ЧИ Ж ТРИЧІ ЯВЛЯЛАСЯ ЙОМУ ЛЮБОВ?..

…Я в тобі, ти в мені, душа до душі…
Ю. Федькович, «До неї»
Щасливе взаємне кохання…одвічна мрія, зрідка справджена у житті. Трапляється – зі шлюбом не склалось. Стається – той шлюб нещасливий. Буває – в серце не загостить любов. Але ж не в серце юного Поета!
1861-й. Молодий офіцер відбуває відпустку в Чернівцях. Душевне товариство однодумців (Антін Кобилянський, Кость Горбаль, Ернст Нейбауер) проводять у розмовах й спілкуваннях вечори в домі вдови Марошані. Звучать поезії, лунає спів її чарівної доньки Еміліі… Цього знаменного для Федьковича року дві любові освітило його серце: перша – до українського слова (Шевченкові рядки зародили), правдивої й щасливої для поета (і для усіх нас), а друга – до Еміліі. Така ж щира й взаємна, джерельно чиста, бо найперша… Проте нещаслива: закінчилось розлукою кохання.
Відтоді світлий смуток з лірики Федьковичевоі, з прози його не розвіє час, не зарадять люди. «До Еміліі» – поезія написана, очевидно з нагоди іменин коханої, отже в січні 1860-го або 1861-го. «До неї» – вірш, вперше надрукований у збірці «Поезії Іосифа Федьковича», присвячений Еміліі Марошані, сповідально біографічний: в ньому автор звіряється у нещасливому коханні, яке пережив сам…
А перший прозовий твір, повість «ЛюбА – згуба», написана зраненим серцем закоханого Поета?.. Щось трепетно щире вчувається у рядках твору. Бо як наголошував сам оповідач: «Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого тривку, що годі його буде й до гробовоі дошки забути»…
Минали роки. Минали часи, нерідко не на краще змінюючи долі поетів. Та якими б утемненими ті долі не були, все ж не меркне їх світло і слово правдиве. Й про кохання… щасливе наперекір долі – бо стрілося, бо гріло, бо цвіло… Бо світить нам і досі, плекаючи іншу, НОВУ ЛЮБОВ.
І МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ, СЛАВНИЙ НАШ ПАТРОНЕ !