Як «Червона рута» злякала імперію

На фестивалі у 1989 році лютували кадебісти, комуністи і міліціонери. Вони не хотіли погодитися з тим, що народ позбавляється страху і через пісню висловлює протест системі.

Спочатку запускали чутки, що зі Льовова «Товариство Лева» везе гармату, з якої будуть розстрілювати людей. Дійсно, активісти одягнені у козацькі однострої, мали з собою муляжну козацьку гармату. Але її використовували тільки для гучних вибухів, а не для стрільби, тим паче по людях.

Далі сам заступник начальника міліції В. В. Івануса констатував як факт „качку”  про те, що впіймали людей зі зброєю.

Цей факт дозволив міліціонерам і кадебістам обшукувати людей на концертах і обмежувати їхнє там перебування. Хто не підкорювався, того били.

Пам’ятаю, як я з дружиною, тоді тридцятилітні журналісти, і донькою ходили на концерти. У мене – иньо-жовтий прапор, дружина вдягнена у синьо-жовту футболку, донька – у синьо-жовтих бантах. Проходили повз групу партійних працівників і чуємо, як у спину кидають: «Бандерівська родина!» Навіть не знав тоді чи боятися цього, чи навпаки – гордитися цим! Потім почали відбирати все синьо-жовте. І то там, то в іншому місці били хлопців та дівчат зі Львова і Тернополя. Одного вечора довелось доньку залишити в готелі одну. Бо нас повідомили, що на всіх майданчиках, де проходили конкурси, будуть бити українців. Аби не ризикувати 7-літньою донькою, залишили її саму (досі вона нам цього не хоче вибачити).

Дійсно, у Літньому театрі довкола ходили міліціонери з собаками і «демократизаторами» (тоді так називали міліцейські кийки – П.К.). А у парку «Жовтневому», де виступали барди (їх загнали ледь не в болото), майданчик був оточений міліцейськими нарядами з собаками і людьми у цивільному. Можна собі уявити стан артистів і глядачів у той час. Але після перших акордів і слів все забувалося, страх пропадав…

На останній концерт фестивалю комуністи вирішили дати бій «Червоній руті». Вони змусили ПТУшників і своїх активістів приносити на стадіон «Буковина» червоно-сині прапори. А всіх, хто йшов з синьо-жовтими, нещадно били, а прапори рвали. Та не вдалося негідникам зупинити наступ України і українців. Хлопці  перелазили через паркан з українськими прапорами. Цілі групи людей їх підсаджували і допомагали відбивати від міліціонерів. Дівчата у пазухах переносили прапори на стадіон…

Ось такими ми були на фестивалі «Червона рута». Це світлина Богдана Рідуша була зроблена у травні 1990 року у с. Заваллі під час святкування 100-річчя Січі.

Почався концерт. На стадіоні кольори –  здебільшого червоний з синім. Але через кілька хвилин ніби по команді здійнялися вгору синьо-жовті прапори. Увесь стадіон стоячи вітав українські стяги. Комсомольці і комуністи зі стиду і страху почали ховати свої червоні полотна. І зацвіли трибуни. І вийшов Петриненко з «Україною», а потім з «Народний рухом».

А Василь Жданкін (на жаль, він трагічно загинув недавно) заспівав славень «Ще не вмерла України». До нього підійшли Едуард Драч та Віктор Морозов. Спочатку від хвилювання і емоцій артисти не ту мелодію завели. Згодом гімн України зазвучав правильно і десятки тисяч людей стоячи вітали Україну, націю і українську пісню.

Напевне, саме тоді душа Володимира Івасюка витала над Чернівцями і раділа та гордилася великою українською нацією, Великою Україною…

А потім не стало імперії СССР та компартії.

Через якийсь час з’явився «Квартал 95». І знову з’явилося тривога. «Червона рута» блукала містами України і через 30 років, 17 вересня 2019 року повернулася у Чернівці.

Чи надовго?!
Петро Кобевко

 

peredplata