Орда

 
“Я ніколи не повірю, що якісь випадкові ванюшки масово ґвалтували до смерті жінок. На це точно була згода, якщо не наказ, усією вертикалі командування.
Я ніколи не повірю, що масові розстріли були без наказу всієї вертикалі командирів.
Я ніколи не повірю, що повальне мародерство можливе без повної згоди командування.
Я ніколи не повірю, що можливо організувати катівні і ґвалтівні, якщо на це немає волі більшості підрозділу. І це не про рівень відділення-взвод-рота, навіть не про рівень бтг.
Я ніколи не повірю, що ті ж масові вбивства домашніх тварин – це не частина збоченої культури, в якій вони живуть.
Я ніколи не повірю, що будучи хоч трохи психічно здоровим можна красти ношену жіночу білизну і з трупів зривати кульчики для своєї марфуші, красти з розбитих дитячих кімнат іграшки для своїх дітей.
Я ніколи не повірю, що будучи хоча би трохи чоловіком можна зробити підвал для зґвалтувань з напівживими скривавленими дівчатами і жінками.
Я ніколи не повірю, що чоловік без явних психічних відхилень суто фізіологічно може “развлєкацца” з конаючими, багатократно зґвалтованими жінками.
Я ніколи не повірю, що ті, в кому хоч щось людське є, можуть місяць не прибирати трупи з вулиць, щодня їздячи і ходячи повз них.
Я ніколи не повірю, що десятки тіл з явними ознаками тортур – це не справа рук сотень ванюшок-катів і тисяч ванюшок-спостерігачів.
Я ніколи не повірю, що в повносправного чоловіка вистачіть розуму принести у свій дім, подарувати своїй родині зняті з трупів речі.
Після цих мирних українських міст і мирних українців я ніколи не повірю у принцип індивідуальної відповідальності для русскіх. Винні вони всі і кожен. Усі вони чи то з радістю, чи з мовчазною згодою причастились кров’ю безневинних українців з цього жертвоприношення Сатані у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці…”
Джерело: Олексій Бешуля