Зелені свята – давнє народне свято, яке символізує прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. Упродовж віків в основі Зелених свят лежали культ рослинності і магія заклинання майбутнього урожаю.
За християнським календарем на Зелену неділю припадає християнське свято Трійця-П`ятидесятниця, або Схід Святого Духа на Апостолів. У церковних трактатах розповідається, що на п`ятдесятий день після вознесіння Ісуса Христа усі його учні разом з матір`ю Марією та ті місцеві жителі-іудеї, які вірили в Ісуса, піднялись на Синайську гору в місце, де вони часто молилися, і стали чекати сходу Святого Духа, про що було обіцяно Господом попередньо. Раптом з неба опустились на них вогненні язики, які наповнили кожного Духом Святим. Присутні на молінні стали розмовляти різними мовами (парф`янською, мідянською, еламітською, понтійською, іудейською та ін.).
Це сталося у день іудейського свята П`ятидесятниці, що святкувалося в пам`ять про отримання юдеями законів. Спустившись з місця моління до інших людей, апостол Петро та інші апостоли почали пояснювати подію, яка сталась у цей день з людьми, що молились до Господа на Синайській горі.
З прийняттям християнства на Буковині Зелені свята почали називатися ще й Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Пасхи і збігалася із Зеленою неділею.
У наш час у християнських церквах до Зелених свят священики одягають зелений, білий або золотавий одяг та прикрашають зіллям і гілочками дерев храмові ікони.
Атрибутика Зелених свят пов`язана з рослинністю. Свята відбуваються улітку, коли в природі багато зелені та квітів. Куди не подивишся, все і скрізь зеленіє. Кожна людина старалася прикрасити зеленню свою хату. Зелені гілки дерев клали біля порога житла; перед вікнами, теж зелень, уквітчували зеленим гіллям і огорожі. Чебрець, пижмо, м`ята, меліса, спориш, чорнобривці – це неповний перелік трав, якими українці здавна прикрашають своє житло.
Увійшовши у чисто прибрану хату, можна побачити запашну зелень. На покутті – зелена гілка липи, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатертиною. На столі – хліб-сіль, за образами – гілки липи та квіти; на стінах і стелі – зелене листя. Долівка встелена травою, де обов`язково є м`ята, любисток, чебрець і полин – як захист від чародійства. Так виглядала хата українця Буковини у ХІХ – середині ХХ ст. під час Зелених свят.
В основі Зелених свят – культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю, культ предків та ін. У давнину на початку літа в українців було декілька свят, які з плином часу об`єднано під назвою Зелені свята.
Культ лісу можна пояснити тим, що в давні часи ліс був місцем, де людина молилася («священні гаї»), до дерева ставилась як до живої істоти. Гуцули, наприклад, і в наш час, приступаючи до рубання дерева, про¬мовляють до нього звернення-прохання прощення.
З культом лісових дерев пов`язано і клечання. По обіді господар зі старшим сином йшов до лісу «по клечання» (так називають гілля й молоді деревця липи). Цей ритуал передбачав, що збирати зілля і рубати гілки можна лише в чистому або новому одязі. Попередньо зверталися з молитвою-прощенням до духів Природи, щоб вони були милостиві до людей, оскільки люди рвуть зілля і зрубують гілки не для забави, а з метою їх обрядового використання як жертви богам і вшанування духів Природи, які з цим зіллям та гілочками перейдуть на подвір`я і в хату. Господар запрошував дерево до себе на садибу в гості: «Запрошую і беру тебе у гощі (гості) на Зелені свєта, аби видів мій двір, хату, загороду».
Клечання забирали в хату, на обори, стайні, у хліви, несли в комори, клуні, на пасіку. На думку наших пращурів, в деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Вважалося, що разом з гіллям-клечанням приходив до господи Дід-Ладо – добрий дух предків-опікунів роду. На всіх місцях хати і садиби, де могли заховатись небажані духи (нечиста сила), розвішували липові гілки з листям: над вікнами та дверима, під стріхою хати, на дверях хлівів, комор, куч, курників, на стовпах воріт і хвірток.
Після розвішування клечання та розкладання квітів у хаті розкидали свіжоскошену траву на долівку, а також на доріжки-стежки подвір`я. За звичаєм, це мали робити всі члени сім`ї, фізично спроможні таку роботу виконувати. Із заходом сонця господиня свяченою водою, яка зберігається від січневого водосвяття, кропить хату, потім передає кухоль з водою господарю, і він кропить усе подвір`я та господарські споруди.
Із клечанням пов`язано багато магічних прикмет-повір`їв. Зокрема, на Буковині вважали, що якщо до ранку листя хоч і зів`яло все, але залишилося зеленим, то всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи, якщо ж листя почорніє, то в родині хтось помре.
Закінчивши клечальні прибирання та освячення садиби, господар встановлював у центрі двору невелике деревце або гілку й звертався у бік заходу сонця зі словами вітання з літом і запрошення на вечерю сонця, місяця, вітру, зірок, дощу, духів лісів, полів, садів.
Оскільки предки українців вважали, що в деревах перебувають духи померлих, то йшли до них у ліс поспілкуватись, порадіти успіхам, порадитись стосовно своїх проблем, а на початку літа запрошували їх занесенням гілок, квітів до своєї садиби та хати.
Клечали, в основному, липовим гіллям. Хоча в інших регіонах України заквітчували домівки та господарські споруди зеленим гіллям ясеня, клена, осики та інших дерев.
Спостерігаючи за бджолами, які збирають нектар з квітів, носять мед, людина вважала, що цим нектаром і медом харчуються і душі тих, хто відійшов із життя, і душі рослин. Тому й приносили квіти додому, щоб разом у хаті та садибі святкувати прихід літа.
Квіти як символ краси і кохання, заплетені у коло-вінок, символізували життєдайний круг сонця. Тому не випадково на свята дівчата прикрашали голови вінками. Плетучи їх, вважали, що затаєна у рослинах сила відповість на їхні потаємні думки. Зелені свята є святом культу сонця, яке наближається в ці дні до своєї найвищої могутності. Тоді йому й надавалась шана через квіти, вінки, вогонь.
Ходіння на поля під час Зелених свят є обрядодією, яка найбільше наближена до дарів природи – земле¬робських культур. Лише з ліквідацією приватної власності на землю в радянські часи цей звичай почав призабуватись, хоча на Буковині на Зелені свята навіть і в другій половині ХХ ст. було прийнято всією сім`єю виходити на невеликі за розмірами присадибні ділянки зустрічати сонце у понеділок Зеленого тижня. Хлопчаки видзвонювали в дзвіночки і калатала, крутили деркача, галасували, виганяючи у такий спосіб всяку нечисть з городу. А з появою перших променів сонця все затихало і було чути лише молитву. Господар молився вголос, звертаючись до сонця з проханням, щоб воно було усміхненим та лагідним до цієї землі.
У давні часи на поле виходило все село або певний кут-рід. Йшли всі: від малого до старого, хто тільки міг самостійно пересуватись. Всі прикрашали себе квітами, дівчата ще одягали на голову сплетені з квітів віночки і з піснями та жартівливими іграми дорослих (доганяння, ряження в одяг та маски подібно новорічно-маланочним маскуванням), зустрівши перші промені сонця, обходили поле. Молодь лише співала та створювала шумовий ефект за допомогою дзвіночків, брязкалець та інших саморобних речей. Після завершення обходу розстеляли на траві скатертини і починався святковий обід – частування добрих духів землі, ниви. Залишки їжі прикопували на полі та залишали на межах для русалок.
Під час святкового виходу на поле зустрічали сонце, возносячи йому хвалу та виявляючи шану духам поля, духам майбутнього урожаю.
Освячення поля свяченою водою під час цього ходіння означало вигнання нечистих сил і задобрювання русалок. А ще кроплення водою представляло імітацію дощу, тобто використання імітаційної магії для досягнення потрібного результату. У святкових виходах на поле відбувалось нагромадження позитивної енергії землі, лісу, квітів у людському організмі. Сучасна наука підтверджує, що рослини мають свої енергетичні поля, які в певних ситуаціях можуть підсилювати людський організм, поповнювати енергію тіла, лікувати хвороби. Часто з цього приводу виникають думки про те, як багато наші предки знали про властивості природи і використовували їх у своєму житті. На жаль, сьогодні більшість позитивного життєвого досвіду, народної медицини і взагалі традиційної культури втрачено.
У минулому Зелений тиждень у буковинців розпочинався з четверга. В цей день дівчата йшли на поля, левади чи до лісу, зривали квіти і там плели вінки. Після завивання вінків поверталися в село. В неділю йшли у той самий ліс чи на трави, де плели вінки, щоб знову розплести їх. По вінках судили «про своє щастя чи недолю». У рівнинній і передгірній зонах Буковини дівчата несли вінки у сад і розвішували їх на гілках груш, яблунь, слив, вишень. Вважалось, що в такий спосіб магічно передасться «плодючість» дерев саду дівчатам, і коли вони вийдуть заміж, то будуть народжувати дітей. У цьому святі представлена, як видно, і любовна магія.
У давні часи окремим святом була Зелена субота. Цього дня господині ретельно вимивають оселю, лавки, стіл, підлогу; підмащують глиняну долівку, підмальовують піч, вішають рушники на образи, а стіл накривають чистою скатертиною.
Велику увагу українці здавна приділяють приготуванню святкових страв. Зазвичай їх готують упродовж тижня, переважно в четвер та суботу. За традицією, на Зелені свята готують сім страв: капусняк, студенець (холодець), макаран (запечені макарони на яйцях), вареники, налисники (запечене тісто, перекладене сиром з яйцями), кашу з молоком або зупу (суп) на курячій юшці, коливо (колово) – густу пшеничну кашу з горіхами та медом. Часто до колива додають сушені сливи, вишні або черешні. Окремо випікається хліб-калач, давній символ сонця, обов`язковий атрибут святкового столу. Вечеряти починають з колива, як ритуальної страви, попередньо помолившись.
На Буковині під час Зелених свят не обходилося без пирогів, млинців, вареників, коржів (50 коржиків із горіхами, щоб обмінюватися ними, як писанками на Великдень), курників, яєчні, запіканки, страв з молока, свіжої зелені, домашньої птиці й риби. Із напоїв – вино, пиво, медовуха.
У Карпатах перед Зеленими святами в суботу (тут її ще називали Дідівною суботою) жінки печуть кукуци, бабки з сиром, варять яйця, несуть до церкви і роздають присутнім. Отримуючи такий кукуц, кажуть «Прости, Боже».
Серед зеленосвятських страв – бануш, голубці, терчіник, смажка дзелена, книші, душенина, бабки з сиром, кукуци, струцлі з маком, сушеними сливками
Студенець готують зі свіжого та вудженого (копченого) м`яса. Якщо м`ясо свіже, то беруть його з голови й добре промивають. Якщо м`ясо вуджене, то ріжуть його на шматки й вимочують до п`яти годин у холодній воді. Двічі заливають водою в рівень з м`ясом. Відмочене м`ясо вкладають у горщик і заливають водою, теж в рівень з м`ясом. М`ясо має варитися повільно на слабкому вогні, поки не стане відставати від кісток, тоді холодець готовий. Холодець відціджують і збирають верхній жир та м`ясо. М`ясо розкладають у малі миски, додають сіль, перець та кілька зубців часнику. Куштують на смак, рідину розливають у миски й виносять у холодне місце (погріб, підлога холодної кімнати).
Приготування терчіника відбувається у такий спосіб. Натирають на тертці картоплю, додають два-три яйця, кукурудзяне борошно, замішують, додають смаженої цибулі, шкварки, солять, перчать, висипають в ринку й печуть у печі до готовності. Вживають страву гарячою з яєчнею, маслом і сметаною.
Книші готують з картоплі й борошна. Почищену картоплю труть на тертці, потім зціджують рідину. Замішують тісто з житнього чи пшеничного борошна та розкачують невеличкі шматочки тіста, а в них загортають терту картоплю з цибулею та сиром. Печуть у печі до готовності (поки підрум`яняться).
Серед зеленосвятських страв у Карпатах можна зустріти й душенину. Для приготування цієї страви найчастіше використовують свинину. Її ріжуть на середньої величини шматки, обкачують у борошні, складають у горщик, заливають окропом, можна й сироваткою або сметаною. До юшки додають сирівець, кладуть сиру цибулю, моркву, спеції, сіль і тушкують до готовності. Вживають цю страву з вареною картоплею, кашею, поливаючи підливою. Іноді душенину готують разом з картоплею.
У карпатських селах існував звичай запрошувати бідних людей на обіди «за простибіг», щоб таким чином допомогти душам померлих родичів досягти Царства Небесного.
У Зелену суботу дівчата прополюють квіти в квітнику та рвуть зілля, щоб внести до своїх осель із заходом сонця. Отже, зовні хата прикрашалась зеленими липовими вітками, а всередині – квітами і зіллям. Культ дерева і лісу яскраво відображається у підготовці до Зелених свят.
У Зелену суботу існував звичай поминати тих, хто пропав безвісти, та самогубців. Для цього йшли на роздоріжжя або до межового знака села і там залишали їжу та воду, молилися за душі померлих.
У цей же період розпочиналися Русалії. Розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Зазвичай їх влаштовували в лісі чи в полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба чи явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене квітами, гіллям, стрічкам.
Дівчата співали русальних пісень, проганяючи у такий спосіб русалок, що саме в цей час починали переслідувати молодих дівчат.
На Буковині у період Нявчиного тижня в давнину існував обряд «пужати половика». Назва походить від птаха – орла-половика. Цей птах робив багато шкоди селянам. Бували випадки, коли навіть малих дітей у повитку, залишених без нагляду на подвір`ї, цей птах викрадав і поза селом роз`їдав. Через напади і нищення курей, гусей, орел-половик був птахом, якого не любили, якого боялися, тому відповідно і свято було йому приурочене. В уявленні давніх українців цей птах був дуже таємничим, оскільки він з`являвся тоді, коли ніхто не міг його й чекати. Його появу асоціювали з появою епідемій (холера, чума) і епізоотій у буковинських селах, які часто виникали на українських землях у минулому.
В один із днів Нявчиного тижня, намагаючись вплинути на цього птаха, його не задобрювали, а пробували магічно відігнати, знищити, похоронити. Відповідно і обрядодії цього свята (пісні, примовляння, символічні рухи і танці) мали на меті магічно вплинути на орла-половика й убезпечити домашню птицю, а у ширшому розумінні все своє життя від злих сил і епідемічних хвороб. У передгірному селі Великий Кучурів під час Зелених свят брали барана, козла або вола і прокручували тричі проти сонця. Ця магічна дія здійснювалась для того, «би половик кури не крав».
Згадки про обряд «пужати половика» збереглися у старожилів передгірної зони Буковини ще у 70-х рр. ХХ ст. Так, у селі Кам`яна, що на Сторожинеччині, 90-річний Петро Цуркан у 1977 р. розповідав, що від батька Миколи він чув про «свято половика», яке припадало на час появи молодої птиці на початку літа. На його думку, в цьому селі така обрядодія проводилось ще десь до Першої світової війни.
На Зелені свята починають квітувати жита, а за народними віру-ваннями, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. Квітування хлібів вважалося найнебезпечнішим періодом; люди боялися, щоб із цвітом не сталося чогось лихого. Під час цих свят, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Мертві ж предки – охоронці інтересів свого роду, тому живі зверталися до них у цей небезпечний час, поминали їх, приносили жертву, влаштовуючи на гробах тризни. На гроби йшли обов`язково одружені чоловіки та жінки з їжею і напоями. Спочатку розкладали їжу і вели розмову з покійником – тобто промовляли до гробу, як до людини, запитуючи, чи не сумують за рідною домівкою, чи добре на тому світі, чи зустрічають там інших родичів, які померли раніше чи пізніше. Просили прийти до них на обід. Потім могилу кропили напоями, а їжу прикопували у землю гробів. Тільки після цього починали самі їсти і пити, частуючись з тими, хто був поблизу на інших гробах. Запрошували бідних, серед яких, як правило, були місцеві цигани, до їжі та дарували їм калачики – за поману, за мамину чи за татову душу тощо.
Обов`язковим елементом поминання покійників у Зелену неділю були ігри, забави, веселощі біля гробів. У давні часи до гробів, де частувались родичі, приходили музиканти зі скрипкою, цимбалами та перевдягнені у козу, ведмедя чоловіки, які підстрибували під звуки музики й танцювали, розважаючи в такий спосіб присутніх. Часто у веселу забаву включались і ті, хто прийшов пом`янути покійних. Вважалось, що покійники в час приходу літа також хочуть забавлятись, веселитись, танцювати, що вони теж вітають сонце, зелень і красу природи.
Молодь у Зелену неділю збиралась на вигонах під лісом або на лісових галявинах. З собою брали їжу. Спочатку співали, вели хороводи, а потім влаштовували обід, сідаючи у символічне сонячне коло парами (хлопець-дівчина). Дівчата плели вінки, вішали їх на дереві, а хлопці повинні були дістати їх з гілок і передати кожен своїй дівчині. Ввечері всі гуртом йшли до річки, і дівчата пускали вінки на воду, попередньо задумавши найпотаємніше бажання, звичайно, переважно це були бажання про швидке і щасливе одруження. Цілу ніч було чути спів по гаях і вигонах та біля річки, лише під ранок хлопці гуртом проводжали дівчат додому, оскільки вважалось, що їм самим ходити небезпечно – можуть напасти русалки і залоскотати дівчину чи затягнути у воду.
Під час Нявчиного (Русального) тижня здійснювались обходи криниць та інших джерел води і влаштовувалась їх охорона. Особлива увага приділялась громадським криницям, з яких брали воду люди одного кутка села, та польовим криницям. Вважалось, що вночі під час великих свят (Водосвяття, Юрія, Зеленої суботи, Купала) збираються лихі сили і влаштовують ігри. Якщо лихі духи оволодіють криницею, то й люди і тварини, які вживатимуть з неї воду, будуть хворіти. Тому вночі під час свят громадські криниці охороняли, чоловіки розпалювали біля них вогонь, вели бесіди аж до «перших півнів». З метою недопущення злих духів до криниць і джерел висаджували навколо них верби, які вважались охоронниками людського роду, в них перебували добрі духи, які мали не допустити злих духів до води.
На Буковині у Нявчину середу пастухи-хлопці плели на пасовищах вінки з квітів і одягали їх коровам на роги ввечері перед поверненням додому. Навпроти виходив батько, який знімав вінок, потім вішав його у стайні як оберіг від злих духів і відьом. Пастух отримував від батька наперед приготовлену нову сорочку.
В кінці Нявчиного (Русального) тижня липу та іншу уже підсохлу зелень збирали до схід сонця і спалювали, вважаючи, що в такий спосіб спалюють усю нечисту силу, яка зосередилась у цьому зіллі. При цьому вимовляли такі слова: «Дякувать тобі, деревце Боже, що ти нещисті від мене відганяло і почерез мене зів`яло. Йди в вогонь, а почерез вогонь – до раю, а той злий дух, що на тобі, най горит…».
Зелені свята стосувались і сімейної обрядовості. Так, наприклад, дів¬чина, яка підросла до такого віку, що вже могла брати участь у дівочій громаді і, відповідно, танцювати з хлопцями на сільських забавах (храм, даниц, весілля), в Зелену неділю вперше виряджалась родичами на танці. У віночку та стрічках-кодах, у червоній гофрованій спідниці з білою стрічкою вона приходила до початку танців і свій перший танець танцювала зі старшим хлопцем парубочої громади. Вважалось, що та дівчина, яка вперше вийшла на сільську забаву, не повинна пропустити в цей день жодного танцю. Тому майже всі хлопці парубочої громади протягом дня по черзі танцювали з нею.
На Зелену неділю хлопець, який того року мав одружуватись, також прощався з дівочим і парубочим колективами села. Він попередньо замовляв музикантам прощальний танець, який оголошувався старшим парубком на початку танцювання молоді. При цьому якусь особисту річ цього хлопця (пір`я з капелюха, дзеркальце з гирдана тощо) клали біля ніг дівчини, з якою він має одружуватись. Це означало, що він вибрав її остаточно. Таку річ дівчина, а потім жінка берегла як талісман, вважаючи, що чоловік буде лише їй вірний та «буде триматися хати». Втрата такого талісмана означала майбутнє руйнування сім`ї.
У передгірному селі Великий Кучурів був звичай, за яким на Зелену неділю влаштовувались весілля для батьків, які вже одружили («відвінували») останню дитину. На таке весілля не запрошували, хоча часто сходились мешканці родинного хутора-кутка. Та й господарям спеціально готуватись не було потреби. «Село знало, де має право відбутися така оказія. Зносили печене-варене та вінки із Божого деревця (жасмину), би Дух Божий довго таку родину не покидав, а у чистоті та здоров`ї тримав на віки вічні».
Отже, на прикладі днів Зелених свят можна пере¬конатись у тому, що кожний наступний день цих весняних свят мав своє конкретне обрядове навантаження, часто зовсім відмінне від попе¬реднього. Зелені свята є своєрідним символом єднання людини й природи.
Олександр Кожолянко
peredplata
