«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

Військовослужбовець 8-го окремого мотопіхотного батальйону «Поділля» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Валерій Іванович РОТАР народився 17 березня 1963 року в селі Долиняни Хотинського району в родині колгоспників. Ріс разом зі старшим братом Анатолієм та молодшою сестрою Світланою. У 1970 році пішов до 1 класу Долинянської школи. Після закінчення 8 класу навчався у Ставчанському СПТУ, аби отримати фах електрика, тракториста.
У 1981 році був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил тоді ще Радянського Союзу. Служив в Іжевську (нині РФ).
1983 року демобілізувався. Згодом одружився. Разом з дружиною Ніною виховував двох синочків, але шлюб розпався, коли діти навчалися в школі. Працював трактористом, а після розпаду колгоспу – на різних роботах. Їздив на заробітки.
У зв`язку з військовими подіями на Сході добровольцем пішов на фронт захищати Україну від російських найманців, підписавши контракт у квітні 2016 року.
Загинув внаслідок мінометного обстрілу в районі міст Мар`їнка-Красногорівка (Донецька область) 5 липня 2016 року близько 3-ї години ночі. Похований у рідному селі 7 липня цього ж року. Залишилися старенька мати, брат, сестра та двоє дорослих синів.

Валерій народився у звичайній селянській родині колгоспників і був у батьків середньою дитиною. Дуже пишався старшим братом Анатолієм та молодшою сестричкою Світланою, якій постійно допомагав. «У мене є троє дітей, – каже мати Марія Василівна, – і я їх всіх дуже люблю. Про Вальку (саме так називали Валерія з дитинства) скажу: такої дитини більше не було і нема… І це не тому, що він загинув. Можете в селі кого хочете запитати – ніхто про нього поганого слова не скаже…»
Хлопчик завжди вирізнявся особливою дисциплінованістю та добротою. Аби хоч хто його якось образив, ніколи не давав «здачу». Якось під час гри сестричка ненароком травмувала йому голову. З рани потекла кров, і дівчинка, злякавшись за брата, заплакала. А він, перемагаючи біль, почав малу заспокоювати: «Не плач, Свєточко, Вальку зовсім не болить».

«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

Як і всі інші сільські діти, хлопчик навчився вправно поратися по господарству і міг з легкістю замінити тата з мамою. Тож коли батьки поверталися з роботи, удома зазвичай був порядок, все сяяло чистотою. Попри домашні справи, Валік знаходив час і для друзів. Вони часто збиралися разом, іноді навіть бешкетували, ганяли м`яча сільськими вулицями та на вигоні для худоби. А ще Валерій любив співати. Він успадкував від неньки гарний музичний слух, мав чудовий голос і брав участь у художній самодіяльності рідної школи. Удвох з мамою виступали не лише на шкільній сцені, а й у сільському та районному будинках культури. Їздили з колективом на огляди художньої самодіяльності й часто привозили призові місця. Марія Василівна досі не може забути, як співала з молодшим сином народну пісню «Ой там, на току, на базарі»: «Я взяла з дому курку, попередньо зварила яйце, і під час театралізованого виконання музичного твору ніби ненароком те яйце впустила – глядачі зрозуміли, буцімто це курка його знесла. Ми тоді зірвали бурю оплесків…».
Але ідилія про розмірене, як того прагнула мати трьох дітей, сімейне життя скінчилася, коли старшому синові було тринадцять, середньому – сім, а донечці – всього три рочки. Чоловік почав поступово віддалятися від родини, а згодом пішов назовсім, одружившись на чужій жінці. Так виходило, що Іван Ротар, покинувши своїх трьох дітей, «пристав на двох чужих».
Валерій з братом та сестрою сприйняли такий батьків вчинок як зраду, і ця думка не полишала їх впродовж тривалого часу (вже будучи дорослим, молодший син таки простив рідну людину). Марія ж Василівна, залишившись без чоловіка, не опустила рук: гарувала вдень і вночі й була дітям за двох, аби вони ніколи не відчували відсутності голови роду. Одягала, годувала, вчила. Брала у колгоспі відпустку на місяць і їздила на заробітки. Возила фрукти до Росії. Позичала у добрих людей гроші, а через місяць віддавала. Дітей треба було звести на ноги… Вони ж слухалися неньку та, як могли, підтримували її.
Валерій був старанним учнем у Долинянській школі. Мав потяг до фізики, часто спостерігав за роботою сільського електрика. Любив також роботу на землі, і цьому прагнув присвятити своє життя.
З цікавістю навчався і закінчив Ставчанське професійно-технічне училище.
А потім була строкова служба в армії. Служив далеко від рідного дому – у російському Іжевську. Аби підтримати свого любого солдата, пані Марія разом з донечкою якось поїхали до нього і пробули там майже тиждень. Командування щиро дякувало жінці за гарне виховання сина.

«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

Після армії юнак працював у колгоспі трактористом. А познайомившись з дівчиною з сусідніх Шерівців Ніною, вже після декількох зустрічей повідомив матір, що кохає її, що вона – саме та, з ким хоче пов`язати власне життя. Мати не перечила. Влаштували весілля. Складаючи копійку до копійки, часто їдучи вже разом з сином на заробітки, придбали для молодих стареньку хатину в Долинянах та почали зводити нове помешкання. На щастя, батько Іван також допоміг Валерієві у будівництві житла.

…Народження сина Руслана було для молодого татуся важливим подарунком долі. Він залюбки допомагав та щиро дякував коханій за це маленьке диво. А коли на світ з`явився ще й другий синочок, ледь не на руках носив дружиноньку. «Він любив її до останнього дня свого життя», – сумно мовить мати Валерія. Попри те, що в один прекрасний день невістка вирішила виїхати на заробітки до далекої Італії та залишила дітей-школяриків з батьком, навіть не запитавши його згоди на це. Він, як колись його матуся, не опустив рук. Прав, прасував, одягав, годував синочків. Намагався тримати «у дисципліні» – хлопці ж-бо. А тим часом Ніна, звинувативши Валерія у неспроможності заробити на сім`ю (з роботою насправді настали сутужні часи), почала висилати Русланові та Сергієві гроші, щоб діти ні в чому собі не відмовляли. Валерій подав на розлучення. Уже невдовзі стосунки з дітьми погіршилися – хлопці не хотіли слухатися батька, котрий мало заробляв, не реагували на його зауваження, а потім… почали пускати в хід кулаки…

…Події, що відбувалися у кінці 2013 року в Києві, Криму, початок озброєного нападу російських терористів на сході України болем зачепили серце і душу Валерія Ротаря. Власними тривогами чоловік ділився хіба що з матір`ю – сини вже мали свої сім`ї, і до батькового сприйняття того, що відбувається, не особливо прислухалися. А щойно почалася часткова мобілізація, чоловік пішов до військкомату. Але отримав відмову. Є, мовляв, уже проблеми зі здоров`ям, та й вік далеко не юний… Попри це, він продовжував проситися. Мати відмовляла: залишайся, дитино. Тим більше, що до зони проведення антитерористичної операції на той час уже забрали старшого Валерієвого сина Руслана…

Коли ж Руслан демобілізувався, Валерій знову пішов до військового комісара. Цього разу, у квітні 2016 року, він підписав контракт на річну службу в армії.

Про те, що син їде захищати Україну, Марія Василівна дізналася випадково від родича. Прилетіла, мов птаха на крилах, почала картати, що не послухався. «Мушу, мамо. Не плачте, чоловіки мають вигнати ворога з рідного порога. Прошу – благословіть…»
«Щасливої тобі дороги, сину. Лишень повертайся живим. Не забувай за мене, ти мені дуже потрібен, дзвони частіше», – ледь видихнула, аби не заголосити. «Буду дзвонити, мамо, – обіцяв її дорослий Валька. – А ви не переживайте, тримайтеся…»

«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

Місяць Валерій був на навчаннях у Сторожинці, місяць – у Львові. «Зі Львова лиш прибув на Схід – другого дня вбили», – плаче літня жінка.
…Останньої розмови з сином вона тепер не забуде, допоки житиме. Це було понеділкового дня 4 липня 2016 року. Дев`ятнадцята вечора. Він казав, що купив добрий дорогий телефон, тож тепер буде легше з нею зв`язатися. «Сину, ти краще складай гроші, цю хату залишиш дітям, а собі купиш якусь невеличку,знайдеш жінку, яка тебе полюбить, і будеш жити. І мені буде легше на душі». Валерій пообіцяв дослухатися до матусиних настанов. А о третій ночі його не стало…

Мати каже, що їй тієї ночі нічого не снилося. Про загибель Вальки знало вже все село, а їй про горе не сказали. Мінометний обстріл біля Мар`їнки-Красногорівки не залишив рідній дитині жодного шансу на життя…

…Прийшла моя донька, бачу – хоче щось сказати. Але не наважується. Я питаю: що трапилося? Думала, може, з її чоловіком що – адже недавно хворів, чи не погіршало, бува? Світлана ж відповіла, що з військкомату вже їдуть хлопці. Матері стало все зрозуміло…

Коли Валерія скорботним «вантажем-200» везли до рідного дому, від Атак (перше село Чернівецької області, Хотинщина) уздовж всієї дороги стояли навколішки люди – з прапорами, вінками, букетами, свічками. Марія Василівна не вірила, що це жахіття відбувається з нею. А як відкрили домовину, кинулася до сина. Він лежав немов живий. У військовому строї, але весь понівечений, зшитий. Та що вже казати… « Побратими сина повернули мені обкладинку від паспорта, залиту кров`ю, і ось тепер довіку носитиму з його кров`ю довідку з військової частини, що дає право на збір документів на набуття статусу учасника бойових дій. Плачу, бо не можу інакше. Як же тяжко ховати матері власну дитину…»

«Довіку носитиму з собою довідку зі слідами крові загиблого сина як пам`ять про нього»

…Вона часто буває на сільському цвинтарі. Сльози струмками ллються з очей. Зболено обнімає портрет свого стражденного Вальки, свого героя. Шепче святу молитву до Господа та просить, аби прийняв її дитину до Царства небесного. Бо він цього дуже заслуговує…

Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів