МАТЧ СМЕРТІ У ТЕРНОПОЛІ

Серпень 1943 року. Тернопіль окупований фашистами, які чинили аналогічні звірства, як і більшовики. Німці намагалися показати всім, що вони вища раса, у всьому мають переваги, а українці слабші від них навіть і в спорті. Але не так все насправді було. У Тернополі відбулася подія, яку в радянські повоєнні часи назвали «матч смерті» – гра з футболу між збірною міста, на основі довоєнного УСТ «Поділля», і збірною військово-повітряних сил Третього рейху «Люфтваффе». Це була німецька професійна команда, яка постійно проводила тренування. А німецька влада у Тернополі через місцеву громадськість зобов’язала протягом трьох днів підшукати тернопільських футболістів та провести футбольну зустріч на обладнаному футбольному полі. Проти професійної команди німецьких солдатів виступили гравці довоєнних футбольних клубів,які тренувались ще при польській владі. І тим гравцям дали можливість провести тільки два тренування перед футбольним матчем з німцями.
Збірна міста Тернополя вийшла на матч із «Люфтваффе» в зелено-чорних футболках – кольорах УСТ «Поділля». Капітаном команди на цьому футбольному матчі, був Петро Муран, у складі збірної Тернополя грав найкращий бомбардир довоєнного часу в місті Здислав Маркович. Також у складі збірної міста грали: Михась Мосципан – воротар, Петро Муран, Ярослав Козачок та Олександр Королюк – у захисті, у півзахисті – Ясьо Рахліцький, Володимир Козуб і Богдан Назар, в атаці – Омелян Ращук, Здислав Маркович, Данило Борецький, Казимир В’єпшоник. Наприкінці гри вийшов на поле півзахисник Іван Онисько, який перебував у резерві. На цю зустріч прийшли і Тернопільські вболівальники, які тихо вмостилися позаду. Більшість стадіону була зайнята німецькими солдатами, які приїздили із районів області. У першому таймі наші спортсмени зуміли вистояти проти навальних атак «Люфтваффе», яким «підсуджували» судді – всі троє арбітрів були німці і постійно , як тільки м’яч був в тернополян, то лунав свисток, що вказував про порушення з боку наших футболістів. Але після перерви наша команда стала сміливішою, більше почала грати в дальні передачі, і швидше футболісти стали переміщатися. Тому ініціатива поступова стала переходити до наших спортсменів. Німецькі футболісти змушені були залучити до гри свіжі сили – чотирьох нових гравців. Судді не завжди звертали увагу на порушення правил з боку німецьких гравців, які доволі брутально поводилися щодо наших футболістів. За 20 хвилин до завершення матчу втомленого постійними ударами по ногах Казимира В’єпшоника замінив Іван Онисько. Останніх п’ять хвилин зустрічі стали вирішальними. Атака за атакою провели футболісти збірної Тернополя. Постійні удари з далекої дистанції по воротах німців проводили Маркевич та Борецький. І, за декілька хвилин до завершення гри одна з атак таки увінчалася голом – на 88-й хвилині гри комбінація Маркович – Назар завершилась вивіреним пасом «на хід» набігаючому Данилові Борецькому. Форвард сильним ударом з 20-ти метрів послав м’яча точно у лівий нижній кут воріт суперника. А який крик піднявся на стадіоні. Вболівальники забули, що це німці кругом них. Сплеск радості перемоги вирував в їхніх серцях. Зрівняти рахунок німці не змогли, хоч суддя додав аж 7 хвилин часу.
Наші футболісти, боячись жорстокої реакції німців на поразку, після матчу одразу ж побігли в парк. Дехто негайно ж виїхав з міста. Однак, переможців не переслідували. Автор переможного гола Д. Борецький загинув під час війни, М. Мосципан і К. В’єпшоник перебралися до Польщі, а інші учасники Тернопільського воєнного футбольного тріумфу жили і працювали в рідному місті. Капітан тернополян П. Муран аж до 45-річного віку грав у різних командах міста. Уже по війні обласна федерація футболу видала всім учасникам матчу 1943 року довічні перепустки на стадіон.

Новини Партнерів