На початку жовтня поточного року широкого розголосу набула сенсаційна новина із світу морської археології: в Іонічному морі, неподалік від узбережжя Албанії командою чеських дайверів (Czech Diving Team) знайдений підводний човен австро-угорського флоту \”U16\”, який затонув 17 жовтня 1916 р., тобто 101 рік тому. Як не дивно, але ця субмарина має певне відношення до Чернівців…
Одісcея капітана Цопи
Буковина – край сухопутний, а від Чернівців до найближчого моря – мандрувати й мандрувати. Однак у всі часи завзяті буковинці добирались до морів та океанів і ставали вправними мореплавцями. Як не дивно, ім\’я самого знаного із них широкому загалу земляків є невідомим. Та достатньо набрати в інтернет-пошуковику Гугл ім\’я Орест Цопа латинськими літерами (Orest Zopa), то він запропонує тисячі посилань і порекомендує словосполучення \”Orest Ritter von Zopa\”, яке має зовсім іншомовне звучання…
Понад 130 років тому, 20 листопада 1886 р. у сім\’ї чернівчанина Василя Цопи і його дружини Ангели, уродженої Цірхофер, народився син, якого охрестили у православній церкві Святого Миколая під іменем Орест. Не будемо гадати щодо національності батька, тим більше, що інтернаціональне прізвище Цопа може належати і українцю, і румуну, і молдовану, і навіть єврею. Головне, що Василь Цопа був чернівчанином, а від свого минулого сучасники не мають відмовлятися. Цопа-старший працював викладачем в учительській семінарії і за європейською традицією називався професором. Мешкали Цопи на Калічанці по вул. Глокенгассе, 4 (сучасна вул. Писарєва), потім – по вул. Херескулгассе, 8 (нині – вул. Щепкіна, 8).
Наприкінці ХVІІІ століття, у часи війн Франції із Австрією, один із предків Цопи за особисту звитягу був удостоєний дворянського титулу, а через сто років Василь Цопа з декількома близькими родичами довели своє споріднення з героїчним пращуром і отримали право успадкувати його титул \”лицаря\”, тобто барона. Отже, з 1894 р. повне ім\’я скромного вчителя писалося румунською, як \”Vasile Cavalier de Zopa\”, а німецькою – \”Basil Ritter von Zopa\”. Залишається лише гадати, як сприйняли колеги по службі несподіване значне піднесення пана Цопи щаблями соціальної ієрархії.
Зате Орест, якого після закінчення 4-річної народної школи восени 1897 р. записали до 1-го \”С\” класу \”Цісарсько-королівської вищої гімназії у Чернівцях\”, уже офіційно іменувався \”Orest Ritter von Zopa\”. Щоправда, цивільне життя 11-річного хлопця незабаром закінчилось, оскільки Всесвітлий цісар Франц Йосиф І задовольнив клопотання його батька щодо направлення Ореста на навчання за казенний рахунок до військової школи. Отже, він мав стати офіцером, якому більш личив титул \”лицаря\”, ніж цивільній особі.
Після закінчення чотирьох класів військової школи, восени 1902 р. Орест Цопа поступив до цісарської і королівської Морської академії у місті Фіуме (сучасна Рієка в Хорватії). Такий вибір ним професії був досить неординарним, адже морських офіцерів родом із Буковини у цісарському флоті було одиниці, причому, всі – з німецьких родин і католицького віросповідання. Важко гадати, як почував себе серед ровесників-католиків одинокий православний вихованець Орест фон Цопа, але очевидних фактів негативного впливу цього на його кар\’єру не встановлено. Чотири роки він засвоював військово-морські науки і одночасно проходив курс вищої гімназії, а в літні місяці під час практики на навчальних кораблях побував у багатьох портах Адріатики і Середземного моря.
У 1905 р. в 60-річному віці помер Василь Цопа. Над місцем його поховання на кладовищі по вул. Зеленій (квартал №14, поряд з каплицею Святих Архангелів Михаїла та Гавриїла) була збудована фамільна усипальниця, яка добре збереглася до наших днів.
У червні 1906 р. Орест Цопа успішно закінчив курс навчання в Морській академії, був прийнятий на службу до військово-морського флоту Австро-Угорщини (K.u.K. Kriegsmarine – цісарський і королівський військово-морський флот) і присягнув на вірність цісарю Францу Йосифу І, який 1 липня присвоїв йому звання кандидата на офіцерський ранг – морського кадета. Після успішного дворічного студіювання на кадетських курсах флоту у Полі (головна база цісарського флоту, нині – місто Пула в Хорватії) та практичних плавань на бойових кораблях у липні 1908 р. його було підвищено до першого офіцерського чину – морського фенріха (лейтенант). Рік служби в морях Далекого Сходу на крейсерах \”Кайзерін Елізабет\” і \”Леопард\” для Цопи змінився направленням на вишкіл до військового гімнастично-фехтувального інституту (курси з підготовки військових спортивних інструкторів) у місті Вінер-Нойштадт, де його і застав у травні 1910 р. цісарський указ про присвоєня звання фрегатного лейтенанта (старшого лейтенанта). З вересня Орест Цопа викладав вихованцям Морської академії курс гімнастики, фехтування і плавання, а навесні 1911 року разом з ними здійснив навчальне плавання на крейсері \”Кайзерін Елізабет\”. Безперечно, у сина педагога був хист учити і вчитися. З серпня він сам сідає за парту, як слухач офіцерських торпедних курсів, одночасно викладаючи в школі для матросів-новобранців, а через деякий час відвідує курси підготовки офіцерів для служби на підводних човнах. Однак із переведенням у підводні сили буковинцю довелось почекати, оскільки на той час цісарський флот мав лише 6 субмарин і достатній запас офіцерів, підготовлених до служби на них. Протягом Балканських війн старший лейтенант Цопа служив на кораблях, які перебували в зоні бойових дій, і був нагороджений \”Пам\’ятним хрестом 1912-1913\”.
Першого травня 1914 р. Оресту Цопі було присвоєне звання корабельного лейтената (капітан-лейтенанта), а 2 травня призначено на посаду резервного другого (старшого) офіцера для підводних човнів \” U1\” і \” U2\”. Здавалося, що здійснення мрії вже поряд, однак вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружини, вчинене в Сараєві 28 червня, потягло за собою безліч перемін у людських долях, у тому числі, й Цопи. Ще до початку війни, 14 липня його несподівано звільнили із кадрів командного складу підводних сил і перевели на берегову посаду в Полі. Подальшу службу досвідченого моряка під час війни у небойовому підрозділі можна розцінювати, як прояв недовіри з боку командування до офіцера (православного віросповідання, а, можливо, й слов\’янина), що міг симпатизувати супротивникам Австро-Угорщини, якими на той час були Росія, Сербія і Чорногорія. Це лише припущення автора, але для них є певні підстави.
Перший рік війни виявився досить результативним для підводних сил K.u.K. Kriegsmarine, що стало несподіванкою для цісарських адміралів. Імена Егона Лерха, під командуванням якого субмарина \”U12\” торпедувала і надовго вивела із ладу французький дредноут \”Жан Бар\”, і Ріхарда фон Траппа, що на \”U5\” потопив броненосний крейсер \”Леон Гамбетта\”, стали відомими в Австро-Угорщині і за її межами. Через неможливість у короткий термін самостійно збільшити підводні сили держава Габсбургів була вимушена закупити малі підводні човни у свого союзника Німеччини, які потім у розібраному вигляді залізничним транспортом доставляли в Полу. У Морському арсеналі їх монтували, озброювали і вводили до ладу.
З кінця травня 1915 р. список ворогів Дунайської імперії поповнив традиційний недруг Італія і все Адріатичне море стало зоною бойових дій. Коли на одному із човнів, який мав вийти у бойовий похід, несподівано занедужав командир, настав час і Цопі відправлятись на війну. Наказом командувача флотом адмірала Антона Хауса від 18 листопада 1915 р. капітан-лейтенант Орест Ріттер фон Цопа був призначений командиром підводного човна S.M.U. \”16\” (Seiner Majestät U-Boot \”16\” – Його Величності підводний човен \”16\”, надалі – \”U16\”).
Кораблик був одним із тих, що нещодавно придбали в Німеччині. Офіційно класифікували їх, як прибрежні підводні човни типу UBI, а серед німецьких і австрійських моряків за специфічну форму корпуса ці субмарини отримали назву \”Окарина\” (керамічна флейта сферичної форми). Їх тактично-технічні дані були досить скромними: надводна водотоннажність – 127,5 т, підводна – 142, 5 т; довжина – 28 м, ширина – 3,15 м; дизель для надводного ходу потужністю в 60 к.с. дозволяв розвити швидкість до 6,5 вузлів (12 км/год.) і пройти з повним запасом палива 1600 миль (майже 3 тис. км), максимальна швидкість підводного ходу під електромотором в 120 к. с.– до 5,5 вузлів (10 км/год.) на відстань біля 65 миль (105 км); гранична глибина занурення – 50 м. Озброєння: два носові торпедні апарати калібром 450 мм і 8-мм кулемет \”Шварцлозе\”. Екіпаж – 16 моряків, із яких 3 офіцери.
Це були субмарини воєнної пори, які будувались за спрощеними проектами і мали чимало технічних недоліків та вкрай важкі побутові умови. У перенасищеному механізмами корпусі вдавалось розмістити лише від 5 до 10 спальних місць для моряків. Лише командир мав право на персональне ліжко. Всі інші задовольнялися \”гарячими койками\”, тобто такими, що не встигали вихолонути (один моряк вставав на вахту, а інший відразу займав нагріте ним ліжко). Та ці кораблики були розрахувані лише на короткочасні (5-6 діб) морські походи, а на підводну службу брали лише добровольців, які мали терпляче та мужньо переносити всі тяготи і знегоди…
\”U16\” базувався у Которській затоці, яка тепер є територією Чорногорії і своїми красотами добре відома багатьом нашим туристам. У листопаді 1915 р. це була зона бойових дій із недалекою лінією австро-угорсько-чорногорського фронту і періодичними артилерійськими обстрілами кораблів цісарського флоту з вершини гори Ловчен.
Цопа, який терміново прибув із Поли, мав лише короткий час для ознайомлення із своїм кораблем і екіпажем. Другим (старшим) офіцером був завзятий 24-річний фрегатний лейтенант Пауль Мейкснер із Відня, а третім – 23-річний угорець, фрегатний лейтенант Арпад Сельке. Всі унтер-офіцери і матроси (австрійці, угорці, хорвати і чехи) були досвідченими спеціалістали із тривалими строками кадрової служби на флоті. Човен був новим, введеним до ладу всього 40 днів тому, але вже здійснив два бойові походи на півночі Адріатики, а до Которської затоки прибув лише 7 листопада.
Про незручність, яка чекала його особисто, Орест Цопа давно знав, оскільки ця конструктивна особливість була притамання всім австрійським субмаринам. Маючи високий зріст, він вимушений був всередині човна постійно пересуватись зігнувшись і чіплятись головою за різноманітні перепони. Повністю випрямитись міг лише у центральному посту, з якого велося керування кораблем.
На другий день після призначення нового командира, 19 листопада \”U16\” покинув Которську затоку і вийшов у море для патрулювання прибрежних вод Чорногорії і Албанії. Завданням субмарини було здійснення блокади з метою недопущення морських перевезень вояків противника і вантажів воєнного використання.
На жаль, обмежений формат не дає можливості детально описати всі походи підводного човна капітана Цопи, його успіхи і невдачі, пригоди, що траплялись із моряками \”U16\” за 11 місяців, що подарувала їх кораблю фортуна. У листопаді 1915 р. був затриманий і потоплений італійський вітрильник \”Уніоне\”, який таємно перевозив контрабандне паливо; у грудні того ж року полонили албанський моторний вітрильник \”Фіоре Албаніа\” з півсотнею вояків супротивника на борту і привели його до Которської затоки. \”U16\” здійснив декілька торпедних атак, які з технічних чи інших причин не принесли бажаного результату. А найбільше сил і енергії було витрачено на ремонт недосконалих механізмів власного човна, часті поломки яких неначе переслідували підводників.
За короткий термін командування підводним човном Орест фон Цопа проявив себе активним, рішучим і талановитим підводником, в якого повірили і команда \”U16\”, і командування флотом. Указом цісаря Франца Йосифа І від 24 грудня 1915 р. \”на знак визнання хороброї поведінки перед ворогом\” його було нагороджено \”Хрестом військових заслуг 3-го ступеня з воєнною відзнакою\”.
Вечером 11 жовтня 1916 р., після термінового ремонту компасу, підводний човен Цопи вийшов у черговий бойовий похід, який виявився для нього останнім.
Вночі 17 жовтня \”U16\” крейсирував південніше порту Валона (сучасна Вльора, Албанія) у 2-х милях від берегу. О третій годині помітили вантажне судно і бойовий корабель, що рухалися вздовж узбережжя у південно-східному напрямку. Як з\’ясувалося пізніше, це були: пароплав \”Борміда\”, який з італійськими вояками на борту прямував із Валони до південно-албанського порту Санті-Куаранта (сучасна назва – Саранда), та італійський есмінець \”Нембо\”, що супроводжував транспорт з метою захисту його від підводних човнів противника. Натомість \”U16\” мав завдання протилежного характеру. Човен занурився під воду і пішов услід конвою паралельним курсом.
Командир вирішив у першу чергу нанести удар по \”Борміді\” і розпочав бойове маневрування, однак через помилку рульового підводний човен пропустив найкращий момент для атаки на пароплав, зате виявилося, що у приціл входить есмінець, по якому і вистрілили першою торпедою. Постріл був влучним, свідченням чого став потужний вибух. Піднявши перископ, командир \”U16\” оглянув водну поверхню, знайшов на ній іще одну ціль і, вистріливши в її напрямку другу торпеду, дав команду на швидке занурення. Після того, як звук від детонації торпеди, що не схибила, досяг субмарини, Цопа віддав наказ спливати, однак зненацька потужний удар вдавив човен у глибину з величезною силою.
Обставини того, що сталося, прояснилися пізніше. Перший постріл по \”Нембо\” був влучним, але вибух, лише ушкодивши корабель, не вивів його з ладу. Цопа ж у нічній темряві помилився при розпізнанні ворожих одиниц і другу торпеду направив також у \”Нембо\”. Есмінець натомість кинувся вперед, щоб знищити підводного напасника. Його гармати вели вогонь пірнаючими снарядами, скидались в море глибинні бомби. Влучний удар досяг підводного човна в той момент, коли в \”Нембо\” поцілила друга, вже смертельна для нього торпеда! Це був унікальний у морській історії випадок, коли підводний човен і есмінець взаємно потопили один одного.
Щоправда, деякі історики вважають, що \”U16\” протаранила \”Борміда\”, хоча дії пароплава під час описаної битви свідчать про значно скромнішу і зовсім не героїчну його роль. Пасажири \”Борміди\” і частина команди були настільки вражені страхітливим видовищем нічного морського бою, що запанікували і розпочали масово покидати судно. Одні стрибали за борт, інші намагалися спустити шлюпки. Сама \”Борміда\” кинулась в бік берега, не цікавлячись долями ні потопельників із загиблого \”Нембо\”, ні своїми пасажирами за бортом, ні власними плавзасобами, кинутими в морі. В результаті 80 італійських солдат потонули в холодному морі.
Сучасні австрійські історики вважають, що смертельний таранний удар по \”U16\” нанесла \”Борміда\”, але вагомих доказів цього не мають. Відповідно, італійські історики переконані в тому, що австрійську субмарину знищив \”Нембо\”, і навіть не згадують про будь-які бойові дії з боку \”Борміди\”. У всякому разі, ніяких документів щодо дій пароплава в бою, нагородження членів його команди тощо, до цього часу не оприлюднено.
Окрему думку щодо загибелі \”U16\” мають авторитетні англомовні дослідники, які припускають, що субмарина була ушкоджена вибухами глибинних бомб на палубі есмінця, які були готові до бойового застосування і здетонували при зануренні тонучого корабля на певну глибину.
Тепер, коли у вересні 2017 р. чеські дайвери знайшли на морському дні залишки \”Нембо\” і \”U16\”, які лежать неподалік один від одного, з\’явився шанс відновити найбільш вірогідну картину бою між ними.
З екіпажу есмінця \”Нембо\” загинуло 32 моряки на чолі з командиром корабля, капітаном 3 рангу Емануелем Руссо. Врятувались самостійно чи були врятовані 23 члени команди.
… Після удару \”U16\” став стрімко провалюватися в глибину, але лейтенант Мейкснер відразу пустив повітря в баластні цистерни і корабель повільно сплив на поверхню. Відразу виявили, що в носовій частині корпусу зіяла велика пробоїна, через яку вода з шумом заповняла внутрішній об\’єм субмарини. Боротьба за живучість не мала сенсу, до загибелі корабля залишались лічені хвилини. За наказом командира було знищено шифри, вахтовий журнал і таємні документи. Цопа встиг проінструктувати екіпаж, як потрібно себе вести в разі попадання в полон, після чого наказав покинути човен. Через люк моряки піднялись на верхню палубу, командир вийшов останнім. Минуло рівно чотири хвилини після отримання \”U16\” смертельного удару.
Підводники попрощалися із своїм кораблем потрійним \”ура\”, пролунала заздравниця на честь імператора, і люди почали стрибати в море. Майже відразу \”U16\” випустив із свого нутра останнє повітря і зник з водної поверхні. Рятувальних жилетів на човні не було, тому триматись на поверхні холодної осінньої води доводилось лише власними силами та за допомогою товаришів. Намагались держатись спільно і пливти до берега. На щастя моряків, через деякий час помітили пусту покинуту шлюпку з \”Борміди\” і двоє вправних плавців змогли допливти до неї. Вони розпочали скликати і витягувати з води своїх колег. Зібралось всього 14 членів екіпажу \”U16\”, потім підібрали в морі рульового з \”Нембо\”. На жаль, двоє моряків-підводників потонули. Рухаючись до берега, зустріли рятувальний плот, за який тримались четверо моряків з \”Нембо\”. На пропозицію Цопи приєднатись до них, гардемарин (кандидат в офіцери) Ігнаціо Кастроджованні відповів \”No!\” (Ні!), а інші промовчали. Поважаючи їх вибір, насильно вантажити в баркас не стали.
Вранці шлюпка з підводниками добралась до берега, де вони у місцевих греків змогли дістати трохи цивільного одягу. Постало питання подальших дій. До лінії фронту напрямки біля 80 км, але пройти цю відстань гірським стежками змогли б не всі, адже серед моряків були поранені і недужі. Командир вирішив, що лейтенант Сельке разом із основною частиною команди має затаїтися у гостинних греків на певний час, після чого здатися в полон представникам італійської влади. Сам Орест Цопа разом з лейтенантом Мейкснером і одним унтер-офіцером попрямували пішки на північ, сподіваючись досягти лінії фронту і перетнути її. Та полонили їх уже наступного дня. Виявляється, коли плот з італійськими моряками на чолі з гардемарином Кастроджованні досяг берега, останній негайно розшукав пост карабінерів (жандармів), щоб повідомити про підводників з австрійської субмарини, які вже мали бути на суходолі. Групу Сельке знайшли і затримали відразу, а потім і трійцю Цопи.
Після полонення Цопу з товаришами верхи на мулах, із зв\’язаними руками, доставили у Валону, де помістили на лінкор \”Реджина Маргерита\”. Бранців допитували вісім діб, намагаючись вивідати у них таємну інформацію. Згідно з нормами міжнародного права військовополонені були зобов\’язані повідомити лише свої анкетні дані, розголошувати ж іншу службову інформацію вони не мали права. Відповідно, органи держав, які їх полонили, не могли застосовувати при допитах будь-який примус до полонених. Часи були ще гуманні, тому до тортур справа не дійшла, однак заходи психологічного впливу італійські допитувачі вживали у повному обсязі. Та полонені підводники не зрадили присяги, кращим доказом чого є те, що наступна австрійська субмарина була потоплена майже через півтора року після \”U16\”. Якби Цопа поділився з ворогом секретами, які знав, це сталося б набагато раніше. Натомість відношення до нього з боку італійців стало абсолютно негативним, що потім дорого обійшлося полоненому офіцерові.
У листопаді Ореста Цопу морем перевезли в Італію, де помістили в табір для військовополонених офіцерів у містечку Конверсано. Саме тут чернівчанин зустрів 20 листопада своє 30-річчя, а також отримав трагічну вістку про смерть цісаря Франца Йосифа І, яка сталася 21 листопада. Умови утримання полонених в таборі були важкими: вікна з решітками, але без скла; приміщення були сирими і не отоплювались, погане харчування. Австро-угорським офіцерам настирливо пропонували переходити на італійську службу, обіцяючи за зраду грошову винагороду і звільнення з табору, а за відмову жорстоко карали. Після безрезультатних скарг комендату установи Орест Цопа направив звернення про порушення положень міжнародних конвенцій щодо гуманного відношення до військовополонених в посольство Іспаніїї, яке під час війни представляло інтереси Австро-Угорщини в Італії. Скаргу перехопили італійці і проти заявника розпочалися репресії. Проти Цопи порушили кримінальну справу і його ув\’язнили на гауптвахті для нижніх чинів. Чернівчанина тримали в сирій і темній підземній камері, позбавили права переписки і якісного харчування. Перебуваючи тривалий час у таких тяжких умовах, молодий і ще недавно фізично здоровий чоловік захворів на туберкульоз. Потім була камера для нижніх чинів військової тюрми в Барі, чотиримісячне слідство, неправий суд і вирок – рік ув\’язнення у військовій тюрмі, якою була всесвітньо відома фортеця \”Сант-Ельмо\” в Неаполі. Медична допомога і лікування уже тяжко хворому офіцеру не надавалися навіть тоді, коли цього вимагали італійські лікарі. Лише коли його долею стало турбуватися посольство Іспанії, відношення до Ореста Цопи покращилося. У лютому 1918 р. його перевели до шпиталю для військовополонених біля Пізи, де медична комісія з лікарем-генералом на чолі визнала його інвалідом, внаслідок захворювання на туберкульоз.
Після тривалих переговорів 15 червня 1918 р. Цопу звільнили з полону в порядку обміну військовополоненими між воюючими державами. Відразу після повернення у Австро-Угорщину він проходив тривале лікування, однак повністю відновити стан здоров\’я було неможливим, тому, продовживши службу в підводних силах, він перебував у кадровому резерві в Полі.
Указом цісаря Карла І від 15 серпня 1918 року \”на знак визнання хороброї і успішної поведінки перед ворогом\” Орест фон Цопа був нагороджений \”Орденом Залізної Корони 3-го ступеня з воєнною відзнакою і мечами\”.
Розпад імперії Габсбургів і втрата нею флоту відбулися майже одночасно: 31 жовтня 1918 року цісар Карл І передав весь корабельний склад і берегові споруди новоствореній державі південних слов\’ян, а через тиждень Полу окупували війська Італії. Всі колишні австро-угорські військовослужбовці немісцевого походження були вимушені покинути Полу всього за декілька днів. Хто не встиг, інтернували і відправили у табори.
Орест Цопа переїхав до Відня, де участував у ліквідації органу управління уже неіснуючим флотом – Морської секції Воєнного міністерства. До кінця літа 1919 року подальшу долю військовиків держави Габсбургів уже було в цілому визначено. Згідно з міждержавними угодами і проектами мирних договорів колишнім цісарським військовослужбовцям мали надавати громадянство тих держав, на території яких вони народилися. Ці ж держави були зобов\’язані забезпечити виплату їм пенсій по інвалідності та за вислугою років служби.
Територія Буковини ще в листопаді 1918 р. була зайнята румунськими військами, а проектом мирного договору з Австрією передбачалася офіційна передача її до складу Королівства Румунія. Отже, підданим цієї держави, згідно з місцем свого народження, і мав стати колишній чернівчанин Орест Цопа. Румунське воєнне міністерство виявляло значний інтерес до прийому на службу у національному флоті бувших австро-угорських морських офіцерів і кадетів, адже ці досвідчені морські фронтовики мали підвищити якісний рівень командного складу їх невеликих і досить відсталих військово-морських сил. Разом з іншими колегами Орест Цопа згодився на пропозицію перейти на військову службу Королівства Румунія.
Декретом короля Фердинанда І від 12 вересня 1919 р. нові військово-морські звання отримали 8 офіцерів і 4 кадети колишнього цісарського флоту. Корабельний лейтенант (капітан-лейтенант) Орест Цопа був підвищений до звання \”локотенент-командор\” (капітан 3 рангу).
В подальшому вони, уже в статусі румунських офіцерів, продовжували службу у Відні, де забезпечували отримання кораблів, які при розподілі цісарського флоту між державами-переможцями дісталися Румунії, та прийом на румунську військову службу демобілізованих військовослужбовців австрійських збройних сил.
З квітня 1920 р., після завершення місії у Відні, Цопа продовжив службу в Бухаресті у воєнному міністерстві. У вересні того ж року він повінчався із своєю нареченою Вєрою Відмар, словенкою із Марибора (Словенія), дочкою колишнього начальника поштамту в Полі.
Через погіршення стану здоров\’я Орест Цопа був вимушений змінити місце служби і з жовтня 1920 р. розпочав викладати у Військово-морській школі, розташованій у місті Констанца. Та підступна хвороба знову стала на заваді професійній реалізації досвідченого морського офіцера. З 1 квітня 1922 р. Орест Цопа у 35-річному віці був звільнений із служби у зв\’язку з виходом на пенсію по інвалідності.
Після 25 років мандрів по світу він повернувся до рідного міста. Скупі дані про подальше життя колишнього підводника удалось здобути лише із адресних довідників та газетних повідомлень. У адресному довіднику Чернівців за 1924 рік вказано, що офіцер-інвалід Орест Цопа проживав по вул. Бераріеі, 33 (сучасна вул. Лук\’яна Кобилиці). Згідно з довідником за 1927 р. він мешкав по вул. Порумбулуі, 2. У червні 1935 р. капітан-командор (капітан 2 рангу) Орест Цопа з дружиною і сином Василем у Любляні (Словенія) участували в похороні Франі Відмар – матері Вєри Цопи. Із адресної книги Чернівців за 1936 р. встановлено, що командор Орест Цопа проживав по вул. Петру Рарес, 12 (тепер – вул. Буковинська).
Після цього року будь-яку інформацію про нього віднайти довго не вдавалось. Цопа міг стати жертвою репресій нової чужої влади, яка прийшла в Чернівці 28 червня 1940 р., однак пошук у відповідних інтернет-ресурсах результату не дав.
Лише завдяки моєму словенському колезі Клемену Лужару удалось встановити, що декретом румунського короля Михая І від 3 серпня 1945 р. були підвищені звання офіцерам-інвалідам, зокрема, єдиному з них моряку, капітану-командору (капітан 2 рангу) у відставці Оресту Цопі присвоєний ранг командора (капітан 1 рангу) у відставці. Молодий король розумів, що при \”народній\” владі йому недовго правити державою і намагався хоч якось підтримати непрацездатних заслужених офіцерів. Отже, на той час Цопа перебував у Румунії. Як він доживав свої дні, як склалася доля його дружини і сина залишається невідомим до цього часу. Не вдається відшукати і якісного фото підводника-буковинця…
Хочеться сподіватись, що знайдення дайверами на дні морському субмарини \”U16\” посприяє відновленню життєпису її останнього командира і ліквідації \”білих плям\” в його біографії. Як чесний моряк, мужня людина і вірний чернівчанин Орест Цопа заслуговує на добру пам\’ять нащадків.
Висловлюю щиру подяку шанованим мною людям, які надали неоціниму допомогу у дослідженні долі Ореста Цопи: чернівецькому краєзнавцю Дребіт Оксані Миронівні, директору Чернівецького краєзнавчого музею Затуловській Олені Петрівні, співробітнику Державного архіву Чернівецької області Гуцу Марії Михайлівні, директору історико-культурного заповідника \”Кладовище по Зеленій вулиці\” Ніколаєвій Анжелі Іванівні, а також Світлої Пам\’яті письменнику і журналісту Михайловському Володимиру Ілларіоновичу.
Автор статті буде вдячний всім, хто зможе поділиться з ним будь-якою інформацією про офіцера-підводника Ореста Цопу або інших осіб, які служили у військово-морському флоті Австро-Угорщини (тел.: 097-528-75-17, 099-114-35-59).
Леонід Кирилаш,
член Національних спілок журналістів і краєзнавців України,
морський історик
(Запоріжжя)
peredplata
