У Чернівцях знесли «довгорукого солдата»: науковець – про те, чому це потрібно було зробити

 
Фото: Василь Салига

Сьогодні, 12 серпня, у Чернівцях демонтували монумент Перемоги з постаменту на Соборній площі.

Цьому передували публічні консультації, під час яких абсолютна більшість мешканців висловилася за демонтаж пам’ятника. Також частина просила створити умовний “парк тоталітаризму” чи “парк нацизму” та перемістити солдата туди, повідомляють у Чернівецькій міськраді.

Нищити його не будуть. Перенесуть на збереження на територію однієї із комунальних установ.

Що буде замість солдата – вирішуватимуть чернівчани, але вже після нашої перемоги. Реалізовувати ідеї будуть реконструкції громпростору.

Чому все ж таки демонтаж монументу Перемоги є важливим та потрібним рішенням? Про це molbuk.ua розповів шанований науковець, кандидат історичних наук, політолог Ігор Буркут.

Пам’ятник споруджували німецькі військовополонені

“Соборна площа в Чернівцях – це місце особливе. Воно розташоване поруч із колишнім обкомом партії, а фактично вся влада в СРСР перебувала в партійних руках.

А до того це було крайове управління Буковини, де також зосереджувалася влада всього герцогства Буковини. Відтак на цій важливій площі завжди при всіх властях проводилися якісь заходи. І там, відповідно, стояли різні монументи.

З часів Австрійської імперії та Австро-Угорщини (Австрійська імперія— державне утворення зі столицею у Відні, що об’єднувало спадкові володіння Габсбургів, які до цього не мали загальної назви. Існувало у 1804—1867 роках. В майбутньому – частина Австро-Угорщини – ред.) ця площа декілька разів міняла назву. Під кінець вона називалася площею Австрії. Посередині площі стояв монумент Австрії, а збоку – там, де сквер – був невеликий пам’ятник австрійській імператриці Єлизаветі, яку дуже любили в народі і ласкаво називали “Сісі”. Загибель Єлизавети була трагічною: її у Швейцарії вбив анархіст.

Коли на Буковину у 1918-му році прийшли румунські війська, то, звичайно, площу перейменували на честь діяча румунської історії. Монументи Австрії та імператриці зняли. Румуни ж захотіли там збудувати пам’ятник невідомому солдату, що загинув у Першій світовій війні. Будівництво розпочалося. Але йому завадили події Другої світової війни: в 1940-му році сюди прийшла радянська влада. Звичайно, жодних румунських пам’ятників тут уже ніхто не споруджував. Щоправда, спочатку радянська влада недовго протрималася: почалася війна, сюди прийшли німці з румунами. Проте у 1944-му році їх витіснили з Чернівців “червоні” війська.

І от після перемоги в Другій світовій війні над нацистською Німеччиною вирішили спорудити тут пам’ятник солдату-переможцю. Пам’ятник Перемоги – так він офіційно називався. Для його будівництва вирішили використати працю німецьких військовополонених. На площі поставили бараки, і от німецькі військовополонені це все будували.

“Мета – нагадувати всім, що саме СРСР переміг у війні, хоча це не так”

У 1946-му році поставили монумент. Центральна фігура в ньому – радянський солдат з автоматом ППШ (7,62-мм пістолет-кулемет зразка 1941 року системи Шпагіна (ППШ) — радянський пістолет-кулемет, розроблений в 1940 році конструктором Г. С. Шпагіним під набій 7,62 × 25 мм ТТ і взятий на озброєння Червоної Армії 21 грудня 1940 року. ППШ поряд з ППС-43 був основним пістолетом-кулеметом радянських збройних сил у Німецько-радянській війні, – ред.), який тримає в лівій руці радянський прапор. Але скульпторка, яка робила цю фігуру (авторкою пам’ятника була українська скульпторка Галина Петрашевич – ред.), щось не розрахувала, тож ліва рука, яка тримає прапор, вийшла помітно довшою за праву. У народі цього солдата прозвали “довгоруким”.

Крім того, там були картуші (скульптурна (ліпна) або графічна прикраса у вигляді декоративно обрамленого щита чи напіврозгорнутого згортка, на яких вміщують написи, герби, емблеми тощо – ред.), на центральному з яких містився напис, у честь чого цей пам’ятник збудований. По боках – назви тих військових частин і з’єднань, які брали участь у боях на території Буковини в 1944-му році.

Пам’ятник цей будувався з головною метою: Радянський Союз вважав, що він прийшов сюди назавжди. Що монумент буде нагадувати всім про те, що саме СРСР переміг у війні, хоча перемогла насправді антигітлерівська коаліція.

Адже вирішальним у війні було те, що воював не лише один СРСР, а й Британська імперія та США. Хочу навести лише один приклад: СРСР, готуючись до війни, свої порохові заводи і заводи, де виготовлялася вибухівка, розташовував неподалік кордонів. Тому коли німці вдарили, вони швидко захопили більшість цих заводів. А ті, що вдалося вивезти на схід, ніяк не могли запустити. І Червона армія залишилася без пороху і без вибухівки, воювати не було чим. Ще до офіційного долучення СРСР до закону про ленд-ліз у грудні 1942 року США і Велика Британія вже восени 1941 р. почали надавати Радянському Союзу допомогу всім необхідним для ведення бойових дій.

Не буду зараз розповідати всю історію війни. Але скажімо так: якби німецькі ресурси не відволікалися на інші дільниці, де йшла війна, то німці мали би набагато більше танків. А сталь, що пішла на танки, витрачали на підводні човни, які топили англійські та американські кораблі. І так далі. Всі воювали, а переможець, мовляв, тільки один – СРСР, і то завдяки комуністичній партії більшовиків, яку очолював “найгеніальніший полководець усіх часів і народів Генералісимус Сталін”. Цей монумент саме це і символізує.

“У відповідь ми гукали “Д-урррраааа!” За таке можна було й термін схопити”

Ще один дуже цікавий момент. Це ж не просто пам’ятник. Це ще трибуна для начальства. Коли проходили демонстрації (а вони відбувалися двічі на рік: 1 травня і 7 листопада), то начальство стояло на трибунах, махало ручками. А всі підприємства, навчальні заклади проходили маршем під трибунами. З трибун їм кричали: “Слава советским машиностроителям! Ура, товарищи, уррраааааа!” І так всі підряд. Я також ходив туди студентом. І от коли ми йшли маршем, нам вигукували: “Слава советским студентам! Ура, товарищи!” У відповідь же ми кричали: “Д-ураааа!” Якщо би за це спіймали, то можна було й термін отримати. Але студенти є студенти. Ми таким чином веселилися.

Усі ці демонстрації були для начальства, не для народу. Прості ж люди носили квіти до пам’ятника, чомусь вважаючи, що там поховані загиблі солдати. Ні, там немає жодного поховання. Поховання – на так званому Руському кладовищі. Причому радянська влада поховала загиблих радянських військовослужбовців просто на могилах солдатів різних армій, які загинули в Першій світовій війні. Встановили свій меморіал, зруйнувавши попередній. Уже в незалежній Україні наші студенти-історики разом із австрійцями зуміли поставити поруч із радянським меморіалом два мармурово-чорних хрести у пам’ять тих, що загинули в Першій світовій війні.

Для багатьох буковинців цей монумент Перемоги символізував те, що сюди прийшла та радянська влада, яка чимало людей репресувала, повбивала, повисилала на Сибір, поламала звичний стиль життя, забрала землю в селян і так далі. Тому ставлення було дуже різним. З одного боку, говорили, мовляв, наші батьки-діди там воювали проти Гітлера і загинули. Тож біля цього пам’ятника ми вклоняємося пам’яті тих українців, які загинули. А ще більше людей казали так, між собою (бо ж відверто говорити про таке не можна було), що ми, мовляв, до того радянського окупанта ходити і йому вклонятися не хочемо.

 

Тут головне те, що Радянський Союз всюди ставив монументи своєї перемоги. І підкреслював, що це їхнє, і вони сюди прийшли назавжди. А виявилося, що не назавжди, що воно все скінчилося.

“Ідеально було би розмістити пам’ятники усіх часів в одному сквері: це жива історія”

Чи потрібний цей монумент незалежній Україні? Більшість опитаних чернівчан висловилися, що не потрібний і його треба демонтувати.

Інше питання – що з ним зробити. Я, наприклад, вважаю, що ми повинні зробити те, що вчинили в колишніх країнах соціалістичного табору, в прибалтійських республіках: створили музей тоталітаризму, куди передали зняті пам’ятники радянських часів. Там ці пам’ятники зберігаються, там ведеться наукова робота, досліджується період тоталітаризму. Проводять екскурсії, приходять представники молодого покоління, які того не бачили. Їм це показують і розповідають з точки зору сучасних реалій, як і що відбувалося. Це, як на мене, – найкращий варіант. Бо пропозиції скинути, розбити, винести на смітник, – вандалізм.

Взагалі ідеально було би всі ті пам’ятники, які знімали різні власті, поміщати в якомусь одному сквері. Щоби можна було прийти і подивитися: от це стояло за Австрії, це було за Румунії, це за СРСР, а це вже наші, українські. І тоді історія була би не з книжки, а реальною, до якої можна доторкнутися рукою і відчути.

Щодо того, що має бути натомість, – гадаю, з цим треба трішки зачекати. Там теж може бути пам’ятник Перемоги, але нашої сучасної Перемоги над рашизмом – наступником гітлерівського нацизму. Він може бути і не тут, а в якомусь іншому місці. Словом, над цим треба думати, обговорювати і не поспішати. Бо коли в нас не думаючи щось роблять, то встановлюють дерев’яний хрест і цей хрест стоїть десятками років, а люди перестають розуміти, для чого він поставлений.

От як був за Австрії збудований пам’ятник 41-му буковинському полку – так званий “Чорний орел”. У 1949 році радянська влада його зруйнувала, але наші історики вже в українські часи зуміли знайти частину пам’ятника з написами і встановили його на роздоріжжі вулиць Героїв Майдану та Головної. Хотіли відновити, але то величезні гроші, ніхто на це не пішов. Австрійці також не допомогли у відновленні.

Врешті поставили дерев’яний хрест і так він там і стоїть. Часто люди, які приїжджають до Чернівців звідкілясь, дивляться на той хрест і запитують: “А хто тут похований?” Та ніхто ж там не похований, це пам’ятник буковинцям, які дуже довго служили в австрійському полку. До речі, той полк спочатку був сформований у Коломиї, а потім переведений до Чернівців. Ну, це вже історія.

Тому обов’язково – конкурс. А не те, що хто ближче до влади був, той своє проштовхнув. Бо потім будуть ходити, плюватися і обурюватися, що це таке поставили тут незрозуміле”, – переконаний Ігор Буркут.