«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

Боєць 122 окремого аеромобільного батальйону 81 аеромобільної бригади Збройних Сил України Станіслав Юрійович МАМЧІЙ народився 13 вересня 1983 року в місті Термез (Узбекистан). Ріс разом зі старшим братом Олексієм та молодшим Євгеном. У 1990 році пішов до першого класу. 1993 родина переїхала до Чернівців, звідки родом був батько Юрій Олексійович, тож Станіслав продовжив навчання у Чернівецькій ЗОШ №19. Здобувши базову середню освіту, вступив до Чернівецького ПТУ-9, аби отримати фах телемайстра. По закінченні цього навчального закладу влаштувався на місцевий металообробний завод малярем-штукатуром.
У 2002 році призваний до українського війська на строкову службу, яку проходив у внутрішніх військах спецпризначення у Павлограді Дніпропетровської області. Після демобілізації працював у ремонтно-будівельному відділі металообробного заводу, згодом – регулювальником на стоянці автомобілів місцевого торговельного комплексу.

Вирішивши вдосконалити самотужки здобуті практичні знання плиточника-облицювальника, закінчив курси при Чернівецькому професійно-технічному училищі №5.

У 2010 році виїхав до Севастополя, де працював на будівництві. Напередодні 2014 Нового року прибув додому в тримісячну відпустку, але через непередбачувані події (анексія Криму та початок військового протистояння на Сході) назад не повертався.

Мобілізований боронити Україну від навали терористів у липні 2015 року. Загинув 13 липня 2016 року під Авдіївкою при виконанні бойового завдання. Похований на Алеї Слави Центрального міського кладовища 18 липня 2016 року.

Станіслав був середнім сином у родині Юрія та Тетяни Мамчіїв. Подружжя свого часу познайомилося в узбецькому Термезі, поблизу кордону з Афганістаном, де буковинець тоді працював. Молоді батьки, вже виховуючи старшенького Олексія, були невимовно раді появі на світ другого синочка. А коли у 1990 році народився ще й Женя, не могли натішитися своїми трьома соколятами.

«Малим Стас був дуже непосидючим, – розповідає Юрій Олексійович, – тож часто розбивав не лишень коліна, а подеколи й голову. Медикам доводилося навіть шви накладати… І, що цікаво, ми майже завжди потрапляли до одного і того ж хірурга. Вчергове підлікувавши невгамовного пацієнта, лікар жартома запитував: «Ну що, Мамчій, коли прийдеш наступного разу?»

Попри все, хлопчик з юних літ був своєрідним буфером між братами, котрі часто сперечалися: старший за Євгена на 10 років Олексій не хотів йому поступатися, а той ніяк не визнавав своєї «молодшості». А ще Станіслав був дуже комунікабельним, мав безліч друзів як серед хлопців, так і серед дівчат. Заступався за подружок, котрі частенько задиралися до «пацанів» і реально заслуговували отримати «на горіхи».

Коли з розпадом Радянського Союзу родина переїхала на Буковину, російськомовний хлопець у школі спочатку дуже уважно слухав вчителів та придивлявся до однокласників. Згодом він вже був «своїм серед своїх», ніби саме тут навчався з першого класу. Дуже любив спорт, загартовувався та тренувався. У квартирі навіть було нестандартне обладнання, де разом з батьком та братами хлопець вправлявся та вдосконалював свою фізичну форму. У шкільні роки Станіслав захопився хокеєм на траві й продовжував ним займатися вже у старшому віці. Показуючи гарні результати, згодом здобув звання майстра спорту…

Як і всіх хлопців, його з дитинства вабила перспектива кращого майбутнього. Тому актуальними «технічними» запитаннями часто «засипав» батьків та знайомих. Саме тому обрав для себе й майбутній фах телемайстра. А аби далеко не діставатися на навчання, вступив до розташованого неподалік дому професійно-технічного училища. До речі, у цьому навчальному закладі, але на іншому відділенні, навчався й старший його брат Олексій.

…Але трудовий шлях молодого телевізійника розпочався з роботи не за спеціальністю. За порадою рідних юнак пішов працювати малярем-штукатуром на підприємство, де керівником відділу трудилася його матуся.

А далі була строкова служба в армії. Її Станіслав проходив у внутрішніх військах спецпризначення у Павлограді, що на Дніпропетровщині. За сумлінну службу часто отримував подяки від командування.

Після демобілізації хлопець повернувся до цивільного життя. Маючи твердий цілеспрямований характер, не хотів матеріально залежати від батьків та шукав вигідну роботу. У його «послужному» списку, окрім металообробного заводу, була робота працівника автостоянки на одному з чернівецьких торговельних підприємств, приватні будівельно-оздоблювальні замовлення, робота на будівництві в Севастополі…

…З Криму молодий чоловік повернувся напередодні 2014 Нового року. Думав, проведе у Чернівцях тримісячну відпустку та повернеться назад. Не вийшло: події на київському майдані Незалежності кінця 2013 – початку 2014 року переросли у неочікувану та підступну анексію Криму, а згодом – у військове протистояння на сході України.

Станіслав з болем спостерігав за цими тривожними подіями, які сколихнули всю Україну і не тільки. Але не хотів сприймати їх всерйоз, сподіваючись, що ось-ось усе залагодиться. Проте…

В країні оголосили особливий стан і розпочалася часткова мобілізація до Збройних Сил. Хлопець не поспішав одразу до військкомату, однак батькам повідомив: якщо надійде повістка, ховатися нікуди і нізащо не буде.

У кінці липня 2015 року його викликали до міського військового комісара. Станіслав пройшов медичну комісію й був визнаний придатним до служби в армії. Попередньо рідним повідомили, що хлопець служитиме у Чернівецькому прикордонному загоні, й це їх заспокоїло. Разом з іншими військовими, мобілізованими під час 6-ї хвилі, він проходив перепідготовку на полігоні у Старичах (Львівська область), згодом – на Житомирщині. Потрапив до десантних військ, тож слід було чи не кардинально перекваліфіковуватися, адже строкову службу ніс як спецпризначенець. Але Стасу навіть подобалося. До прикладу, про свій перший у житті стрибок з парашутом він розповідав батькові, матері та братам з неабияким захопленням: про те, що не мав страху, що відчував себе вільним птахом… До речі, напередодні, окрім інструктажу військових командирів, молодий чоловік отримав ще й головнішу для себе настанову – батьківську: Юрій Олексійович свого часу також здійснював такі стрибки, тож одразу як слід налаштував сина.

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

А вже з 8 жовтня 2015 року Станіслав перебував на передовій. Був навідником гармати, розміщеної на військовому БТРі. Телефонував додому. Щоб не заважати синові, рідні постійно і терпляче чекали дзвінків від нього. Просили бути обережним, запитували, як йому там служиться. Хлопець, аби не ображати нікого, зв’язувався з ними через день: одного дня розмовляв з батьком, іншого – з матусею. Мати ж вважала, що він перебуває на полігоні на навчаннях – всі берегли жінку від зайвих хвилювань. Якщо вона чула стрілянину та вибухи й запитувала, що це означає, син «пояснював», що вони з побратимами мусять вистріляти патрони – не повертати ж їх, мовляв, на склад. А спілкуючись з Юрієм Олексійовичем, Стас був трохи відвертішим. Однак це були лишень миті – їхній воїн одразу ж опановував емоції та повідомляв, що його служба – то військова таємниця. Дуже боявся вбивати. «Пам’ятаю, як син мені якось зізнався: «я стріляю, та одночасно молюся Богу, аби ні в кого не влучити», – пригадує батько бійця. – Але розумів: коли йдеться про ворога, слід діяти холодно і розсудливо».

Він нічого не просив у рідних. Хіба на день народження якихось домашніх смаколиків, щоб пригостити побратимів. І батьки виконували бажання Станіслава. Піклуючись про сина, якось навіть вислали кур’єрською доставкою зимовий бушлат, аби не застудився. А навесні, щойно потеплішало, ощадливий Стас повернув теплу одежину назад – мовляв, ще знадобиться. Отримуючи ж зарплатню військового, щомісяця висилав батькові та матері по тисячі гривень. Подеколи пані Тетяна виявляла на картці і «додаткові» суми… Часто висилав кошти й молодшому брату Жені, і хлопчина неабияк цим гордився.

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»[/center]

Батьки відчували, наскільки їхній син подорослішав там, на війні. У періоди затишшя часто заводив розмови про плани на майбутнє, мріяв одружитися, мати діток, аби матуся з татом бавили онучат. «Якось він сказав мені: «Не переживай, батьку, я забезпечу вам з мамою щасливу старість…», – витирає сльози пан Юрій. – Не сталося…»

Вони востаннє розмовляли з сином 12 липня. У Юрія Олексійовича був піднесений настрій – ще трохи, і його Стас повернеться додому. Адже спливав рік синової служби. Тоді ніхто з них навіть припустити не міг, що вже завтра може трапитись страшна біда … Станіслав просив батька, аби передав висланий ним телефон, що вийшов з ладу, на ремонт другові. На запитання ж, як його справи, не посмів злукавити: «Спекотно, батьку, втомився, спати хочу…»

Юрій розумів, що син, промовляючи слово «спека», має на увазі не тільки погодні умови… А Стас продовжував: «У нас – поповнення, проходимо бойове злагодження. Набрали багато «молодих» (контрактників, авт..). Декому ледь виповнилося вісімнадцять. Ми вирішили, що брати їх в промзону на завдання поки зарано… Але ще трохи, і нас відправлять на відпочинок…» Поспілкувався хлопець того дня і з бабусею по батьковій лінії – Юрій Олексійович саме був у неї.

А наступного дня увечері Станіслава не стало. Пізніше побратими розповіли, що поруч з ним вибухнула міна… У телефоні одного з військових товаришів батьки згодом прочитали: «Вечір. 20-30. Йде бій. Спека… 20-36. Стаса більше немає…»

Рідні дізналися про непоправну втрату від старшого сина Олексія. Саме йому зателефонував друг Станіслава, котрий з ним служив. Він дав контакти старшини на передову. Той просив копію паспорта, бо через відсутність цього документа не віддавали з Костянтинівки (Донецька область) тіло загиблого бійця.

«В приміщенні судово-медичної експертизи дозволили відкрити домовину, – каже згорьований батько. – Отож ми знаємо, що поховали не когось чужого, а саме свого сина. Тим не менше, щовечора, як і раніше, носимо телефони в руках, сподіваючись, що він подзвонить…»

Поховали захисника України з військовими почестями на Центральному міському кладовищі на Алеї Слави. Разом з іншими героями, котрі прагнули бачити своє майбутнє та свою країну незалежними. Рідні часто приходять до могили дорогого сина й брата. У щирій молитві до Господа просять, аби ТАМ їхньому Стасові було краще. Вчаться жити без нього, хоча це так нелегко… Вічна слава і шана, вічна пам’ять героям!

«Cини, мов три стовпи, мали тримати на собі нашу старість. Одного ми вже втратили…»

Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів