Боєць 122 окремого аеромобільного батальйону 81 аеромобільної бригади Збройних Сил України Станіслав Юрійович МАМЧІЙ народився 13 вересня 1983 року в місті Термез (Узбекистан). Ріс разом зі старшим братом Олексієм та молодшим Євгеном. У 1990 році пішов до першого класу. 1993 родина переїхала до Чернівців, звідки родом був батько Юрій Олексійович, тож Станіслав продовжив навчання у Чернівецькій ЗОШ №19. Здобувши базову середню освіту, вступив до Чернівецького ПТУ-9, аби отримати фах телемайстра. По закінченні цього навчального закладу влаштувався на місцевий металообробний завод малярем-штукатуром.
У 2002 році призваний до українського війська на строкову службу, яку проходив у внутрішніх військах спецпризначення у Павлограді Дніпропетровської області. Після демобілізації працював у ремонтно-будівельному відділі металообробного заводу, згодом – регулювальником на стоянці автомобілів місцевого торговельного комплексу.
Вирішивши вдосконалити самотужки здобуті практичні знання плиточника-облицювальника, закінчив курси при Чернівецькому професійно-технічному училищі №5.
У 2010 році виїхав до Севастополя, де працював на будівництві. Напередодні 2014 Нового року прибув додому в тримісячну відпустку, але через непередбачувані події (анексія Криму та початок військового протистояння на Сході) назад не повертався.
Мобілізований боронити Україну від навали терористів у липні 2015 року. Загинув 13 липня 2016 року під Авдіївкою при виконанні бойового завдання. Похований на Алеї Слави Центрального міського кладовища 18 липня 2016 року.
Станіслав був середнім сином у родині Юрія та Тетяни Мамчіїв. Подружжя свого часу познайомилося в узбецькому Термезі, поблизу кордону з Афганістаном, де буковинець тоді працював. Молоді батьки, вже виховуючи старшенького Олексія, були невимовно раді появі на світ другого синочка. А коли у 1990 році народився ще й Женя, не могли натішитися своїми трьома соколятами.
«Малим Стас був дуже непосидючим, – розповідає Юрій Олексійович, – тож часто розбивав не лишень коліна, а подеколи й голову. Медикам доводилося навіть шви накладати… І, що цікаво, ми майже завжди потрапляли до одного і того ж хірурга. Вчергове підлікувавши невгамовного пацієнта, лікар жартома запитував: «Ну що, Мамчій, коли прийдеш наступного разу?»
Попри все, хлопчик з юних літ був своєрідним буфером між братами, котрі часто сперечалися: старший за Євгена на 10 років Олексій не хотів йому поступатися, а той ніяк не визнавав своєї «молодшості». А ще Станіслав був дуже комунікабельним, мав безліч друзів як серед хлопців, так і серед дівчат. Заступався за подружок, котрі частенько задиралися до «пацанів» і реально заслуговували отримати «на горіхи».
Коли з розпадом Радянського Союзу родина переїхала на Буковину, російськомовний хлопець у школі спочатку дуже уважно слухав вчителів та придивлявся до однокласників. Згодом він вже був «своїм серед своїх», ніби саме тут навчався з першого класу. Дуже любив спорт, загартовувався та тренувався. У квартирі навіть було нестандартне обладнання, де разом з батьком та братами хлопець вправлявся та вдосконалював свою фізичну форму. У шкільні роки Станіслав захопився хокеєм на траві й продовжував ним займатися вже у старшому віці. Показуючи гарні результати, згодом здобув звання майстра спорту…
Як і всіх хлопців, його з дитинства вабила перспектива кращого майбутнього. Тому актуальними «технічними» запитаннями часто «засипав» батьків та знайомих. Саме тому обрав для себе й майбутній фах телемайстра. А аби далеко не діставатися на навчання, вступив до розташованого неподалік дому професійно-технічного училища. До речі, у цьому навчальному закладі, але на іншому відділенні, навчався й старший його брат Олексій.
…Але трудовий шлях молодого телевізійника розпочався з роботи не за спеціальністю. За порадою рідних юнак пішов працювати малярем-штукатуром на підприємство, де керівником відділу трудилася його матуся.
А далі була строкова служба в армії. Її Станіслав проходив у внутрішніх військах спецпризначення у Павлограді, що на Дніпропетровщині. За сумлінну службу часто отримував подяки від командування.
Після демобілізації хлопець повернувся до цивільного життя. Маючи твердий цілеспрямований характер, не хотів матеріально залежати від батьків та шукав вигідну роботу. У його «послужному» списку, окрім металообробного заводу, була робота працівника автостоянки на одному з чернівецьких торговельних підприємств, приватні будівельно-оздоблювальні замовлення, робота на будівництві в Севастополі…
…З Криму молодий чоловік повернувся напередодні 2014 Нового року. Думав, проведе у Чернівцях тримісячну відпустку та повернеться назад. Не вийшло: події на київському майдані Незалежності кінця 2013 – початку 2014 року переросли у неочікувану та підступну анексію Криму, а згодом – у військове протистояння на сході України.
Станіслав з болем спостерігав за цими тривожними подіями, які сколихнули всю Україну і не тільки. Але не хотів сприймати їх всерйоз, сподіваючись, що ось-ось усе залагодиться. Проте…
В країні оголосили особливий стан і розпочалася часткова мобілізація до Збройних Сил. Хлопець не поспішав одразу до військкомату, однак батькам повідомив: якщо надійде повістка, ховатися нікуди і нізащо не буде.
У кінці липня 2015 року його викликали до міського військового комісара. Станіслав пройшов медичну комісію й був визнаний придатним до служби в армії. Попередньо рідним повідомили, що хлопець служитиме у Чернівецькому прикордонному загоні, й це їх заспокоїло. Разом з іншими військовими, мобілізованими під час 6-ї хвилі, він проходив перепідготовку на полігоні у Старичах (Львівська область), згодом – на Житомирщині. Потрапив до десантних військ, тож слід було чи не кардинально перекваліфіковуватися, адже строкову службу ніс як спецпризначенець. Але Стасу навіть подобалося. До прикладу, про свій перший у житті стрибок з парашутом він розповідав батькові, матері та братам з неабияким захопленням: про те, що не мав страху, що відчував себе вільним птахом… До речі, напередодні, окрім інструктажу військових командирів, молодий чоловік отримав ще й головнішу для себе настанову – батьківську: Юрій Олексійович свого часу також здійснював такі стрибки, тож одразу як слід налаштував сина.
А вже з 8 жовтня 2015 року Станіслав перебував на передовій. Був навідником гармати, розміщеної на військовому БТРі. Телефонував додому. Щоб не заважати синові, рідні постійно і терпляче чекали дзвінків від нього. Просили бути обережним, запитували, як йому там служиться. Хлопець, аби не ображати нікого, зв’язувався з ними через день: одного дня розмовляв з батьком, іншого – з матусею. Мати ж вважала, що він перебуває на полігоні на навчаннях – всі берегли жінку від зайвих хвилювань. Якщо вона чула стрілянину та вибухи й запитувала, що це означає, син «пояснював», що вони з побратимами мусять вистріляти патрони – не повертати ж їх, мовляв, на склад. А спілкуючись з Юрієм Олексійовичем, Стас був трохи відвертішим. Однак це були лишень миті – їхній воїн одразу ж опановував емоції та повідомляв, що його служба – то військова таємниця. Дуже боявся вбивати. «Пам’ятаю, як син мені якось зізнався: «я стріляю, та одночасно молюся Богу, аби ні в кого не влучити», – пригадує батько бійця. – Але розумів: коли йдеться про ворога, слід діяти холодно і розсудливо».
Він нічого не просив у рідних. Хіба на день народження якихось домашніх смаколиків, щоб пригостити побратимів. І батьки виконували бажання Станіслава. Піклуючись про сина, якось навіть вислали кур’єрською доставкою зимовий бушлат, аби не застудився. А навесні, щойно потеплішало, ощадливий Стас повернув теплу одежину назад – мовляв, ще знадобиться. Отримуючи ж зарплатню військового, щомісяця висилав батькові та матері по тисячі гривень. Подеколи пані Тетяна виявляла на картці і «додаткові» суми… Часто висилав кошти й молодшому брату Жені, і хлопчина неабияк цим гордився.
[/center]
Батьки відчували, наскільки їхній син подорослішав там, на війні. У періоди затишшя часто заводив розмови про плани на майбутнє, мріяв одружитися, мати діток, аби матуся з татом бавили онучат. «Якось він сказав мені: «Не переживай, батьку, я забезпечу вам з мамою щасливу старість…», – витирає сльози пан Юрій. – Не сталося…»
Вони востаннє розмовляли з сином 12 липня. У Юрія Олексійовича був піднесений настрій – ще трохи, і його Стас повернеться додому. Адже спливав рік синової служби. Тоді ніхто з них навіть припустити не міг, що вже завтра може трапитись страшна біда … Станіслав просив батька, аби передав висланий ним телефон, що вийшов з ладу, на ремонт другові. На запитання ж, як його справи, не посмів злукавити: «Спекотно, батьку, втомився, спати хочу…»
Юрій розумів, що син, промовляючи слово «спека», має на увазі не тільки погодні умови… А Стас продовжував: «У нас – поповнення, проходимо бойове злагодження. Набрали багато «молодих» (контрактників, авт..). Декому ледь виповнилося вісімнадцять. Ми вирішили, що брати їх в промзону на завдання поки зарано… Але ще трохи, і нас відправлять на відпочинок…» Поспілкувався хлопець того дня і з бабусею по батьковій лінії – Юрій Олексійович саме був у неї.
А наступного дня увечері Станіслава не стало. Пізніше побратими розповіли, що поруч з ним вибухнула міна… У телефоні одного з військових товаришів батьки згодом прочитали: «Вечір. 20-30. Йде бій. Спека… 20-36. Стаса більше немає…»
Рідні дізналися про непоправну втрату від старшого сина Олексія. Саме йому зателефонував друг Станіслава, котрий з ним служив. Він дав контакти старшини на передову. Той просив копію паспорта, бо через відсутність цього документа не віддавали з Костянтинівки (Донецька область) тіло загиблого бійця.
«В приміщенні судово-медичної експертизи дозволили відкрити домовину, – каже згорьований батько. – Отож ми знаємо, що поховали не когось чужого, а саме свого сина. Тим не менше, щовечора, як і раніше, носимо телефони в руках, сподіваючись, що він подзвонить…»
Поховали захисника України з військовими почестями на Центральному міському кладовищі на Алеї Слави. Разом з іншими героями, котрі прагнули бачити своє майбутнє та свою країну незалежними. Рідні часто приходять до могили дорогого сина й брата. У щирій молитві до Господа просять, аби ТАМ їхньому Стасові було краще. Вчаться жити без нього, хоча це так нелегко… Вічна слава і шана, вічна пам’ять героям!
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
