Як вижити у воєнному місті?
Знайти в ньому своє місце. І тоді ніякі бомби, залякування і всілякі загрози не зможуть змусити людину надовго покинути своє місто.
Мало того, все те, що для «недончаніна» здається страшним: позбавлення звичного комфорту, закриття бутиків, тимчасові відключення води, світла, опалення, для справжнього донецького жителя – це можливість випробувати свої сили.
Зустрічаю в аптеці свою знайому – завідуючу. Живе вона на околиці, практично на лінії фронту. «Що, – питає – не поїхали? Вирішили терпіти до кінця?» А сама посміхається. … Дивуюся її витримці, а потім її колега мені і каже:«Вікторію бачила? Так для неї труднощі – це свято ».
Не дивують автобуси, переповнені пасажирами з речами, які виїжджають з Донецька. Але як пояснити великий зустрічний потік людей, що прагнуть повернутися до міста, який обстрілюють?
А ще для пенсіонерів дуже важливий момент отримання продуктової допомоги від різних фондів. Багато діляться цими пайками зі своїми дітьми. І для більшості – це можливість поспілкуватися один з одним.
З бабусею актуальну тему обговорювали: як приготувати консерви «кілька в томаті», які з гуманітарною допомогою отримують. Рідко у кого шлунок справляється. Знайшли рецепт корисний – злити томат, додати ложку манки і зробити котлети рибні!
Грошей немає, а платити за комуналку всі біжать
Спорожніли банкомати. Останні термінали забрали з магазинів. Бензин, який ще кілька днів тому можна було купити по картці – зараз тільки за готівкові гривні.
Чесно кажучи, автомобілів на дорогах вдень вистачає, ввечері – майже немає. Все одно уважно на зелене світло перехрестя проїжджаю. Краще пригальмувати. Бо машини з військовими не завжди на червоне світло зупиняться…
Важко пояснити, але після закриття останнього з діючих банків «Ощадбанку», численні черги вишикувалися в каси ЖЕКів, тепломереж, водоканалів. Молодь, люди похилого віку, люди середнього віку терпляче чекають півтори-дві години. Деякі посміюються: «Грошей немає, а платити за комуналку всі біжать». Поруч жінка повторює «Нічого, налагодиться все. Треба чекати ».
Поки в черзі стояли, дізналася, хто вже пенсію встиг отримати від ДНР. По одній тисячі гривень усім пенсіонерам Київського району вже видали. Їм найважче довелося. Аеропорт до них зовсім близько. На черзі наступні райони.
Зараз співробітники пенсійного фонду ДНР роботу додому беруть. Всі списки заново складають. Тим, хто встиг в Україні з\’їздити до родичів і пенсію там переоформив, тим поки що в ДНР платити не будуть. Але і їм не просто: соціальні служби весь час перевіряють, а чи дійсно стала людина біженцем, чи не повернулася в Донецьк?
Все було б набагато важче, якби не родичі. Багатьох ця війна зблизила. Дзвонити, їздити один до одного набагато частіше стали. І тут вже ніякі блокпости нічого зробити не можуть.
Правила нового етикету
Стало хорошим тоном тепер у Донецьку тихо, майже беззвучно закривати двері та вікна. Якщо дверима хряснули, відразу сусіди запитують: «Що це, вибух був, чи двері грюкнули?»
І якщо дізнаються, що двері, полегшено зітхають. Все-таки на один вибух менше!
А барабанити пальцями по столу – це і зовсім неприпустимо. Адже цей звук нагадує роботу «градів».
Кращий спосіб не чути вибухи – це раніше лягти спати. Тоді, принаймні, є шанс не почути віддалені.
А так у донецьких слух дуже загострився. Люди досвідчені можуть точно визначити «вхідний» чи це вибух або «вихідний». Тобто до нас летить або від нас …
Коли говорити музам?
В Донецьку народився тост: І все-таки, чому риба живе у воді? – Тому, що це її будинок! – А чому донеччанин не покидає своє місто? – Не хоче! Так вип\’ємо за здоров\’я молодих і мужніх духом людей, які вміють любити свою батьківщину!
А якщо серйозно, то донеччани іноді виїжджають з міста. Декілька причин:
Видима – перевести в готівку гроші, спробувати щастя в соціальних фондах, відвідати рідних і друзів. Невидима – відчути знову як красивий Донецьк, як допомагають його стіни, як вміло зроблені його дороги, які витримують навіть бронетехніку. Тільки звук від руху коліс помінявся – як на злітній смузі …
Поверталася до Донецька з радістю. По дорозі познайомилася з талановитою жінкою-педагогом – ровесниця моїх батьків. Викладає в музичній школі 50 років, має знаменитих учнів по всьому світу, одна з її найталановитіших учениць – дівчина без кисті правої руки прийшла в дитинстві навчитися хоч чого-небудь, наприклад співати, а стала піаністкою, переможцем конкурсу «Таланти України», вийшла заміж .
Рідкісний дар навчати дітей. Мою нову знайому попросили написати підручник, поділитися унікальним досвідом. Рік роботи – підручник готовий до видання. Але тут війна. Пенсій немає, грошей, щоб видати підручник – теж … Як допомогти? Адже кажуть, що коли вибухають снаряди, музи мовчать? А може, це саме той час, щоб музи заговорили?
У Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!
Дивно, але сьогодні, якраз до початку зими випав перший сніг. Діти відразу раніше дорослих помчали його зустрічати. Хто з лопатками, хто на санках. Ми тільки снідати зібралися, а вони вже й снігову бабу виліпили.
Радість ця і дорослим передається. І нічого, що знову «бахає» десь не дуже далеко. Снаряди-то вони мало не кожен день в місто прилітають, а сніг у цьому році вперше!
І ніби в мирний час, сусіди вийшли килими на снігу почистити, а на дорогах уже і снігозбиральні машини щосили працюють.
Вирушила в перукарню, салон біля центрально площі. Чуємо – «бахає». Кажу своєму майстрові: «Добре, що салон в підвальному приміщенні знаходиться!» Вона заусміхалася: «Так, це зараз у Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!»
Кожен день радію тому, що маю
Якось всі відразу ввічливішими стали, терплячими. З деякими сусідами раніше могла і посваритися – тепер привітно вітаємося. Коли рами повилітали після вибуху «точки У» (в цех на хімзаводі потрапила), так годину всі сусідки з віниками та совочками повиходили – прибирати розбиті шибки, чоловіки рами поставили на місце, а ЖЕК і скло вставив.
Сьогодні у черзі постояла за квитком на автобус. Швидко, ніхто не лається. Таке відчуття, що сили економлять. Як звикли економити на всьому іншому.
Відразу всі зайві потреби відпадають. Якщо раніше шукала, що б ще в гардероб додати – зараз дивлюся – все є, нічого не потрібно. Хіба що синові новий светр зв\’яжу. Студент все-таки.
Кожен день радію тому, що маю: в сім\’ї мир, світло, газ, опалення, ліфт працює. За Інтернет і телевізор заплатила вчасно, хоча телевізор зараз майже не дивимося – економимо сили на емоціях.
Від новин все одно нікуди не дінешся. Вчора подруга розповіла, як, намагаючись врятувати від обстрілів в Донецьку вагітну доньку, батьки вивезли її в мирне село, а там жінку розстріляли п\’яні солдати …
Де починається війна і де вона закінчується? Помічаю, що почала сприймати війну, як щось звичне. Задаю знайомому ченцеві питання:
– Чому зараз я себе почуваю простіше і природніше, ніж у мирний час?
– А тому, що ми не помічаємо тієї внутрішньої лайки, яку завжди веде з нашими душами лукавий. А зараз все прийшло у відповідність – і внутрішня лайка, і зовнішня війна …
Яким він буде – новорічний салют в Донецьку?
Скільки відкриттів ми зробили за час війни! Для людей, які звикли до комфорту, відключення води – відчутний удар. А тут прицільні влучення по водонасосній станції. На кілька днів води не стало. І ось диво – вийшли з чоловіком з порожніми баклажками набрати воду хоч з Кальміусу (знаменита з історії в минулому судноплавна річка Калка, але зараз – майже струмочок), а знайшли з Божою допомогою в центрі Донецька справжній джерело – джерело найчистішої питної води, який добрі люди дбайливо огородили.
… Таке звичайне взимку явище – бурульки. Ось і у нас в Донецьку потепліло, на дахах загрозливо зависли важкі крижані «снаряди». Дивлюся, кран працює на вулиці, підлітки видивляються. Ну і я підійшла … У колисці робочий збиває бурульки з даху. Поруч ділянку, куди він ще не доїхав, дбайливо обгородили. Війна – це ще не привід до того, щоб люди від нещасних випадків страждали.
Наближається новий рік. Вже почали зустрічатися, хоч і нечасто, люди з ялинками, та й першу новорічну гірлянду побачила.
У магазин зайшла сім\’я з маленькою дитиною. Хлопчик з радісним пожвавленням намагається розповісти, які чує вибухи. Батьки кивають: «Це салюти, синку!» У торговому залі відразу тиша, покупці задумалися кожен про своє.
Яким він буде – новорічний салют в Донецьку? Що будемо говорити дітям?
Юлія АРО
peredplata
