“Недокошений лан. Пам’яті Івана Миколайчука”

3 серпня минає 35 років з дня відходу у вічність (1987) українського кіноактора, кінорежисера, сценариста, лауреата Шевченківської премії 1988 р. (посмертно), який зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та мав дві режисерські роботи, а в УРСР носив тавро «неблагонадійного» Івана Васильовича Миколайчука (15 червня 1941 р., Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область – м.Київ).
Життєпис. Народився у багатодітній селянській родині одним із 13 дітей. Нині у селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.
З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі. Закінчив середню школу в с.Брусниця (її дерев’яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І.В.Миколайчука).
1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961 р. – театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.
29 серпня 1962 р. одружився з акторкою того ж театру Марією Карп’юк.
У 1963-65 рр. навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом – у курсовій режисерській роботі Л.Осики «Двоє».
Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії ім. О.Довженка разом зі своїм учителем В.Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину «Тіні забутих предків». За легендою, режисер фільму С.Параджанов з поваги до В.Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Ю.Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Ю.Іллєнка і пробило – Іван справді молився…
Загальне визнання І.В.Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2 курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.
«Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор» – зі спогадів С.Параджанова про кінопробу І.Миколайчука.
«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко» (С.Параджанов)
У фільмі «Комісари» (1970) І.В.Миколайчук зіграв комісара Громова – людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що І.В.Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості І.В.Миколайчука – крім актора, він стає ще й сценаристом.
У фільмі Б.Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму – картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури – в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.
В 1970-х рр. почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіно, а потім заарештували С.Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й І.В.Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 р., під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь І.В.Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де його кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.
«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х рр. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.
Лише 1979 р., завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому кпУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом В.Земляка «Лебедина зграя», в якому І.В.Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 р. картина здобула приз «За найкращу режисуру» на всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був І.В.Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».
В 1983 р. І.В.Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984 р. готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 р. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 р. (уже по смерті І.В.Миколайчука) Б.Івченко.
Помер І.В.Миколайчук від раку 3 серпня 1987 р. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Вшанування пам’яті. На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці, Коломиї та Ковелі.
25 грудня 2015 р. Вінницька міська рада своїм рішенням перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.
На честь нього названо 49 курінь УПЮ.
8244 Миколайчук – астероїд, названий на честь митця.
Миколайчук-Фест – всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.
23 лютого 2016 р. на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».
Фільми про Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук. Тризна», документальний фільм, режисер В.Вітер (1989).
«Іван Миколайчук. Посвята» (1998, режисер А.Сирих, автор сцен. Л.Лемешева).
«Іван Миколайчук. Книга життя», двосерійний документальний фільм, студія «Степ»; автори: Т.Ткаченко, В.Ілащук; режисери: С.Сотников, А.Білан.
«Іван Миколайчук. 25 років кохання», документальний фільм, продюсерський центр «Закрита зона»; автор Н.Фіцич, режисер С.Цимбал (2007).
“Недокошений лан. Пам’яті Івана Миколайчука”

Залишити відповідь