомляти рідним, отож вони дізналися про це тільки згодом. Одного червневого дня хлопець отримав мобілізаційні документи та пройшов військову підготовку в роті спецпризначення. Разом з іншими добровольцями захищав рідну землю від загарбників на Сході з 4 липня 2014 року. Оскільки приховувати правду щодо свого місця перебування від матусі та сестри Андрієві ставало все складніше, молодий воїн старався замінити телефонні розмови СМС-повідомленнями заспокійливого змісту: мовляв, усе добре, не хвилюйтеся. І аби розвіяти їхні підозри, казав, що перебуває на завданні від охоронного агентства в сусідній області.
Отож, нічого не підозрюючи, не могла і припустити Марія Василівна, що чує голос свого сина востаннє, коли говорила з ним по телефону 17-го липня…
«Чому ти не дзвониш?» – запитала. – «А хіба ми давно розмовляли? – відповів хлопець. – Не хвилюйтеся, мамко, я все ще у Калуші, на роботі».
Щоб жодним чином себе не видати, Андрій завше намагався чимшвидше закінчити розмову: «Не витрачайте гроші на дзвінки, будь ласка. Звільнюся – сам зв`яжуся з вами…»
Як пізніше розповідали друзі, Андрій, говорячи з рідними по телефону, завше відходив подалі, аби ніхто з них не запідозрив, що він перебуває в зоні АТО. На війні. Такій жорстокій і страшній, яку ще зовсім недавно годі було навіть уявити та загалом припустити, що вона може розпочатися. І тривати так довго…
…Марія Василівна працювала в сусідній області – Тернопільській, збирала овочі в теплицях. Щоранку, поспішаючи до переправи через Дністер, проходила повз будинок своєї матері, Андрієвої бабусі, та щоразу до неї навідувалася.
Недільний день 20 липня був для неї і фізично, і морально чомусь дуже тяжким. У понеділок, 21-го, вона, як завше, повернула до рідного дому. Мати помітила кволий стан доньки: «Якщо зле почуваєшся, то не йди, залишайся вдома». Але жінка змусила пересилити себе: пенсії вона ще не отримує, постійної роботи у селі не має, а син – «в Калуші» на завданні. Отож понад зусилля дісталася місця роботи. Разом зі своєю свахою, матір`ю доньчиного чоловіка.
Коли у неї задзвонив телефон, сподівалася почути голос Андрія, бо дуже за ним скучила. Син обіцяв, що 21-го липня вже повернеться до Чернівців, а 27-го, на свій день народження, навіть приїде додому відсвяткувати тридцятиліття. Дзвонила свашина донька, і та, взявши слухавку, одразу відійшла. Почулося слово «вбили». «Кого вбили? Де?» Подумала, що у селі трапилося якесь нещастя. Сваха сказала, що у доньки виникли проблеми і вона просить приїхати додому. А з нею щоб поверталася і Марія Василівна… Жінка нічого не розуміла.
Другий дзвінок, від іншої родички, не забарився: «Їдь додому, Маріє. Ти до Андрія давно дзвонила?…» Ошелешена мати не знала, що сказати, і одразу набрала номер сина. Зв`язку не було. Підступний незрозумілий холод і тривога… Раз за разом вона тремтячими руками натискала кнопку, сподіваючись почути рідний голос. Абонент не відповідав… Аж коли з села приїхала машина з лікаркою, зрозуміла, що щось трапилося з її сином. Спочатку подумала – може, де була бійка. Може, побили, бува, іноді ж трапляється таке. Молодь, що поробиш.
…Вдома зібралася велика родина, сусіди. Такої кількості людей жінка побачити не очікувала. У неї в прямому сенсі слова відібрало мову. Ноги підкосилися, дихання збилося. «Нехай помру, але мушу дізнатися, що сталося», – майнула у свідомості думка. Побачила військового комісара. Той приніс «похоронку», але не зміг повідомити матері страшну звістку. На допомогу прийшла лікарка: «Ви тримайтеся, але… Андрій був у зоні АТО і кажуть…» Вона все зрозуміла. Того, з ким мала доживати віку, хто впродовж трьох років після смерті батька допомагав і мав би ніколи її не покинути, вже немає. Уколи, пігулки і співчутливі слова рідних, які чула то надто близько, то ніби з якоїсь безодні. Як так? Чому? Чому таке випробування – їй? Смерть бабусі, чоловіка. Тепер – син. За віщо?
Її Андрійко повертався до рідного дому «вантажем-200». Літак через негоду не зміг приземлитися в Івано-Франківську, тому колеги сина з охоронного агентства поїхали за тілом до Хмельницького. Аби всі змогли з ним попрощатися, дорогою повернули до своєї спортивної зали. Далі була зупинка у Будинку школяра в райцентрі Заставна. Земляки, скорботно схиливши голови, впродовж тривалого часу чекали сумний кортеж під проливним дощем, щоб віддати Герою останню шану.
Вдома рідні попросили супроводжуючих тіло військових відкрити домовину. Пані Марія впізнала свою дитину, однак гнала від себе цю жахливу реальність. Серце Матері не хотіло змиритися з втратою. «Я досі не вірю, що сина нема… Заглядаю в кожні очі, коли бачу по телевізору військових у зоні АТО, – зболено мовить пані Марія. – А раптом серед них буде й Андрюша…»
Бойові побратими розповіли односельцям, яким Андрій був відважним, мужнім, яким патріотом зростили його батьки. Загинув на Луганщині, поблизу міста Олександрівськ. Повертаючись з бойового завдання, група розвідників натрапила на подвійну засідку. Під час бою Андрій прикривав відхід побратимів. Ворог, ведучи перехресний вогонь, зосередився на розвідникові, що замикав групу. Дві кулі терористів влучили у Андрія, поранення виявилися несумісними з життям. Бійця винесли з поля бою, але від втрати крові він помер.
Ховали старшого сержанта Андрія Василишина на цвинтарі у рідних Дорошівцях 23-го липня 2014-го року. До Дня народження молодий чоловік не дожив усього тиждень. Мав святкувати з улюбленим тортом, з родиною і друзями. І, ймовірно, з коханою дівчиною, про стосунки з якою рідні так і не встигли довідатися.
Зараз переживати втрату допомагає Матері сім`я доньки Оксанки, яка переїхала жити до неї. Онучата Василько та Іванка намагаються не розмовляти з бабусею про дядька, якого вони завжди обожнювали, хоч зустрічалися не дуже часто. Тепер трьох колег Андрія з роботи Марія Василівна вважає своїми синами. Вони ж – бойові побратими, разом з ним захищали Україну. Ціною власного життя її син врятував їхні. І вона дуже цим гордиться, бо це – вчинок справжнього, самовідданого Героя.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
