СПОКУСИ ВСЕВЛАДДЯ

Вибори в  нашій країні завершилися, починається епоха “нових облич”. Вперше за всю історію незалежної України переважна більшість парламентарів належить до однієї партії, символом (а не формальним лідером!) якої є президент Володимир Зеленський. Значить, партія “Слуга народу” може сформувати однопартійний уряд і приймати закони, не шукаючи підтримки інших політичних сил. Єдине, що вона трохи на дотягнула до конституційної більшості (а це 300 депутатів), тому для зміни Конституції все-таки мусить створювати коаліцію. Бажаючих вступити до такої коаліції вистачить. Вся влада концентрується в одних руках, а всевладдя завжди є надзвичайно спокусливим для тих, хто владу любить і прагне мати її якнайбільше.

 

Плюси і мінуси всевладдя

 

За роки існування незалежної держави ми неодноразово чули від її керівників, що їм не вистачає владних повноважень, щоб добитися змін на краще для рядових громадян. І от нинішня влада, нарешті, отримала усі можливі повноваження. Можна братися за роботу, не зустрічаючи шаленого опору опозиції. Але для початку потрібно мати реальний план такої роботи. І тут виникає перше питання: чи є конкретна програма діяльності правлячої партії? Під час виборчих перегонів Володимир Зеленський конкретики послідовно уникав. Його партія також не порадувала нас документом, в якому було б чітко розписано те, що вона робитиме із зазначенням термінів виконання. Так за що ж голосували виборці? Відповідь проста: за власні сподівання. Людям хочеться жити краще – отримувати більші зарплати чи пенсії, менше платити за квартири і комунальні послуги, користуватися якісними медичними послугами, подолати повсюдну корупцію чиновництва й багато чого іншого. Переважна більшість українських виборців від старих політиків не сподівалася отримати нічого доброго. А по телевізору їм показали фільм про молодого президента Голобородька, який зробив те, про що мріяли мільйони рядових громадян. За цього Голобородька вони і проголосували. Правда, реальне життя і кіно – це різні речі, в чому рано чи пізно переконаються навіть ті, хто дотепер ще різниці між ними не відчув.

Успіх будь-якої справи залежить від багатьох чинників, і найважливішим є те, хто цю справу робить. Досвід показує, що корупційні схеми зламати неможливо, якщо поступово замінювати на посадах одних чиновників іншими. Нові люди швидко “вписуються” у старі схеми, і точно так же беруть хабарі, як й їхні  попередники. Нинішні правителі обіцяють замінити всю систему, щоб нові люди розпочинали свою діяльність з чистого аркуша, не будучи пов’язаними зі старими звичками і порочними традиціями. Тут їм хочеться побажати лише успіху, хоча вже видно, наскільки важким буде злам величезної копупційної піраміди. Для цієї діяльності потрібні люди сильного характеру, мужні й безстрашні. Крім таких людських якостей, вони повинні мати знання і уміння, необхідні для кваліфікованої управлінськї роботи. Чи має партія “Слуга народу” достатню кількість таких людей? Адже кадровий голод у ній вже відчувається, і все сильніше.

У пресі промайнуло повідомлення, що нова влада ніяк не може відправити до США нового посла України. Американці відхилили вже третю запропоновану їм кандидатуру. Вимоги до людини, що претендує на таку посаду, є дуже високими і жорсткими, знайти потрібну кандидатуру досить непросто. У цьому випадку існує справжній контроль, його оминути неможливо. На жаль, всередині країни такого контролю за кожним претендентом на державні посади забезпечити неможливо, а це зовсім не означає, на місце старого хабарника не прийде хабарник молодий. На жаль, владу нерідко намагаються отримати люди низьких моральних якостей, яким вона потрібна для особистого збагачення або ж задоволення якихось глибоко прихованих особистих комплексів. Побачити їхню порочність можна лише тоді, коли кандидатури кандидатів на посади вивчатимуться уважно і прискіпливо. Над кожним чиновником повинен бути постійний контроль, і не лише зі сторони начальства. Відомо, що найбільш дієвим є контроль громадськості.

А в умовах всевладдя такий контроль відсутній, або ж зведений до мінімуму. Коли при владі знаходиться лише одна політична сила, вона може не встояти перед спокусою працювати виключно на себе, ігноруючи потреби суспільства. Негативний досвід такого плану ми вже мали. Компартія в СССР все тримала у своїх руках – і законодавчу, і виконавчу, і судову гілки влади. Навіть у брежневській конституції тоді було записано, що КПСС – це “керівна і спрямовуюча сила”. Поставивши себе над всім суспільством, правляча партія свавільно розпоряджалася життям і здоров’ям мільйонів “підданих”, і довела справу до найбільшої техногенної катастрофи в історії людства – Чорнобильської. Коли вже сталася біда, партійні органи намагалися приховати правду і наказали виводити київських дітей на першотравневу демонстрацію під жахливу радіацію. Приховати не вдалося, і народ побачив, що всевладна сила зогнила повністю, і від неї необхідно позбавлятися якнайшвидше, бо спрямовує вона всіх нас у безодню. У 1991 р. позбулися, а у 2019 р. маємо те, що політичні оглядачі встигли охрестити “необільшовизмом”. Всевладдя спокушає до сваволі. Чи можна цього уникнути?

 

Не такий страшний чорт…

 

Всевладна КПСС мала свою ідеологію, яку нав’язувала всім, як “єдино правильну”. Життя показало ілюзорність цього набору ідей, його прибічників залишилося дуже мало. А нова всевладна сила – партія “Слуга народу”, власної ідеології не має. Під дахом цієї сили об’єдналися люди різних поглядів, спільним для яких є лише їхній лідер Володимир Зеленський. Доки була єдина мета – прийти до влади – доти і діяли спільно. Проте наступає інший період, коли необхідно наповнювати реальним змістом ті гасла, якими раніше здобувалася підтримка виборців. Насамперед йдеться про обіцянку досягнення миру. А серед “слуг народу” є прибічники діаметрально протилежних способів встановлення миру. Частина готова капітулювати перед Путіним й прийняти його умови, визнавши Крим за Росією, і отримати розорені війною окремі райони Донецької і Луганської областей з особливим автономним статусом, ще й відроджувати їх виключно за рахунок українського бюджету. Крім цих проросійських депутатів, серед деутатів від правлячої партії є й ті, що не збираються капітулювати, а шлях до миру вбачають у створенні могутніх Збройних Сил України, здатних захищати Батьківщину, а також спираючись на допомогу зарубіжних союзників. Конфлікт між цими частинами депутатського корпусу неминучий, питання лише в тому, коли і як він розпочнеться.

Так само ці дві групи боротимуться і навколо питань про розширення відносин з Росією, про статус державної мови в Україні, про українську церкву, про подвійне громадянство тощо. Необхідно згадати, що у Верховній Раді будуть діяти також фракції інших політиних сил, серед яких є проросійські і орієнтовані на Європу. Якщо партія “Слуга народу” захоче міняти Конституцію, вона мусить шукати союзників, аби набрати 300 голосів. В залежності від того, якими плануються зміни, і будуть підбиратися такі союзники. Про своє бажання вступити в коаліцію з всевладною більшістю вже заявляла “Батьківщина”, за певних умов може також погодитися “Голос”. Рішучу опозиційність продекларувала “Європейська солідарність”, і опозиційною назвала себе партія Медведчука-Рабіновіча Опозиційний блок – “За життя”. Значить, боротьба ідей в парламенті неминуча, і годі сподіватися, що він стане копією Верховної Ради СССР, де запропоновані КПСС закони голосувалися “одноголосно”.

Нині щойно обрані парламентарі підвищують свою кваліфікацію у Трускавці. А восени вони візьмуться за справи у самій Верхівній Раді. Політична осінь обіцяє бути спекотною. Народ вимагатиме конкретних результатів, і навряд чи отримає саме те, на що сподівається навіть зараз. А це означатиме неминуче розчарування і початок ремствування, як воно було завжди до того. Сподівання на диво в історії людства, як правило, закінчуються досить нерадісно. Розкол суспільства, яким у нас супроводжувалася виборча кампанія, ще не подоланий. Людей же об’єднують спільні перемоги. Якщо нова правляча партія використає своє всевладдя на користь суспільства, вона  зможе отримати підтримку навіть тих, хто нині ставиться до неї вкрай критично. Проте коли почне  копіювати путінські методи, то побачить, як швидко мінються суспільні настрої.

 

Ігор Буркут, політолог