Під час поховання захисника у храмі УПЦ МП відмовились відкривати Царські ворота

 

Герой з Шепетівського району, Сергій Цимбалюк загинув під час виконання бойового завдання в Ізюмському районі 23 квітня, але його тіло змогли привезти до рідного дому лише 9 листопада. Ховали захисника 10 листопада у селі Велика Березна, однак попри важкі випробування, біль втрати родина не змогла побачити достойного ставлення до тіла померлого від настоятеля храму та його прихильників.

Сергій Цимбалюк, 1989 року народження, закінчив Вінницький педагогічний університет, був гарним сім’янином та батьком двох донечок віком один і чотири роки. 28 лютого добровольцем записався до війська, служив у 95-ій бригаді. Після важких боїв на Київщині попрямував на схід. Загинув 23 квітня в селі Довгеньке Ізюмського району Харківської області при виконанні бойового завдання у складі спецгрупи. Його тіло довгий час залишалося на тимчасово окупованій рашистами території.

Декілька тижнів тому до рідних Сергія прийшла звістка, що його тіло прибуде до села, де його можна буде поховати. Труну з Героєм зустрічали з шаною та повагою усією громадою, а вже наступного дня було заплановано прощання.

“Одного дня було відмовлено відкрити двері місцевого храму (с. Велика Березна) для прощання з нашим Героєм. І тільки завдяки небайдужості і розголосу врешті було дозволено. Ситуація абсурдна, це не приватна власність, щоб просити дозвіл. А під час похорону не відкривали Царські ворота.” – написала Валентина Кичун-Карпюк.

Цю ситуацію підтвердив і Роман Назарчук, зазначивши, що настоятель храму під час процесії не вважав за потрібне відкрити Царські Ворота. Чоловік також зазначив, що усіх людей, незалежно від гріхів чи достоїнств, ховали із відкритими Царськими Воротами:

“Це була споконвічна традиція. Люди вірили, що душа загиблого відправлялася в Царство Христове згідно всіх Божих та людських канонів і законів.

“Від побаченого в побитої горем мами полетіла з під ніг земля! Від усього цього відчаю і болю вона припала на коліна перед домовиною вже тільки з одною думкою: “Душа сина покинула цей світ і полинула у вічний спокій”.”

“Прихильники настоятеля додали до того, що мовляв, не потрібно було посилати сина на вбивство людей і потім на цьому піаритися. Та все ж під тиском сільської громади Царські Ворота відкрили. Але священник не допустив взяти Євангеліє і все необхідне для обряду, бо боявся, що храм буде осквернений. ” – написав Роман Васильович.

За словами Валентини Кичун-Карпюк, не встигла похоронна процесія вийти з храму, як почалося велике прибирання:

“Коли батьки проводжають дітей в дорогу, то чекають, щоб дитина щасливо добралася до місця призначення, і тільки потім займаються рутиною прибирання. Як це називається? Не вдасться сказати «це ці Карпюки-Кичуни, Цимбалюки все видумали». Бо є відеодокази, дякую оператору.

Не місце в Украіні всьому загарбницькому, ні мові окупанта, ні культурі окупанта, ні вірі окупанта.”

У свою чергу Роман Васильович звернувся до односельчан:

“Подумайте, дорогі односельчани, через який глум пройшла родина загиблого, намагаючись справити усе так, як належало у нашому краї. Багато наших співгромадян, які байдуже за цим спостерігали, вважають що їхня хата з краю, і їх війна не зачепить. Хоча не підозрюючи цього вони самі створюють війну у себе вдома, погрожуючи розправою людям, які прагнуть в своєму селі мати Православну Церкву України.

Ті люди глибоко помиляються, бо війна зачепить кожного: якщо не чоловіка – то жінку, якщо не жінку – то їх дитину. І в найкращому випадку їхні рідні повернуться до дому, а в найгіршому вони зіткнуться із такою ж несправедливістю яку зазнали ми, а можливо й ще гірше – вас взагалі не пустять в середину храму, не дивлячись на те, що ви віддали для цієї церкви частину себе…”

Намагаючись привернути увагу, аби подібного надалі не відбувалося, жінка зазначила, що потрібно організувати схід села, присутність органів влади, людей та представників конфесій.

“Чи може тільки мовчки дивитися на страждання ближнього свого і нічого не робити? Або стати подобою московитів, які тільки й можуть, що залякувати розправою(спалити хату, відсудити щось, чи когось побити), тільки через те, що наші світогляди відрізняються. Дехто з нас звик кожен раз ставати перед мОсквою на коліна, а тих хто не стає, стараються збити з ніг використовуючи людське горе в своїх цілях.

Тому якщо ваш батько, чоловік брат, дід, відстоює права та суверенітет держави, а ви стоїте на колінах і молитесь тому патріарху, який благословив на вбивство вашої родини, вам немає пробачення ні перед рідними ні перед Богом!!!” – підсумував Роман Назарчук.

 
 

peredplata