19 січня: Запалюю свічу пам’яті ЯСКРАВА ЗІРКА ВІТАЛІЯ КОЛОДІЯ.

Український поет, прозаїк, журналіст, редактор, перекладач, громадсько-культурний діяч.
Колодій Віталій Дем’янович народився 19 січня 1939 року в місті Первомайську Одеської (тепер Миколаївської) області в родині робітника. Батько, тяжко поранений на війні, помер у травні 1946 р. Навчався в Первомайській середній школі № 17. Перші вірші почав писати в 3-му класі. Разом зі своїм старшим товаришем Миколою Вінграновським відвідував засідання літературного об’єднання.
Після закінчення школи вступив на механічне відділення Одеського технікуму нафтової і газової промисловості. Отримавши диплом механіка, працював на нафтобазі міста Сторожинець.
В 1963 році закінчив філологічний факультет Чернівецького держуніверситету.
Друкуватися почав у 1965 році. В 1967 році вийшла друком перша збірка поезій «Зажинки». Член Національної спілки письменників України з 1968 року.
Працював завідувачем відділу культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був у числі засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи«Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998).
У 1970-х роках мешкав у місті Одеса, де обіймав посади відповідального секретаря обласної газети «Чорноморська Комуна», головного редактора видавництва «Маяк».
З 1979 року жив і працював у місті Чернівці. З 1992 по 1996 рік був директором музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.
Помер 29 березня 2016 року в Чернівцях, де і похований.
***
У 2013 р. під егідою Громадської організації Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність» готувалася книга спогадів дітей війни. Мав честь бути залучений до її підготовки. У числі номінантів видання був і Віталій Дем’янович Колодій. На жаль, збірка не побачила світ і залишилася не виданою в одному чорновому примірнику у видавництві «Місто». Під час втечі з України Віктора Януковича, канув у небуття і Фонд з усіма коштами. Пропоную запис спогаду Віталія Колодія з неопублікованої книги «Гіркий смак дитинства».
«ВІД 1946 РОКУ НЕ ЇМ МОРОЗИВА,
бо в очах той хлопчик, що… стрибнув з моста»
Віталія Дем’яновича Колодія, який народився 19 січня 1939 року, можна не представляти на Буковині, бо він знаний не лише у нашому краї, де його поетичні, прозові, публіцистичні твори є в усіх селах. Його творчість відзначена багатьма літературно-мистецькими преміями: імені Дмитра Загула, Івана Бажанського, Сидора Воробкевича, Міхая Емінеску…
На його книжковій полиці понад тридцять власних книжок: «Зажинки», «Слов’янська дума», «Серпень і птиці», «Північний вирій», «Зоряне дерево», «Птахи на вітрах», «Погляд за видиму грань», «Ангел на камені», «Біла квітка осені», «Забинтовані квіти», «При сповідальних свічах», «Сто сонетів», «Псалом на чорно-білому», «За обрієм літа», «Вечірній сніг», «Найлютіша у світі панна»…
Його оповідь, не поета, а дитини війни, звучить хвилююче і повчально, вчить думати і мислити, задуматись над вічною істиною: Хто ми, звідки і куди йдемо?».
***
Мені запам’яталися, як в ті повоєнні роки, влітку, ми, хлопчаки, ходили до вокзалу, на залізницю. Все було зруйновано, але поїзди вже ходили. Бачили на станції ще багато поранених, були видно ще згустки крові. Тоді возили з шахт кокс, який легше добувався. Нам вдавалося вилазили на вагони, набирали по торбинці того вугілля і носили на ринок, який був неподалік. Вдавалося його продати. Таким чином у день ми могли заробляти, що можна було купити огірочки, чи інші фрукти, принести додому, а інколи й придбати хлібину. Але я її цілу додому не доносив. По дорозі з’їдав половину, а то й більше.
Якось так було, що трохи підробив, до мене підійшов хлопчик, десь мій одноліток, і побачив, що у мене є якісь гроші, і попросив, щоб я купив йому морозиво. Я сказав, що грошей замало і відмовив йому у морозиві. Ми підходили дорогою до мосту, внизу дзюркотіла річка. Коло моста він знову показав на кіоск, що стояв неподалік, і ще попросив купити морозива. «Якщо не купиш, сказав він, я стрибну у воду». Я знову відмовив йому. І він таки стрибнув. Підбігли люди, хлопчика забрали, кудись віднесли. Після того хлопчика не бачив.
Але зараз подовзі, подовзі у часі, якось такому нашому гурті після однієї імпрези хлопці їли морозиво. І звернули увагу на те, що його я не їм. Запитали: що таке? І я відповів, що його не їм від 1946 року. У мене весь час в очах той хлопчик, який стрибнув через те, що я пошкодував купити йому морозива.
Недавно один колега-письменник мені каже: «Та напиши про це». Це були би етюди-спогади «Дуже гіркий солод» нашого дитинства.
Багато з того, що доводилося почути, довідатися і з чим пройти роки, відклалося у моїх книжках. Якось на одній зустрічі я читав свою поетичну новелу-поему «Мати». Там доля людини, жінки, яку мені розповіли. Після тієї розповіді, я якось важко почував себе, ця історія не раз приходила до моєї пам’яті.
Почалася війна. Її чоловіка забрали на фронт. Він загинув. Залишилася з чотирма діточками. Коли зайшли в село німці, один з тих, старший, пішов у партизани. Невдовзі його десь спіймали і привезли у село, щоб люди його впізнали: хто це? Люди не видали, не сказали хто. Відповіли, що хлопець не з їх села. Це і врятувало їх, бо німці могли спалити село.
Вночі жінка вийшла з дому і в білу хустину взяла згустки крові того хлопчини, її сина…
Закінчилась війна. Настала проясінь в житті… Хлопчики в степу знайшли бомбу і її розбирали. Бомба розірвалась.… і хлопчиків не стало не стало.
Коли я читав поему, то мені сказали, що чи не забагото в ній горя. Воно дійсно так. Але я зізнався, що погрішив проти істини: хлопчиків було не четверо, їх було семеро дітей… Таке навіть бувалим, вистражданим тяжко сприймати… Багато пережитого
Важке було учнівство. Доводилось сусідську козу випасати. За це щось давали: поїсти – хліб або молока чи якісь копійки. Наша школа була прекрасна. Вчились із захопленням. Зі мною, на рік старше, вчився нині всесвітньо відомий поет, кінорежисер, лауреат Шевченківської премії Микола Вінграновський. На жаль його вже немає. Нині на приміщенні школи, яка носить його ім’я, встановлена на честь нього меморіальна дошка.
Моїм сусідом, через дві хати від нас жив Андрій Антонюк, який став відомим художником, теж лауреат Шевченківської премії. Твори його знає весь світ. Колись сталося, що його покритикували за те, що в його творах забагато українського. За художника заступився академік Андрій Сахаров. Щоб його захистити влаштував Москві, влаштував у себе на квартирі, виставку творів художника. Митця залишили в спокої. Про нього в журналі «Огонёк» написав Віталій Коротич…
В повоєнні часи ми тяжко долали всі труднощі, у спадок отримали так багато важкого, але було стремління якось з того вийти, вийти легко, прожити гідно життя…
Розумом, серцем, душею усвідомити, що біди, які спізнали старші покоління, діти війни мають живити пам’ять нинішнього й прийдешнього поколінь на добро. І як істина хай звучать слова мудреця: «Хто вистрелить в минуле з гвинтівки, то майбутнє вистрелить в нього з гармати».
Записав Юхим ГУСАР.