Річниця загибелі лікаря-хірурга Владислава Трепка

Він нікого не вбив, але багатьом врятував життя… Чернівецький лікар-інтерн Владислав Трепко ще тільки вчився оперувати в Чернівецькій обласній клінічній лікарні, коли його викликали до військкомату і направили у зону АТО. Саме тут він навчився самостійно проводити оперативні втручання у польових умовах, зупиняти кровотечі та запускати серця побратимів. Загинув чернівецький хірург 12 лютого 12015 року, вивозячи поранених з-під Дебальцевого.
– Влад Трепко прийшов на інтернатуру до нас, у проктологічне відділення. Задавав багато запитань, уважно стежив за ходом операцій, а вже незабаром проводив їх разом зі мною, – каже Андрій Бочаров, завідувач проктологічного відділення Чернівецької обласної лікарні. – Владислав був не просто хорошим медиком, а дуже щирою та доброю людиною. Що би йому не доручав – усе виконував на відмінно. Коли його викликали до військкомату, не вагався. Потім телефонував зі Сходу, розповідав, як уперше зашивав рвану рану, як витягав скалки, як запустив серце хлопцеві, в якого констатували смерть. Планував вступатиме до клінічної ординатури. Я радив не затягувати. Але Влад відповів: «Я повинен повернутися до хлопців і допомагати там. А коли буде мир, продовжу займатися наукою». З тієї відпустки на Донеччину Владислав мав повертатися 15 лютого, але його викликали на два тижні раніше – тоді там почалося справжнє пекло. Так вийшло, що саме 15 лютого ми зустрічали його у Чернівцях – зі свічками, вінками і під вигуки «Герої не вмирають!». У мирних Чернівцях він міг би ще врятувати не одне життя. На жаль, не судилося… Мамі Владислав ніколи не розповідав про те, що відбувалося на передовій насправді, – беріг її. А от з батьком говорили про все, бо були справжніми друзями. – Часто по телефону казав сину: «Прошу тебе, не кидайся під кулі, бережи себе…». А він відповідав: «Батя, ти мені таке кажеш, а якби сам опинився тут, першим пішов би на передову». І я не мав, що сказати йому у відповідь, – каже Віталій Трепко, батько Владислава. – Якось мав їхати за пораненими в щойно привезеному новесенькому реанімобілі. Та поки закінчував перев\’язку, бригада поїхала без нього. Він сів у наступну автівку. Дорогою реанімобіль перевернувся. Лікар, який їхав у ньому замість Влада, ледь не загинув. Наш син надав йому допомогу. Бог беріг Владьку, та не зберіг… Він був для мене і сином, і другом, і найпершим порадником. Ми мріяли, як він повернеться з війни, і разом будуватимемо будинок… Під час атаки командира і лікаря батальйону вбивали першими. У такий спосіб сепаратисти прагнули посіяти паніку серед військових і, відповідно, скористатися цим. Так сталося і 12-го лютого. Влад тільки-но повернувся з пораненими, коли потрібно було знову виїжджати – знову багато постраждалих від обстрілів. Їхати ніхто не наважувався, дорога постійно обстрілювалася сепаратистами, а Владислав сказав: «Я готовий». Він забрав постраждалих і вже надавав їм посильну допомогу у «швидкій», коли в автівку влучилв «град». Упізнали лікаря за годинником на руці. – Влад був лікарем від Бога. Він не знімав з руки жовто-блакитного браслету, який сплели йому, як оберіг, школярі. Прав його і знову вдягав. А в кишені бронежилета носив невеличку іконку. Історія її появи – насправді дивовижна, хоча ми, медики, і не віримо в дива. Терміново збираючи речі для передислокації, Влад закидав до автівок найнеобхідніше. Раптом йому під ноги випала коробка з гуманітарною допомогою, а з неї висипалися маленькі іконки. Бійці розібрали їх і поставили собі в бронежилети. Владислав теж узяв одну. Вірив, що вона вбереже його від загибелі, – пригадує Ольга Кобевко, лікар-волонтер, депутат Чернівецької обласної ради і друг Владислава. – Владік був дуже відповідальним. Під час атаки чи передислокації, перше, що рятував, – холодильник з ліками. Хвилювався, аби було чим надавати медичну допомогу. В одну з останніх наших зустрічей сказав: «Нам так потрібні реформи у медицині. Війна закінчиться, я повернуся, і ми багато зможемо зробити». Ставши депутатом, я пообіцяла Владу на могилі, що виконаю все, про що ми з ним мріяли.