Недавній \”Марш за майбутнє\”, або марш за відставку президента Порошенка, примусив згадати історію України останніх десятиліть. Невдоволення владою рядові громадяни можуть безкарно демонструвати лише у демократичному суспільстві. На масові демонстрації з вимогою кардинальної зміни влади українці виходили сто років тому – коли валилася Російська імперія. Але не дійшли згоди і через власну анархічність втратили державу. За \”совка\” демонстрували лише \”народну підтримку рідної радянської влади\”. А наприкінці 80-х рр. – під час \”перебудови\” – знову розпочалися маніфестації з вимогою зміни влади. Багато подібних вимог ми вже пережили, чимало ще доведеться пережити…
Як міняють \”шило на мило\”
Коли бабуся КПСС остаточно впала в маразм і вже не мала сил давити опозицію, у нас сформувався \”Народний Рух\”, що об\’єднав різнорідні демократичні сили. Його головною вимогою стала незалежність України й її орієнтація на Захід. Формальну незалежність від Москви вдалося досягнути 1991 року, хоча з російської тіні тоді ще вийти не вдалося. На відміну від своїх західних сусідів, на перших президентських виборах українці обрали компартійного функціонера Леоніда Кравчука, а не представника нових політичних сил. Якщо Польща, Чехія, Угорщина швидко почали рухатися на Захід і долати неминучі економічні труднощі, Україна більше тупцювалася на місці, ніж проводила кардинальні зміни.
Невдовзі у суспільстві визріло невдоволення Кравчуком, особливо після загадкового \”зникнення\” Чорноморського пароплавства і появи приватної \”хатинки\” президента у Швейцарії. Масові протести призвели до того, що було призначено позачергові президентські й парламентські вибори. Серед кандидатів у президенти українці обрали \”червоного директора\” Леоніда Кучму, який пообіцяв надати російській мові статус державної, а відносини з Росією розширити і зміцнити. Заради обіцяної \”економічної стабільності\” рядові українські виборці знову обрали людину вчорашнього дня, змінивши, образно кажучи, шило на мило.
Натомість отримали створену за російським зразком олігархічну систему, в якій купка владних злодіїв й бандюків, наближених до влади, поділили всю привабливу власність в країні, залишивши рядових громадян скніти у страшенних злиднях. Знову почалися демонстрації невдоволених, спалахнув навіть масовий рух \”Україна без Кучми\”. Різноманітні політичні сили, що об\’єдналися у ньому, висунули позитивну програму заміни олігархічної системи нормальною багатоукладною економікою, в якій важливу роль гратиме дрібний і середній бізнес. А у зовнішньополітичному житті вимагали стратегічною метою визнати членство в ЄС і НАТО. Вимагали також відійти подалі від Росії, а розвивати \”українську Україну\”.
Марш по старим граблям
Використовуючи новітні політичні технології, розроблені в Росії, Кучма зумів в другий раз перемогти на виборах, проте третього разу йому вже не вдалося. Щоб не допустити до влади проукраїнські сили, владний олігархат зробив ставку на висуванця донецьких олігархів Віктора Януковича. Його головним опонентом виступав спільний кандидат демократичних сил Віктор Ющенко, обіцянки якого виглядали дуже привабливими. Але внаслідок грубих фальсифікацій ЦВК оголосила перемогу Януковича, якого негайно привітав \”з перемогою\” російський президент Путін. Проте українці масово вийшли на вулиці, протестуючи проти владної брехні й виборчих підробок. Спалахнула \”Помаранчева революція\”, яка привела у президентське крісло Віктора Ющенка.
Втім, невдовзі з\’ясувалося, що сподівання суспільства на кардинальні зміни виявилися марними. Правда, в Україні стало більше української мови, змінилося на краще викладання вітчизняної історії. Проте позитивні зміни в гуманітарній сфері не супроводжувалися глибокими політичними реформами. Замість зміни антинародної системи змінилися лише товсті дупи у владних фотелях. \”Любі друзі\” Ющенка присмокталися до державного бюджету ще зручніше від своїх попередників. І суспільство побачило, що ющенковські руки, які \”ніколи не крали\”, насправді гребуть не менше, ніж руки інших можновладців. Масове розчарування накопичувалось у суспільстві, відтак на чергових виборах вчорашній народний кумир перетворився на політичного маргінала й набрав лише декілька відсотків голосів електорату. Натомість більшість проголосувала за Януковича, наступивши цього разу на такі граблі, що ґуля від їхнього удару ще довго не зійде з електорального лоба.
Історія не вчить нічому?
Сімейство Януковича майже відразу почало красти настільки масштабно, що налякало навіть інших чиновних злодіїв. Вчорашній зек виявився маріонеткою в руках московських чекістів, і коли суспільство побачило, що він повністю здає Україну господарям Кремля, то вийшло на вулиці й майдани. Вибухнула \”Революція Гідності\” з кривавими жертвами. Переляканий Янукович втік до свого кремлівського хазяїна, а Росія розпочала агресію проти України. На фоні війни і великих соціальних потрясінь українці пішли до виборчих урн, щоб отримати нового президента. Перемога була забезпечена кандидатові, який найбільш переконливо пообіцяє швидко завершити кровопролиття на Донбасі й забезпечити входження України в ЄС. Найспритнішими тут виявилися політичні технологи, що працювали на Петра Порошенка.
Багатьом здавалося, що перемагають ідеали Майдану, серед яких пріоритетними були злам олігархічної системи, успішна боротьба з корупцією, швидке включення України в євроінтеграційні процеси. А сподівання виявилися ілюзорними. Замість покращення власного життя отримали його значне погіршення. Війна продовжується, мільйонам простих людей вона приносить лише нещастя, а невелика жменька бізнесменів на ній невірогідно збагачується. \”Боротьба з корупцією\”, декларована владою, веде лише до \”вилову\” дрібної рибинки, у той час коли акули корупції процвітають і сміються над наївними \”антикорупціонерами\”.
Не вдалося створити нові суди, що користуються довірою суспільства. Не покарані ще всі винні у кровопролитті на Майдані, не стало перед судом також чимало зрадників. А пенсійна і медична реформи, розпочаті нинішньою владою, відразу продемонстрували свої негативні сторони, позитиву ж від них наразі не видно. Значний опір зустрічають процеси децентралізації влади, конфлікт з національними меншинами викликала стаття 7-а нового освітнього закону. Все це викликає невдоволення суспільства, що виливається у протестні акції.
Знову підкреслимо: демонстрації проти непопулярних дій влади – ознака демократичного суспільства. Коли демонстранти висувають позитивну програму, вони рухають історію вперед. Коли ж такої програми немає, то відбувається відкат назад. Згадаймо, як протестували проти Ющенка, і не пропонували замість нього нікого і нічого нового. Янукович же виявився найгіршим президентом з усіх, результати його правління нам ще довго доведеться долати.
На жаль, нині ситуація повторюється. Демонстранти вимагають відставки Порошенка, але нікого не пропонують замість нього. Адже Саакашвілі може повести за собою тисячі людей, проте за законом він не має право на зайняття владних посад в Україні. З грубим порушенням закону президент надав йому українське громадянство, ще з грубішим позбавив громадянства і викинув за кордон. Саакашвілі намагається помститися, але не може запропонувати українцям реалістичну програму законної заміни влади і швидкого розвитку нашої країни. Слів же ми чули дуже багато не лише від колишнього президента Грузії, причому ще красивіших. От зі справами ситуація набагато гірша.
До виборів президента і парламенту ще рік. За цей час можна сформувати справжню політичну партію на основі молодих кадрів, що здобули досвід в громадських організаціях і новітніх органах місцевого самоврядування. Впродовж чверті століття симбіоз комсомольців, чекістів і криміналітету міцно тримав владу у своїх руках, не допускаючи до створення нової політичної сили, здатної вивести Україну з перманентної кризи і забезпечити їй справжнє зростання. Нині він штовхає протестуючих на активні дії без позитивної програми. Але у таких демонстраціях є й помітний плюс – вони лякають людців від влади, що занадто зажерлися і протиставили себе переважній більшості співгромадян. Якщо політична молодь встигне скористатися моментом і створить нову політичну силу з реальною програмою розвитку країни, у наступному році ми зможемо її обрати до парламенту, а її лідера – у президенти. Якщо ні – то матимемо Януковича № 2 з числа \”вічно вчорашніх\”.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
