ПОВЕРНЕННЯ ІМПЕРІЙ?

Коли Владімір Путін висунув ідею відродження Російської імперії (або СССР), він не передбачав, що у світі знайдуться інші політики, які також захочуть відродити власні імперії. А вони знайшлися: поганий приклад у політиці переймають набагато частіше, ніж добрий. Спроба ж різних держав повернутися у минуле неминуче спричинить реанімацію проблем і конфліктів, які раніше приводили до воєн Росії з іншими імперіями.

 

Особливе місце в російській історії займають її війни з Туреччиною (Османською імперією). Впродовж 350 років відбулося 12 таких воєн і тривали вони загалом 44 роки. У більшості переможцем виступав Санкт-Петербург, на користь якого Османська імперія віддала Північне Причорномор’я і Кавказ. А нині при владі у сучасній Турецькій республіці перебуває президент Реджеп Ердоган, який прагне відродити турецький вплив на величезних територіях, що колись входили до складу Османської імперії. Зіткнення його інтересів з інтересами Путіна стало неминучим, і російсько-турецьке протистояння помітне вже у різних регіонах планети.

 

Почалося воно у Сирії, де турки продемонстрували свою безумовну перевагу над застарілими російськими збройними силами. Зараз на полі бою перемагають не старі іржаві танки, а сучасні безпілотні літальні апарати – дрони, здатні швидко знищувати будь-які цілі, а до них підбиратися майже непомітно. Таких же нищівних ударів турецькі дрони завдали росіянам і в Лівії. Для Москви ці поразки були болючими, але її вояки зазнали їх далеко від кордонів власної держави. Інша річ – зіткнутися на постсовєтському просторі, який у Кремлі вважають своєю вотчиною і намагаються не пускати туди “чужих”.

 

А цього разу Туреччина змогла прорватися на Кавказ, звідки Російська імперія витіснила її ще у ХІХ ст.. Цього разу Анкара скористалася вірмено-азербайджанським конфліктом. Цей конфлікт був запрограмований Москвою ще сто років тому, коли до складу Азербайджанської РСР включено на правах автономії Нагірний Карабах, переважну більшість населення якого становили вірмени. Таким кроком хотіли попередити вихід зі складу СССР двох закавказьких республік, котрі мусили миритися з подібним становищем, щоб не поринути у взаємне кровопролиття.

 

А наприкінці 80-х рр. Совєтський Союз сам опинився у стані всебічної кризи. Скориставшися нею, вірменське населення Нагірного Карабаху у 1987 р. заявило про своє бажання вийти зі складу Азербайджану і увійти до складу Вірменії. Відповіддю була серія вірменських погромів, що прокотилася Азербайджанською РСР, найстрашнішим з яким виявився сумгаїтський. У автономії розпочалися бойові дії. Після розпаду СССР спалахнула перша війна між Вірменією і Азербайджаном. У результаті переміг Єреван: Нагірний Карабах проголосив свою незалежність, а до його території було долучено сім районів Азербайджану, окупованих вірменськими військами.   

 

Населення окупованих районів вимушено було тікати в Азербайджан. В умовах суворої зими на гірських перевалах замерзло насмерть і отримало обмороження чимало мирних людей. Ця трагедія ще більше загострила відносини між двома народами. Під час збройного конфлікту Росія негласно підтримувала вірмен, але продавала зброю не лише їм, але й їхнім противникам. Москва була зацікавлена у максимальному послабленні Баку, щоб витіснити зі світового ринку нафти і газу серйозного конкурента.

 

Вірмени дуже пишалися своєю перемогою і вважали непереможною російську зброю. Також вони сподівалися на допомогу Москви у наступних конфліктах з Азербайджаном. А Баку зробив інші висновки і почав зближення з Туреччиною. Звідти прибули військові інструктори і почала надходити сучасна зброя. Без зайвого розголосу азербайджанці модернізували свої збройні сили, навчили їх веденню сучасних бойових дій.

 

Допомагаючи Азербайджану, Туреччина послідовно готувала своє повернення на Кавказ. Баку ж очікував слушного моменту, щоб силою вирішити проблему Нагірного Карабаху. Цей момент вже настав – так вирішили восени цього року азербайджанці. У тяжких боях вони зайняли ключові пункти на території автономії, й Вірменія вимушена була визнати поразку. Росія їй на допомогу не прийшла, а у черговий раз “кинула” свого союзника. 

 

Результатом поразки стало повернення Азербайджану семи його районів, окупованих вірменами у війні 1992-1994 рр. Звідти масово тікають мирні люди, підпалюючи власні домівки, щоб ті не дісталися противникові. Азербайджанці отримали прямий шлях через територію Нагірного Карабаху, що веде у Нахічевань – азербайджанський анклав на вірменській території. Натомість і вірмени мають дорогу вздовж кордону з Іраном, що сполучає залишки Нагірного Карабаху з Республікою Вірменією. Псевдодержавність колишньої автономної області скасована. На її територію введено бригаду російських “миротворців” з бойовою технікою.

 

Москва подає це як свою перемогу, але ситуація значно складніша. На територію Нагірного Карабаху повинні вступити також турецькі “миротворці”. І це ще питання, який “мир” несуть туди солдати двох армій, верховне командування яких претендує на одноосібний контроль над Кавказом. Знову у непростому регіоні один проти одного опиняються війська Росії і Туреччини, як колись – армії Російської та Османської імперій.

 

 Тут варто згадати Кримську війну 1853-1856 рр., серед переможців якої були турки. А розгром російської армії забезпечили спільні дії Туреччини, Великої Британії, Франції і Сардинського королівства. Нині Туреччина у Нагірному Карабасі також має британську підтримку. У Лондоні правильно розрахували, що Ердоган не зупиниться на Кавказі, а шукатиме можливостей просуватися у Середню Азію. Власні інтереси там мають і британці, разом з турками їх легше реалізувати. За вікном ХХІ століття, а в політиці починаєть рецидив століття ХІХ-го. Путінська гра у “відродження імперії” виявилася заразною, і Росія сама собі створює проблеми, вирішити які ресурсів не має. Реанімувати імперію не варто, можна отруїтися трупною отрутою.

Ігор Буркут, політолог    

 

Новини Партнерів

Залишити відповідь