Відродження “ЧАСу”
Якщо я цього не напишу, то знайдуться інші, які це зроблять. Але там не буде правди, не буде справжньої історичності. Події та факти будуть подаватися так, як вигідно якомусь писаці чи писачині. Вони себе вже починають бачити у «Часі» тоді, коли там і близько не були. Ба, навпаки, вони були в той період з іншого боку «Часу».
Бо все починалося ще за панування комуністичного режиму. До незалежності залишався один рік і один день. Це сталося 23 серпня 1990 року. Вийшов перший номер відродженої газети «Час».
А до цього я вже працював редактором радіо на об’єднанні «Легмаш» і спецкореспондентом газети «Молодий буковинець».
Василь Кожелянко тоді працював заступником редактора багатотиражки «Машинобудівник» на Чернівецькому машинобудівному заводі. Тоді цю газету очолювала наша землячка, нині лауреат Шевченківської премії, письменниця Марія Матіос.
Ті часи були буремними і неспокійними. Ми були молодими, енергійними і активними. Вже офіційно вродився Народний рух за перебудову, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Зелений рух Радянської Буковини.
Ми писали різні листівки, прокламації, заклики до повалення комуністичної диктатури. Друкували їх у самвидавах і на парканах. Іноді щось удавалося надрукувати й у офіційних ЗМІ.
Новітнім організаціям потрібна була нова преса, яку б не контролювала компартія і її відділ цензури – облліт.
Самвидавівський «Вісник Руху» та «Верховинська ватра» виходили несистемно. І їх возили з Вільнюса.
У цей час у Львівській області вийшла газета «За вільну Україну» та «Пост-Поступ». В Івано-Франківській виходили «Агро» та «Галичина». У курортному Трускавці – «Франкова криниця».
Буковина не могла відставати від сусідів. Тим паче, що новітні організації очолювали відомі у краю та у світі вчені професори Леонтій Сандуляк («Зелений рух Радянської Буковини»), Олег Панчук (Народний Рух України за перебудову), Тарас Кияк (Товариствоо української мови імені Тараса Шевченка).
Тоді у Чернівцях друкувалися винятково партійні газети: «Радянська Буковина», «Зориле Буковіней» і «Молодий буковинець».
Перша спроба створення незалежної газети була провалена. Леонтій Сандуляк спробував обманути обком КПУ і взяти під опіку ЗРРБ газету «Джерела Буковини». Її хотіли створити як екологічний часопис. Але поряд з цим там могли б друкуватися статті політичного спрямування.
Хтось дізнався про той задум. І газету «Джерела Буковини» очолив високий обкомівський чиновник Мотовилін. Заступником у нього був Георгій Шевченко стала нецікавою і не новітньою. Тому швидко зникла.
Тоді за роботу взявся професор Кияк. Він був активним і трохи розумівся на журналістиці. Спочатку мав довгу бесіду зі мною і Василем Кожелянком. Сказав, що сам очолить нову газету. А ми будемо кореспондентами. Узгодили назву (це ще не був «ЧАС»).
Підготували навіть перший випуск майбутньої газети. Про статті, які мали друкуватися, знав тільки Тарас Кияк.
Коли газета була готова, зібрали вузьке коло тих, хто впливав на розвиток політичних процесів і новітніх традицій.
Перше засідання відбулося на початку літа 1990 року у підпільній квартирі на вулиці Горького ( тепер – Шептицького). Були присутні Тарас Кияк, Олег Панчук, Леонтій Сандуляк, Ростислав Тимчук, лікар (згодом він відіграв основну роль у тому, що нашу газету назвали «ЧАС»), Василь Кожелянко і я.
Тарас Кияк у притаманній йому професорсько-холеричній манері повідомив присутнім, що він (про нас з Кожелянком скромно промовчав) уже підготував газету.
– Панове, – врік Тарас Романович.- Мною вже підготовлена газета. Хоч завтра я її віддрукую.
-А хто тобі дозволить? – запитав Леонтій Сандуляк.
І тут Тарас Кияк розповів нам історію зі свого студентського життя. З’ясувалося, що він навчався в університеті разом з тодішнім начальником управління у справах видавництва, поліграфії та книжкової торгівлі облвиконкому Вергуном. У ті часи газети могли виходити винятково за згодою цього управління, яке мало право їх реєструвати.
- Та ми з ним в одній кімнаті гуртожитку жили, – сказав Кияк, – він допоможе зареєструвати газету, і ми її будемо мати.
- Коли б все це було так легко, як ти кажеш, Тарасе, – засумнівався професор Панчук.
Але Тарас Романович вже не слухав своїх старших товаришів. Він роздавав нам вказівки, як друкувати, куди везти і як розповсюджувати газету, якої ще не було. У наших головах і в наших образах ця газета вже мала не тільки обриси – ми знали кожне слово, яке згодом буде надруковане.
Поки ми переймалися солодкими мріями, у кімнаті точилися суперечки.
– Я категорично проти того, аби майбутня газета називалася «…», – не погодився з Кияком лікар-активіст Ростислав Тимчук. – У Чернівцях аж до дня загарбання міста більшовиками-москалями виходила газета «Час». Вона друкувалася в друкарні, де тепер магазин «Шкільне приладдя». по вулиці Ломоносова, 4 (тоді і тепер це вулиця Петровича). Директором друкарні був мій тато. Я часто прибігав до нього на роботу. І бачив, як друкувалася газета. Мого тата разом з редактором Левом Когутом більшовики арештували у перші дні, коли прибули до Чернівців. Я за те, аби нова газета була відродженим «Часом».
– і я за «Час», – сказав Олег Епідельфорович Панчук. – Я її пам’ятаю ще з 30-х років.
Не заперечував і Сандуляк. А Кияк взагалі сприйняв цю ініціативу з радістю. Ніби він завжди про це мріяв, і його мрія враз здійснилася. Нас з Василем Кожелянком при тій розмові ніхто й ні про що не питав.
А нам того й не треба було. Ми раділи з того, що будемо причетні до якоїсь важливої і потрібної української справи. Ще тоді не відали, що це буде, але відчували віжливість цього історичного моменту.
На тому й розійшлися. Але газета не вийшла. Тарас Кияк чи то не зміг домовитися зі своїм студентським другом, чи був зайнятий іншими справами і відклав газету на трохи віддалену перспективу. Молоді й зелені, самі ми не могли нічого вдіяти. Потім Тарас Романович поплив з якоюсь експедицією по Дністру. Далі була декларація про суверенітет 16 липня (на 8-й день народження моєї доньки Олі). Того таки дня я вивісив синьо-жовтий прапор на редакції «Молодого буковинця»…
На початку серпня з походу повернувся Тарас Кияк. Він запалився прогресивними ідеями, набрався свіжих вражень і прагнув нових звершень. Зібрав нас у якомусь приміщенні по вулиці Руській, 16 чи 18.
Окрім тих, хто був уперше на зібранні, з’явилася там письменниця Галина Тарасюк та заступник голови НРУ за перебудову Володимир Жорін.
- Я зібрав вас з приводу газети «Час», – розпочав Тарас Кияк.- Ми таки будемо випускати її і будемо мати свій незалежний часопис.
- Редактором газети-провісника вільної України буде Галина Тарасюк. З нею ми домовилися…
Щоправда, нам з Василем Кожелянком, простим кореспондентам, про це було невідомо до означеного моменту. І ніхто з нами не домовлявся.
- Пані Галино, ось ці двоє хлопців будуть з Вами працювати, – пафосно вказав у наш бік Тарас Романович. У них до Вас буде повний послух. Наголошую: ми починаємо велику справу, тому я вимагаю від Василя і Петра повного послуху.
Ми мовчали. А що тут скажеш: послух так послух. Головне, аби справа залагодилася як слід.
Далі Олег Панчук сказав, що Володимир Жорін має важливу і необхідну місію – винайти фінансові можливості для випуску газети «Час».
Того разу засідання причетних до відродження газети «Час» тривало недовго. Помітно було, що Галина Тарасюк почувалася трохи засмученою. Напевно, тоді вона не повірила Тарасові Кияку про «повний послух». Бо знала наші журналістські подвиги, наш характер і революційні настрої. Все це ніяк не співпадало з «повним послухом». Та ще й у журналістиці. Та ще й у новій журналістиці, яка зароджувалася разом з Україною і виходила далеко за рамці комуністичних стандартів.
Галина попросила нас прийти до полудня в редакцію «Молодого буковинця». І пішла додому. А Кияк нас затримав. Коли всі розійшлися, «розійшовся» й він.
- Про повний послух я перебільшив, – зрезюмував Тарас Романович. – Але й ви не пускайтеся берега, Галину шануйте і слухайтеся.
- Так у нас газета вже готова, – сказав Василь Кожелянко. – А Галина про це не знає. Вона не знає, які матеріали будуть надруковані, хто автор.
- І не треба їй казати, – продовжував професор Кияк. – Незабаром Галина Тарасюк на кілька місяців поїде до Румунії. Вона там надаватиме допомогу українським поетам і письменникам. А ви робіть газету ту, про яку ми з вами домовилися. Я напишу передовицю. І дивіться мені, повний послух!
Ми вже не знали, кому мав бути цей «послух». Тому й вирішили: Галину послухати завтра, відпровадити її до Бухаресту і самим робити газету так, як вміємо. Навіть без Кияка. Він також не все повинен буде знати з того, що ми робимо.
Окрилені такими думками і швидким вирішенням проблеми, пішли до бару «Шоколадка». Василь любив цей бар. Згодом у збірці оповідань «Чужий» він опише наші відвідини цього закладу, зустрічі з окремими хорошими, добрими і недобрими людьми, побратимами по перу…
Я любив солодкі лікери. Василь любив коньяк, коли були гроші. Як грошей не вистачало на коньяк, Василь любив горівку. І дуже не любив лікери. Вважав їх жіночими напоями, на які я дурно витрачаю гроші, за які могли б ми випити коньяку.
У нас були різні смаки стосовно алкоголю. Але ми мали спільні погляди у журналістиці.
Ми робили могутню і сильну газету «Час».
(Продовження. Поч. у ч.22)
На другий день до полудня ми з Василем Кожелянком зайшли до редакції газети «Молодий буковинець».
Галина Тарасюк уже нас чекала.
– Хлопці! Я знаю, хто ви такі і що собі думаєте, – без преамбули почала редакторка.- але попрошу робити зі мною добру газету. Без екстремізму, без авантюризму. Знайте, що я несу повну відповідальність за якість, зміст і форму «Часу». Але , на жаль, зараз не маю можливості разом з вами робити газету. Бо завтра виїжджаю до Бухареста. Дивіться мені, не підведіть…
Ми дивилися собі під ноги, і ніби школярі, котрі набешкетували у класі, мовчали. А що було говорити? Галина не знала, яку газету ми вже підготували. Тарас Кияк взяв слово з нас, що буде «повний послух». Тож ми уважно послухали.
І все-таки Галина Тарасюк, напевне, здогадалась, що ми збираємося писати матеріали до газети з притаманним нам авантюризмом.
Вона перед цим читала вірші Василя Кожелянка, просякнуті ненавистю до комуністичної партії та його оди американським джинсам.
Вона знала, як мене за «непослух» виганяли з районної газети, потім з обласного радіо, потім з заводського радіомовлення. Мав зі мною проблеми і редактор «Молодого буковинця» Богдан Загайський. Бо місяць перед тим я вивісив на балконі редакції синьо-жовтий прапор. Це було перше знамено над вулицями Чернівців. Допіру у «МБ» розглядали мою поведінку під час підготовки матеріалу про вигнання з комсомолу молодої матері з Садгори. Бо вона хрестила дитину. Я про це написав. І ніби ненавмисно в кінці статті зробив крамольний на той час висновок: «Ця комсомолка не знала, що у Радянському Союзі так жорстоко карають за релігійні обряди». За цю фразу Загайського добряче «пропісочили» на засіданні обкому комсомолу. Мені вліпили догану.
Але найбільшим журналістським «гріхом» на той час була моя фраза з якогось репортажу про перші мітинги. Вона звучала приблизно так: «Дерево свободи може добре рости тільки тоді, коли його густо поливають кров’ю». Уявляєте собі, яку реакцію у рядах комуністів та комсомольців викликала подібна думка? Це сьогодні нам можна все. Тоді не можна було нічого.
Я бачив, як Галина Тарасюк засумувала. Вона все зрозуміла. Не буде «повного послуху». Хтозна, куди все це нас заведе… То був такий непростий час.
Галина поїхала до Румунії. Ми взялися до роботи. Газету готували у редакції «Молодого буковинця». Перший її макет нам допоміг зробити Василь Семчук. Тоді він працював заступником відповідального секретаря «МБ» і знався на макетуванні.
Прийшов якось до нас Володимир Жорін. Витягнув з кишені 1153 рублі і гонорово так поклав їх на стіл.
-
Це вам на випуск газети, – сказав він. – Купите папір, заплатите друкарні. Якщо гроші залишаться, то можете взяти собі на зарплату.
Ми на той час ще не розумілися на цінах на поліграфію. Тому були безмежно раді такій сумі грошей. Заходилися мріяти вже не про один випуск газети, а ледь не про щоденник. Такий, яким був «Час» до 1940 року.
Вже з перших витрат ми зрозуміли, що один номер ще зможемо проплатити. А далі? Далі час покаже.
- Давай розписку, – каже Жорін.
- Яку?
- На гроші, які тобі даю. Гроші люблять порядок.
Володимир Жорін був пунктуальний, ретельний і зібраний у всьому. Через це йому довіряли у новітніх організаціях найвідповідальніші ділянки роботи.
Я написав розписку. Перед смертю Володимир Жорін повернув мені її. Вона стала першим фінансовим документом редакції газети «Час».
У той же день була придбана друкарська машинка, перелаштована на український шрифт. Василь зібрав докупи всі газетні матеріали.
Цікаві автори першої газети «Час». Це професори – Тарас Кияк, Олег Панчук, Олександр Масан, журналісти – Георгій Галиць, Ігор Чеховський, Ярослав Волощук.
Тарас Романович Кияк написав передовицю «Благословімся у Часі». Коректором була студентка 3 курсу філфаку Леся Рак (Федоренко). З огляду на пройдені роки, скажемо правду: таки Леся грамотно коректувала наші статті.
Коли газета вже була готова до друку, до редакції ніби вихор з Верховини влетів Тарас Кияк:
- Чекайте, я тут дещо приніс.
Ми зраділи. Бо бачили, що грошей не вистачає на друк. І сподівалися, що Тарас Кияк приніс нам ще рублі.
- Тут подяка тим, хто долучився до випуску газети і допомагає новітнім організаціям, – сказав Кияк.
І подав нам список. Грошей не дав. Але ми й цьому були раді. Бо бачили, що нас підтримують. А коли прочитали прізвища перших добродіїв, то були щиро заскочені.
З’ясувалося, що народний артист України Назарій Яремчук віддав весь свій дохід з концерту у Чернівцях – 4000 рублів.
Інший анонімний добродійник передав 900 рублів, крайова організація РУХу – 500 рублів і Гайдечук Лідія Олексіївна – 100 рублів.
Хоча ці суми були тільки на папері. І ми за них подякували. А на «Час» витрачали тих 1153 рублі, які нам під розписку вручив Володимир Жорін.
Кияк таки дотримав слова і змусив свого студентського товариша з управління по пресі друкувати газету «Час».
Я знаю, що той вимагав, аби ми дали до облліту (цензура часів більшовицької окупації України) гранки статтей. Не знаю, як Тарас Романович зумів тоді викрутитися, аби цього не робити, але ми нікому не дозволили цензурувати газету «Час». Хоча…
Була цікава історія з друком у Сторожинці. Друкувати газету ми змогли у Сторожинецькій районній друкарні. Пам’ятаю, як ми з Лесею Рак приїхали до друкарні. Друкарі і директор знали, що до них привезуть таку газету, якої ще не було на Буковині. З дивно радісною тривогою вони чекали на нас.
Коли лінотипіст і друкарі прочитали перші заголовки, статті, у них загорілися очі, руки самі потягнулися до лінотипів, робота закипіла. Всі зосереджені і навіть урочисті. Вони долучилися до великої справи. До творення нової незалежної преси.
Лесі виділили найкращий кабінет для коректури. Вона мала добрі умови для роботи. І велику відповідальність як для студентки 3 курсу філологічного факультету ЧДУ.
Друкарі у друкарні працювали швидко і якісно. Тому вже десь біля 9 години вечора я підписав газету як заступник редактора і зібрався їхати до Чернівців. Леся ще залишалася на годину-дві. Бо вона повинна була перед друком перевірити вже віддруковані заголовки та підписи під статтями. У таких умовах тоді творилися газети.
А тепер я розповім про один курйозний випадок, який стався ввечері 22 серпня 1990 року у Сторожинці.
На той момент першим секретарем Сторожинецького райкому КПУ був народний депутат УРСР В.В. Жук. І виходила в Сторожинці газета «Радянське село». Працювали у редакції різні люди. Коли там дізналися, що саме в їхній друкарні буде віддрукована газета «Час», один із журналістів «Радянського села» (з огляду на те, що він ще живий, не буду йому робити негативну рекламу і не називатиму його прізвища – П.К.) вирішив вислужитися перед Жуком.
Того вечора, коли друкували газету, цей чоловік ходив довкола друкарні. Коли я виходив на вулицю викурити цигарку, то бачив його неподалік. Одного разу він навіть поздоровався. Але не міг я збагнути, що цей журналіст має якусь місію. Думав, випадково його бачу.
А коли прямував з друкарні додому, вже сутеніло. І я помітив, як полохливо під стінами будинку у тінь метнулася якась постать. Не звернувши на це жодної уваги, я пішов на дорогу, аби зупинити якусь попутку до Чернівців.
…Тільки через багато років я дізнався, що той колега, який ховався попід мурами біля друкарні, мав завдання принести товаришу Жуку віддруковані гранки газети «Час». І він це завдання успішно виконував.
Я не знаю, хто з друкарні йому виносив гранки, але вночі перед виходом «Часу» першим його читав перший секретар Сторожинецького райкому компартії товариш Жук В.В.
…Вранці 23 серпня 1990 року до редакції «Молодого буковинця» на старенькому «Москвичеві» приїхав Василь Бойчук. І ми разом з ним відбули до Сторожинця.
5000 примірників газети «Час» чекали на нас у друкарні. За годину десятки розповсюджувачів у Чернівцях та області вже продавали газету.
До речі, офіційною назвою тодішнього «Часу» була не газета, а вісник Чернівецької організації Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка.
Тарас Кияк таки зумів тоді перехитрувати увесь обком КПУ вкупі з КГБ.
А ми з Кожелянком з шаленим ентузіазмом почали робити нову газету, з новим мисленням, з новим революційним змістом.
До Незалежності України залишався один рік і один день.
(Далі буде)
Петро Кобевко
peredplata
