ІВАН МИКОЛАЙЧУК.

 
Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.[1][2]
З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.[3]
Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев’яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)[2].
1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.
29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп’юк.[4]
19631965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».
Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[3]
«Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.»
Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука[5]
«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко.»
У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.
У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.
1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.
«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.
Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».
1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.
 
Згадую у білому птасі крилату фразу ” А ти гроші ковтав…” А образ Івана мав честь бути на українських грошах… чи знали ви це і чи маєте їх як пам”ятку…
Світлина від Petro Olar.
Світлина від Petro Olar.
 
 
Підготував Петро Олар

Новини Партнерів