“Я дуже вас прошу прийняти закон про скасування депутатської недоторканності, закон про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, багатостраждальний виборчий кодекс. А також я прошу вас звільнити з посад: голову Служби безпеки України, генерального прокурора України, міністра оборони України. У вас буде на це два місяці“, – сказав у своїй інавгураційній промові новий президент України Володимир Зеленський.
З кінця квітня в парламенті чекали розв’язки епопеї з достроковими виборами. У команді новообраного президента про припинення повноважень говорили давно.
У команді навіть заздалегідь підготували проект указу про розпуск Ради. Раніше його опублікував Телеграм-канал “УП. Off the record”. Згодом ініціативу розпустити Раду підтвердив радник Зеленського Дмитро Разумков. Імовірно, тому парламент затягував з призначенням дати.
“Я розпускаю Верховну Раду 8-го скликання“, – урочисто оголосив з трибуни парламенту Зеленський, карбуючи кожне слово. І тим самим зірвав бурхливі оплески своїх прихильників на вулиці.
Зеленський нарешті має повноваження розпустити Раду. Але парламентарі спробували його перехитрити. Вихід “Народного фронту” з коаліції на минулому тижні нагадує блискучу дію на випередження. Згідно з законом, у Зеленського шанси на легітимний розпуск Ради скоротилися.
Ще з минулого тижня у парламенті офіційно не існує коаліції. І треба дочекатися щонайменше 30 днів. Якщо за цей час коаліцію не сформують – це офіційна підстава розпустити парламент. Разом із тим, крайня дата, коли Зеленський може підписати указ – 27 травня.
Разом із тим, є ймовірність, що суд винесе рішення, що коаліції в Раді немає давно. У президента налаштовані на боротьбу. Судячи з кулуарних розмов, парламент теж не збирається здаватися. Лишається затамувати подих і спостерігати за розвитком подій далі.
Український досвід дострокових виборів нагадує національний спорт. За 27 років Верховна Рада тричі дочасно з різних причин згортала свою роботу.
Спецпроект “Вибори вибори” пригадав, як припинили існування Верховні Ради першого, п’ятого та сьомого скликань, якими були передумови до цих подій та хто ставав рушієм процесу.
1993: страйки шахтарів та курс на зміни
Перший в історії України розпуск парламенту трапився на зорі Незалежності країни. Перше скликання Верховної Ради в Україні було фактично продовженням радянської традиції. Після розпаду Союзу, більшість новоутворених країн обрали новий склад парламентів. Натомість Україна пішла іншим шляхом, залишивши мандати колишнім депутатам УРСР.
У перші роки Незалежності відбувався процес творення інституцій, від яких залежало існування держави. Тодішній народний депутат Іван Заєць каже – перейменований радянський парламент не був ефективним, бо політичні сили по-різному бачили майбутнє України.
“Рада була орієнтована в різні сторони. Тоді Україна шукала свого місця в системі світових координат – ми йдемо в Європу чи й далі перебуваємо під російською кормигою. У Верховній Раді було дуже багато людей з проросійськими поглядами. Вони ніяк не сприймали позицію відрубування швартових“, – пригадує політик.
До того ж, не було єдиного бачення в представників різних гілок влади – президента Леоніда Кравчука, парламенту та прем’єр-міністра Леоніда Кучми.
Країна лише розбудовувалась, економічна ситуація була критичною. Особливо від цього потерпала вугільна промисловість на Донбасі, що, зрештою і призвело до акцій прямої дії з боку гірників.
“Страйки були обумовлені об’єктивно, бо схема вугільної промисловості була забута Богом і людьми. В Радянському союзі це був безперспективний абсолютно напрямок. Тому на Донбас махнули рукою. Нова держава зі своїми проблемами так само не могла вирішити інфляцію. Але об’єктивним незадоволенням шахтарів прагнула скористатися місцева еліта, яка займалася створенням олігархічних кланів”, – пояснює Іван Заєць.
7 червня 1993-го року стався наймасовіший страйк гірників за всю історію України – до протесту долучилися шахтарі 230-ти шахт та понад 400 підприємств.
Причиною стали послідовні невиплати зарплат шахтарям, які, до того ж підігрівалися зростанням цін утричі, а то й вп’ятеро. До прикладу, напівкопчена ковбаса на той час коштувала близько 20 тисяч карбованців при місячному заробітку шахтаря у 120-180 тисяч.
Економічні вимоги перейшли в політичну площину, тож шахтарі вимагали регіональної самостійності Донбасу, а також проведення референдуму щодо недовіри президенту та Верховній Раді.
Спершу влада країни намагалася шляхом переговорів знайти вихід із кризи. Наступного дня після оголошення страйку в Донецьк приїхала урядова комісія. Втім діалогу не вийшло – урядовці не могли обговорювати політичні вимоги протестувальників. А ті натомість відмовилися обговорювати економічні питання без політичних.
Всього за 10 днів парламент пішов на поступки мітингарям і ухвалив рішення щодо проведення референдуму. Його призначили на вересень.
“У вересні мали провести цей референдум. Але за кілька днів його відмінили і правильно зробили, тому що це ще більше розривало українську владу, яка тільки була в процесі становлення”, – каже Заєць.
“Тоді існував такий конгломерат Конституції, коли норми Радянської України перекочували в Незалежну Україну. Існувала норма, якою парламент міг скасувати свої повноваження і повноваження президента. Парламент звернувся, президент відповів, що він на це згоден”, – пригадує народний депутат Сергій Соболєв.
Однак на той час, за словами Івана Зайця, у Леоніда Кравчука і не було іншого виходу. “Тоді не стояло питання, щоб він погодився. Тоді питання стояло так, що якщо іти на оновлення влади, то треба йти по всьому рівню. Ця ідея самого оновлення йшла від ідеї незалежної держави”, – коментує він.
Першим у відставку пішов прем’єр-міністр Леонід Кучма. Слідом за ним добровільно відмовилися від повноважень президент Леонід Кравчук та народні депутати.
У вересні 1993 року парламент ухвалив закон щодо дострокових виборівпрезидента та до Верховної Ради, скасувавши постанову про референдум.
2007: коаліціада, зрада Мороза та політична криза
Дострокові вибори 2007 року стали справжньою епопеєю в історії України. Вони були результатом тривалої політичної кризи, передумови для якої тягнулися з 2005 року.
Саме тоді відбувся розкол помаранчевої коаліції, а президент Віктор Ющенко та прем’єр-міністр Юлія Тимошенко розсварилися між собою.
Попри це, чергові вибори 2006-го року скінчилися перемогою розрізнених “помаранчевих” сил. З того періоду почалися перемовини про коаліцію та призначення прем’єра.
За попередніми домовленостями, це крісло мала зайняти Юлія Тимошенко, оскільки Блок її імені на виборах набрав найбільше голосів з усіх союзників. Натомість у команді Ющенка вимагали посади для Петра Порошенка.
За результатами тривалих переговорів уряд знову мала очолити Тимошенко. Наприкінці червня в Раді майже домовилися про коаліцію, в складі якої мали бути БЮТ, “Наша Україна” та Соціалістична партія України. Залишалося вакантним місце спікера, яке дуже прагнув зайняти Петро Порошенко. Воно і стало яблуком розбрату в парламентській більшості.
“Роль Порошенка непересічна, тому що треба було зробити коаліцію. Для коаліції були принципові соціалісти. Тільки от Мороз бачив себе спікером. Порошенко мав негативний рейтинг, складно всіма сприймався, був дуже конфронтаційною фігурою і для Юлі, і для регіоналів, і для Мороза”, – пригадує ті події екс-голова секретаріату президента Олег Рибачук.
Олександр Мороз був категорично проти того, щоб Порошенко очолив парламент. Його власні амбіції брали гору, і, зрештою, головний соціаліст пішов на радикальний крок.
“Порошенко продавив ситуацію, щоб його кандидатуру винесли на голосування. Ситуація підвисла. І саме тоді регіонали реально купили Мороза й соціалістів”, – пригадує Рибачук.
“Регіонали” та комуністи підтримали кандидатуру Мороза. Так у Раді утворилась “Антикризова коаліція”. Порошенко назвав такі дії парламенту зрадою.
Тоді вперше в БЮТ заговорили про розпуск парламенту та пішли в опозицію. Натомість президент Ющенко намагався створити широку коаліцію та знайти компроміс із регіоналами.
Олег Рибачук пригадує – велися тривалі переговори, і спершу Ющенко виграв цю психологічну гру. Справа йшла до позачергових виборів. Однак після тривалої розмови з різними політичними силами президент передумав.
“Коли донецькі зрозуміли, що можуть бути вибори, вони вирішили, що треба щось пообіцяти помаранчевим. Я їхав додому об 11 вечора. Мені подзвонили і сказали, що президент повертається до переговорів. Стало зрозуміло, що Ющенко подасть кандидатуру Януковича. Юля відпала. Мороз спікер. Він там ще вірші читав. Ющенка доламали донецькі”, – згадує Рибачук.
Так з’явився уряд із прем’єром Януковичем та вісьмома міністрами від партії президента. Однак об’єднання успіху не здобуло – Янукович поступово звільняв міністрів Ющенка, і “Наша Україна” опинилась в опозиції.
На початку березня 2007 року Ющенко готовий був розпустити парламент та призначити дострокові виборів, але наштовхнувся на спротив парламенту та уряду. Янукович переконував, що країна не готова витрачати на це бюджетні кошти. Скасувати указ просив і парламент.
Окрім того, регіонали та комуністи намагалися діяти через тиск вулиці та почали виводити в центр Києва колони людей на підтримку коаліціїв. Парламент відправив у відставку ЦВК та всіляко чинив спротив планам Ющенка.
Майже два місяці гілки влади протистояли одна одній. Парламент та уряд всіляко намагалися заблокувати указ Ющенка. До врегулювання кризи в Україні просили залучити іноземних партнерів.
Однак розпуск Ради став можливим з волі опозиційних депутатів. У червні 66 нардепів із “Нашої України” склали мандати. Так само вчинили 103 БЮТівці.
“Блок Юлії Тимошенко і “Наша Україна” на своїх з’їздах ухвалили рішення про обнулення списків. Коли ці депутати склали повноваження, вже ніхто інший не міг зайти в парламент”, – пояснює Сергій Соболєв.
Влітку 2007 року припинила своє існування п’яте скликання Верховної Ради.
2014: революція та крах регіоналів
Останні позачергові вибори в Україні стали результатом Революції Гідності та її наслідків. Це був нелегкий період початку війни, тож, здавалося, іншого виходу влітку 2014-го не було.
“Власне, я би не говорив навіть про юридичну складову, тут більше політична і морально-етична сторона була мотиваційною і вирішальною”, – каже тодішній віце-спікер Руслан Кошулинський.
Парламентську більшість після виборів 2012-го року становили проросійські політичні сили – Партія регіонів та комуністи.
Втім, після загострення протестних настроїв на ці партії очікував крах. А за ним – і розвал коаліції, що стало початком кінця сьомого скликання Верховної Ради.
Уже в грудні 2013-го року депутати-регіонали почали залишати фракцію. Першою заяву на вихід написада тодішня депутатка Інна Богословська, закликавши Януковича скласти повноваження президента.
У той же день фракцію залишив Давид Жванія. Згодом міграція з Партії регіонів стала масовою – у 2014-му році її членства позбулися 106 депутатів і понад мільйон членів по всій Україні.
18 лютого спікер парламенту Володимир Рибак відмовився зареєструвати проектпостанови щодо повернення до Конституції 2004-го року, тобто перехід до парламентсько-президентської форми правління, що загострило ситуацію на Майдані.
Після розстрілів Небесної сотні та втечі Януковича Рибак та віце-спікер Ігор Калєтнік подали у відставку. У президію парламенту сіли депутати від опозиційних сил.
“Допоки стояв Майдан, депутати від Партії регіонів були максимально лояльні. Вони голосували практично за всі необхідні кроки, які вже тоді були на порядку денному, – пригадує Кошулинській подальшу діяльність парламенту. – Наприклад, за три дні після того як був окупований Крим була постанова Верховної Ради про скасування закону Ківалова-Колісніченка. За неї проголосували 232 народних депутати”.
Колишній віце-спікер вважає – причиною лояльності був тиск суспільства. Адже в цей період уже говорили про люстрацію, а на вулицях країни тривала так звана “сміттєва люстрація”.
Однак все змінилося після того, як Майдан закінчився.
“Як тільки перестав існувати Майдан фізично – все. Вони були досвідчені. Вони порахували – все одно їх більшість. І без них жодне питання в парламенті не проходило, – каже Кошулинський. – Тому закон про люстрацію, єдиний епохальний, який ухвалила сьома каденція, був настільки, перепрошую, кастрований, щоб вони за нього проголосували”.
У той же час опозиційні сили почали втрачати позиції в парламенті. Багато мажоритарних депутатів пішли працювати у виконавчі органи влади. Натомість проводити довибори Рада не могла.
Крім того, у липні розпалася коаліція, яку утворили опозиційні депутати після Революції Гідності. А саме це є законною підставою для розпуску парламенту.
“З тими людьми, які голосували за криваві закони, які призвели до вбивства на Майдані, з комуністами, коли йде війна, коли вони – реальні є посібники Росії, будувати коаліцію не можна було”, – пояснює Кошулинський.
За місяць після припинення роботи коаліції, на День Незалежності, новообраний на той час президент Петро Порошенко прийняв рішення розпустити парламент.
“Це єдино правильне і відповідальне рішення. Опитування громадської думки засвідчують, що 80 відсотків громадян підтримують необхідність проведення позачергових виборів. Зрештою, такою була і одна з головних вимог Революції гідності”, – заявив глава держави.
Позачергові вибори були призначені на жовтень.
Дострокові вибори в Україні завжди були викликом часу, з якого владі вдавалося виходити по-різному. У 1994-му потрібно було розбудовувати нову державу, а економічна криза тільки пришвидшила процес змін.
У 2007-му – політики не могли порозумітися між собою, і цей кризовий стан зрештою призвів до розпуску Ради.
У 2014-му політика потребувала оновлення. І розпуск дореволюційного парламенту став одним із кроків на шляху до цього.
Чи є нинішня ситуація в державі таким викликом – питання, яке все ще висить у повітрі.
Можна лише сказати, що по обидва боки готуються до будь-якого розвитку подій. Тож можна очікувати, що літо буде гарячим.
Але як би не закінчилася сага під назвою “вибори-2019”, найвідповідальніша роль у ній відведена виборцям.
https://vybory.pravda.com.ua/articles/2019/05/20/7149987/
peredplata
