Якщо завтра відбудеться другий Майдан – він пройде під національними гаслами, але за російські гроші
Cьогодні ми спостерігаємо ту ж структуру опозиції, що й у 1918 році. Насправді ми маємо не одну опозицію, а як мінімум три
У 1918 році гетьман Павло Скоропадський зіштовхнувся з тим, що практично вся Україна опинилася в опозиції до нього. Цьому було чимало причин: намагання обіпертися на іноземні сили при вирішенні внутрішніх питань, відверте ігнорування соціальних проблем, преференції для латифундистів та великого бізнесу, софт-авторитаризм, що прийшов на зміну революційному хаосу та вседозволеності часів Центральної Ради, тощо. В результаті ця політика призвела до широкого повстання і до зречення Скоропадського від влади у грудні 1918 року. Згодом він писав, що якби бодай одна національна українська політична сила заявила про його підтримку, він не став би підписувати зречення.
Цікаво, що опозиція тоді, у 1918 році, мала три складові. По-перше, це була політична опозиція,об\’єднана довкола Директорії на чолі з Володимиром Винниченком. Прапором цієї опозиції став Симон Петлюра, який на той час опинився у в\’язниці і вийшов саме напередодні повстання. Директорія складалася з тих сил, які навесні 1918 року втратили владу в Україні і бажали реваншу – соціал-демократи, соціалісти-революціонери тощо. По-друге, це були селяни та численні селянські отамани, які були не вдоволені аграрною політикою Скоропадського та наступом на їх свободи. Протиставляючись будь-якій владі, селяни у 1918 році були своєрідним варіантом примітивного «громадянського суспільства» – само організовані, з власним баченням шляхів розвитку. По-третє, це більшовики зі своїми глобальними та інтеграційними схемами. Всі троє в рівній мірі розкачували ситуацію, готуючи повалення режиму Скоропадського.
Історія має властивість повторюватися. І політична, громадська і проросійська опозиція сьогодні визначають обличчя України опозиційної, альтернативної щодо нинішньої влади. І кожна з них шиється за лекалами майже столітньої давнини.
Політична опозиція
Власне, саме вона й сприймається загалом як «опозиція». Характеризується намаганням вести об\’єднавчий діалог напередодні майбутніх виборів до Верховної Ради, а також вести пошук лідера, альтеративного Юлії Тимошенко. Найбільш активними і найбільш рейтинговими силами в цьому середовищі є «Батьківщина», фактично керована Олександром Турчиновим, та «Фронт змін» Арсенія Яценюка. Меншу вагу у суспільстві мають такі опозиційні сили, як УДАР Віталія Кличка та «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Особливу нішу займає у опозиційному середовищі «Свобода» Олега Тягнибока. Можна також називати і партії-фейки, які навряд чи відіграватимуть вагому роль в опозиційному середовищі, проте створюватимуть чимало галасу і псевдо опозиційного шуму (наприклад, Радикальна партія Олега Ляшка і т.д.).
Об\’єднавчі тенденції в цьому середовищі відбуваються доволі повільно і з великою кількістю знаків запитання. Найбільш анонсоване об\’єднання – це персональна унія Арсенія Яценюка з середовищем «Батьківщини». Наразі ще залишається відкритим питання, яким чином ці політичні сили будуть реалізувати прийняту одноголосно на нещодавньому з’їзді «Батьківщини» резолюцію, що передбачає об’єднання партії з «Фронтом Змін» та іншими політичними силами, створення єдиного партійного списку, узгодження всіх мажоритарних кандидатів. Проте, уже зараз зрозуміло, що заява Яценюка на цьому заході («Хто не з об\’єднаною опозицією, хто не йде з нами на виборчу кампанію, той підтримує Януковича»), не додала ентузіазму лідерам інших опозиційних партій.
Виступ Арсенія Яценюка на Михайлівській площі у травні цього року засвідчив: у опозиції немає конкретної програми. Є набір популістських гасел та фраз, що ні до чого не зобов\’язують. Порівняно з виступом Віктора Ющенка на Співочому полі у липні 2004 року (власне, саме з цього виступу почалася президентська кампанія Ющенка), виступ Яценюка видавався вершиною популізму (хоча Ющенка свого часу теж звинувачували у популізмі та поверховості).
Відсутність програми та конструктивних дій у опозиції цілковито компенсується галасливістю і великою кількістю рухів з низьким коефіцієнтом корисної дії. Окрім всього, є велика кількість непорозумінь між учасниками об\’єднавчого процесу. Опозиція нагадує павуків у банці, боротьба між якими переходить всі розумні межі. Спершу прихильники Турчинова виштовхали з БЮТ Наталю Королевську та її соратників. Далі почалася боротьба між Турчиновим та Кожем\’якіним. Тепер же є велике невдоволення Арсенієм Яценюком, якого підозрюють у непомірних апетитах на неадекватно великих претензіях на квоти в об\’єднаній опозиції. Юлія Тимошенко, що перебуває в ув\’язненні, розуміє: Яценюк поступово перетворюється на самостійного лідера опозиції і якщо цей процес не припинити, то у 2015 році на президентський пост претендуватиме не вона, а саме Арсеній Петрович. Зрештою, він своїх амбіцій не приховує і майже знущально говорить про те, що, ставши президентом, підпише указ про помилування Тимошенко. Чи не тому у середовищі опозиції виникла ідея замінити Яценюка на Віталія Кличка?
На наступних виборах опозиція, скоріш за все, буде робити ставку на зрив виборів – звинувачуючи владу у тотальних фальсифікаціях і апелюючи до міжнародних спостерігачів, роблячи акцент на незначних порушеннях. Вибори мера міста Обухів були відкаткою технології: представник влади впевнено перемагав на всіх дільницях, у опозиціонерів не було жодного шансу. Тому вони використали як привід абсолютно безглузді дії народного депутата-регіонала Петра Мельника, який намагався видалити з дільниці опозиціонерку Ірину Геращенко. Після цього всі розмови велися не довкола результату, а довкола дій Мельника.
Те, що опозиція виставляє по більшості виборчих округів абсолютно безнадійних кандидатів, та ще й не надаючи їм необхідний ресурс для виборів, свідчить про одне: опозиції вигідно провалити мажоритарні вибори і заявити, що вибори пройшли не чесно. Аргументація буде наступною: за об\’єднану опозицію проголосували (за списками) 26% виборців, за кандидатів від об\’єднаної опозиції по мажоритарних округах – в середньому 5 – 6% виборців. Такого не буває! Фальсифікація!
Після цього можна буде апелювати до громадян і виводити на Майдан своїх прихильників, намагаючись повторити події 2004 року. Рівно ж як і помилки 2004-го року. І привести до влади людей, які вже були при владі після 2004 року.
Сварки всередині опозиції – традиційна справа. Ненависть, яку Володимир Винниченко проявляв до Симона Петлюри, а згодом Петлюра – до Андрієвського і Петрушевича, – показова. Майже така ж, як і нині – у лідерів новітньої української опозиції. Тоді, у 1918 році, вони були змушені об\’єднатися в єдину силу – Директорію. У 2012 році – також змушені терпіти один одного заради політичної мети. Але як тоді, так і тепер не можуть самостійно досягти своїх політичних цілей.
Громадянська опозиція
Громадянське суспільство – це більш тонка субстанція. Його елементами є насамперед громадські, самоорганізовані структури. І якщо у 1918 році «громадянське суспільство» формувалося за принципом «хай чабан – усі гукнули – за отамана буде!», то зараз змінилося середовище і соціальна база громадянського суспільства. Аграрні пріоритети відійшли у минуле. Прогрес привів Україну в постіндустріальну епоху, еру інформаційних технологій. Не випадково на перший план сьогодні виступає не гасло «Земля і воля!», а гасло «Свободи слова».
Майдан-2004
У 2001 – 2002 роках, а також у ході Помаранчевої революції саме представники громадських організацій, журналісти, офісні менеджери – інтелектуальний пролетаріат сучасності – виступили в ролі рушіїв революційного процесу. Про них одразу ж забули, проігнорували. Революція виявилася незавершеною, велика буржуазія та новий олігархат опанували революцію і повернули її в контрреволюційне русло.
Нажаль, про сильні громадські організації в Україні говорити не доводиться. В більшості – це бізнес-проекти, які відпрацьовують гранти закордонних структур чи вітчизняних політичних партій. Тому тут правило «хто дівчину вечеряє, той її і танцює» – більш ніж актуальне.
Загальновідомо, що найбільший вплив на свідомість громадян мають недержавні організації в країнах «старої демократії». Тому, зважаючи на задекларований нашою державою курс на євроінтеграцію, гадаємо, найбільшої уваги напередодні парламентських виборів заслуговує нещодавно започаткована в Україні громадська ініціатива «Чесно», яка фінансується Міжнародним фондом «Відродження», який у свою чергу входить до мережі фундацій Фундації Відкритого Суспільства, заснованої Джорджем Соросом.
Координатор руху «Чесно» Олег Рибачук – екс-голова секретаріату президента Віктора Ющенка. Мета проекту – розповісти виборцям всю правду про кандидатів у народні депутати, очистивши партійні списки від тих, хто чинив відверто протиправні дії у минулому, пов\’язаний з корупційними вчинками та злочинами.
Незважаючи на гучні заяви, старт проекту не вражає. Поки що окрім маніфесту, презентацій та семінарів в областях офіційний сайт малоінформативний.
Проте хотілося б сподіватися, що представники «Чесно» об’єктивно будуть досліджувати та перевіряти представників УДАРУ та ВО «Свобода», лідери яких підтримали цей проект, про це теж свідчить інформація розміщена на сайті.
Гадаємо, своєрідним тестом на неупередженість та об’єктивність цієї структури стануть відповіді на питання, чи будуть «чеснисти» розглядати і діяльність об\’єднаної опозиції? Адже не секрет, що у лавах БЮТ та «Фронту змін» було чимало людей з сумнівною репутацією та своїми гріхами. Чи все-таки дії «Чесно» будуть спрямовані виключно проти провладних партій? Адже вибірковість опозиції в інформаційному плані останнім часом просто вражає (найсвіжіший приклад – повне ігнорування у опозиційних ЗМІ факту приїзду в Україну Генрі Кіссінджера – лише тому, що його запросили представники влади і він не відвідав Тимошенко у харківській лікарні).
Тепер – слово громадським організаціям, які входять до руху «Чесно», а саме: Центру UA, Центру політичних студій та аналітики, Інтерньюз-Україна, Інституту масової інформації, Комітету виборців України, Інституту медіа права, Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, Фундації «Суспільність», «Холодноярській ініціативі», Всеукраїнській профспілці «Народна солідарність», Антирейдерському союзу України, «Українській справі». Ці численні організації мають стояти на сторожі чесних виборів і – на думку опозиції – повинні виступити в ролі політичних союзників опозиціонерів.
У 1918 році різноманітні представники громадськості, самоорганізованого руху вільних селян – всі ці Волохи, Ангели, Зелені, Тютюнники, Соколовські, Махно, Рендо, Григорьєви – виступали в ролі союзників Директорії, тобто, політичної опозиції. Так само, як сьогодні редактори видань і журналісти, громадські діячі і політики другого ешелону виступають у ролі союзників політичної опозиції в Україні.
Проросійська опозиція
У 1918 році ще один фронт опозиції становили проросійські сили – більшовики, анархісти та боротьбисти. Саме вони, офіційно не включаючись у єдиний опозиційний рух, всіляко підтримували виступ проти Скоропадського. За їх логікою, втравлювання Петлюри і Скоропадського обов\’язково привело би до їх взаємного послаблення.
Після восьми місяців перебування при владі в Києві Скоропадський продемонстрував, що колишній російський генерал не може бути союзником і тим більше васалом Росії – ні білої, ні червоної. Навіть попри підписаний Акт федерації України і Росії. Після дворічного перебування Віктора Януковича при владі всі сподівання офіційної Москви на те, що Президент України та Партія регіонів стануть надійними союзниками Росії, не справдилися – навіть попри підписані харківські угоди.
Якщо за президентства Дмитра Медвєдєва такий стан речей міг безкінечно довго, то з поверненням до Кремля нового-старого господаря, Володимира Путіна, останній, переповнений негативними почуттями до Януковича, забажав сатисфакції. У Путіна – свої порахунки з українським президентом. По-перше, він не може пробачити Януковичу те, що через нього російська дипломатія двічі програла на українському напрямку: вперше у 2004 році, коли робили ставку на Януковича і той програв, вдруге – у 2010 році, коли ставка робилася на Тимошенко, але Янукович виграв президентські вибори. По-друге, Янукович надто активно намагався співпрацювати саме з Медведєвим і ігнорував Путіна аж до кінця 2011 року – Путін таких образ не забуває.
Час для сатисфакції більш ніж сприятливий. З одного боку ціни на газ, за кабальними «газовими» угодами Тимошенко 2009 року з кожним кварталом все важчі і важчі. Як наслідок – ціни на продукти харчування, промислову групу, комунальні послуги ростуть, реальна купівельна спроможність значної кількості населення падає, невдоволення мас наростає. Проте Україна відкидає пропозицію Москви приєднатися до Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану, обумовлюючи свою відмову закріпленим на законодавчому рівні наміром інтегруватися до Євросоюзу. З боку Європейського Союзу теж не все гладко. Основна причина – ув’язнення опозиційних лідерів Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Позицію ЄС підтримують США.
Янукович та ПР опинилися між молотом і ковадлом. Росії потрібна альтернатива Віктору Януковичу на Сході та Півдні України. Були сподівання на Дмитра Табачника, який теоретично міг очолити проросійський рух в Україні. Але Табачник – занадто інтелігентний для такої місії. Комуністи, які традиційно мають сильні позиції на Сході, надто угодовські і гламурні. Колесниченко та антинацистські рухи всерйоз не сприймаються. Чимала кількість політиків, які спекулювали на російській тематиці, дискредитували себе – рівно ж як дискредитували себе в Росії ті, хто намагалися виступати в ролі модераторів російського руху в Україні.
Саме зараз на перший план виходить із політичного небуття Віктор Медведчук – кум Володимира Путіна та одіозний глава Адміністрації Президента часів Леоніда Кучми. Сьогодні він є головним проповідником необхідності орієнтуватися не на Захід, а на Росію, на ЄврАзЕС та Митний союз. Серед його адептів – і ряд політиків із середовища Партії регіонів.
Медведчук стає головним провідником російських інтересів в Україні
Медведчук сьогодні навряд чи може стати самодостатнім політиком, який може провести у Верховну Раду фракцію чи який може претендувати на найвищі посади в державі. Але Медведчук може стати таємним спонсором опозиції – на цілком визначених умовах. Врахуймо те, що
а) кар\’єра Арсенія Яценюка аж до 2004 року була нерозривно пов\’язана з СДПУ (о) (партією Медведчука);
б) у Медведчука і Тимошенко, у Тимошенко і Путіна, у Путіна і Медведчука – більш ніж тісна історія взаємостосунків (такий собі політичний трикутник);
в) логотип «Чесно» і реклама громадської кампанії фігурують на офіційному сайті Медведчука.
Все це дає підстави зробити головний висновок: Якщо завтра відбудеться другий Майдан – він пройде під національними гаслами, але за російські гроші. І в цьому він кардинально відрізнятиметься від Майдану 2004 року. Це вже буде скоріше за все експорт Болотної площі в Україну.
Пазл склався. Накладіть події в Україні на геополітичні процеси і новітній перерозподіл сфер впливу у світі. І стане зрозуміло: 1918 рік повторюється. Українська опозиція має ті ж три складові – політичну, громадську і проросійську. І ті ж три джерела – популізм, орієнтацію на зовнішні фактори, відсутність конструктивної програми у поєднанні з вимушеною єдністю та тотальною недовірою один до одного. Останній фактор можна також охарактеризувати як відсутність єдиної політичної команди.
На жаль, ситуація в Україні сьогодні не залишає підстав для легковажного ставлення до тих процесів, які хтось подає як «політичне життя». Скинення Скоропадського, якого звинувачували в узурпації влади, не привело до легітимності Директорії. Виступ проти Януковича не додасть легітимності опозиції – особливо в умовах, коли попереду виборча кампанія, а опозиції бракує підтримки виборців. До речі, Директорії свого часу теж бракувало цієї підтримки. Петлюра до кінця життя не міг зрозуміти, чому більше селян пішли за Махном, а не за ним. Та ж сама думка сьогодні не дає спокою Яценюкові: чому за ним не йдуть маси? Звідси і ставка – на нелегітимні форми приходу до влади. І ця ставка чим далі – тим більше є очевидною.
А засоби приходу до влади і союзники – не так важливо. Мета виправдовує засоби. Переможців не судять…
Кость Бондаренко, Олег Витягов
peredplata
