Після Помаранчевої революції мені довелося працювати радником голови Чернівецької ОДА, доктора фізико-математичних наук, професора, академіка Миколи Ткача. У той час влада намагалася жити у мирі і дружбі зі всіма релігійними конфесіями. На відмінну від тих, хто був до нас і після нас прийшов, ми не надавали перевагу Московському патріархатові.
Попи з Москви тоді навіть влаштовували бунт під ОДА на Різдвяні свята. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що стали рівними серед інших конфесій. Бо завжди (з 1946 року) вважали себе вищими над іншими. Сталін їх такими призначив тоді, коли на псевдособорі у Львові заборонив Українську греко-католицьку церкву. Справжня українська церква пішла у глибоке підпілля… А московські попи, отримавши партійні квитки, панували над Україною. Буковина не була винятком.
Але змінилися часи, люди, кордони. Греко-католицька церква вийшла з підпілля. Відродилася і розквітла у всій своїй красі. Бо на те була воля Господа.
Церква висвячувала своїх священиків, єпископів, кардиналів. Чернівці та Буковина тоді входили до Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ. У червні 2005 року на єпископа іменували отця-митрата Миколу Сімкайла. А 12 липня, у день святих апостолів Петра і Павла відбувалася єпископська хіротонія владики Кир Миколая Сімкайла. Тоді й відбулася інтронізація його. Тобто введення на престол. Участь у цьому дійстві взяв Голова УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар.
Запросили до Коломиї і нашу владу. Влада довго думала, кого це їй туди післати, аби не дражнити почуття інших конфесій. Тож відрядили мене. Нібито є представник від влади. А якщо щось не так піде, то можна було б відбілити себе. Мовляв, що з нього візьмеш? Це ж не губернатор чи заступник туди йшов, а всього радник.
Завдяки цьому мені випало велике щастя бачити, чути і навіть спілкуватися з великим Мудрецем – Патріархом Любомиром Гузаром.
У греко-католиків заведено, що на висвячення єпископів, його колеги зі всього світу та з України з’їжджаються на місце висвячення. Отож тоді до Коломиї з’їхалися всі ієрархи УГКЦ зі всього світу. Були єпископи з Америки, Австралії, Європи. Були з України.
На урочистостях з цієї нагоди одному із перших надали слово мені.
Присутність Патріарха і його благословення надихнули мене говорити розумно. Я розповів про те, як у 1957 році був хрещений (підпільно) священиком-капеланом. Про це мені розповідав батько, який разом з мамою рік перед тим повернувся зі сталінських таборів.
Потім у 80-х роках ХХ століття у мене народилася донька. І нам довелося хрестити її також нелегально. Тоді я бачив, як півсела було задіяно у великому таїнстві, яке не могла зупинити вся партійно-кадебістська машина російської імперії.
А було це так. Надвечір зібрали новонароджених дітей з усього села до будинку моєї тітки Марії. Прийшли куми, дідусі й бабусі. А батьків розставили на всіх дорогах і стежках, які вели до села. Ще не було мобільних телефонів. Але про небезпеку чи появу невідомої цивільної людини передавали за лічені хвилини до хати, де хрестили дітей.
Вже сутеніло. А священика не було. Ми почали трохи хвилюватися. Дивлюся, а ровером їде попри мене якийсь чоловік інтелігентного виду, пристойно одягнутий з саквояжем на кермі. Він міг бути фельдшером чи вчителем. Інформацію про це швидко передали до хати, де чекали на священика. Хтось із родичів вийшов на дорогу, зустрів цього чоловіка і привів до хати. Там відбулися справжні метаморфози: з саквояжа витягнули рясу. І за мить з цього інтелігента постав прекрасний священик.
Погасили електрику, заслонили вікна, запалили свічки. І почалося велике таїнство – хрещення дітей.
Ніколи не забуду цієї події.
– Двічі у моїй родині хрестили дітей підпільні священики УГКЦ, – говорив я з великою повагою до тих людей, які були присутні. Адже більшість з них вийшли з того ж підпілля. – А завтра я гонорово, через все місто нестиму внука до відродженої церкви, де його будуть хрестити, уже не ховаючись і нічого не боячись.
Поки я говорив, один єпископ плакав так, що вже не приховував своїх сліз. А Патріарх Любомир Гузар прикликав мене до себе, посадив навпроти і сказав:
– Добре сказано. Дякую.
Тоді взяв слово той єпископ, котрий плакав:
– Як приємно бачити українську владу разом з українською церквою, – казав він. – І я вам щиро заздрю. Маю надію, що так буде і у нас, і по всій Україні.
Це говорив єпископ Горлівський і Донецький.
Тоді ми ще не знали, яка біда, яке горе чекає на Донбас уже через 10 років. Напевно, нашій церкві там знову довелося йти у підпілля.
А потім я слухав Патріарха. Він говорив як завше – просто і мудро. Біля Блаженішого сидів ще один мудрець, ректор Сафрон Мудрий (навіть прізвище цьому підтвердження).
Ось, що сказав Патріарх:
– Я не був досі у Чернівцях і на Буковині. А треба бути. Як ви думаєте, коли б мені до вас приїхати?
– На храм, – не моргнувши, відразу випалив. – У нас храм на Успіння Пресвятої Богородиці. І церква Успіння. Тож на 28 серпня й приїжджайте.
– Та я знаю, – говорив Блаженіший і щось запитав у Сафрона Мудрого. – Але я не можу 28 серпня до вас приїхати. Ще задовго до нашої розмови був запланований політ до Америки. Вже й квитки куплені. Ні. На храм не можу.
– Тоді є ще одне свято у Чернівцях, – не довго думаючи, взяв нас себе високу місію – запросити Патріарха на Буковину. – У нас 3 листопада відзначають річницю Буковинського віча, яке у 1918 році проголосило приєднання Буковини до ЗУНР та УНР.
– О, так-так, – погодився Патріарх. – Давайте будемо готуватися до приїзду на листопад.
Сафрон Мудрий покликав священика і дав йому якісь розпорядження. А Патріарх попросив, аби я вітав губернатора та повідомив його про наші домовленості.
Далі ми розмовляли про життя. Вірніше, Блаженіший говорив, а я як зачарований слухав, – так притягувала його харизма. Ні від кого до Нього і після я не чув таких розумних і простих слів, які складалися у речення, що оволодівали думкою і легко народжували правильні образи. Хотілося слухати і слухати.
Ми говорили довго.
Досі мені не дає спокою одне питання, яке я поставив Любомиру Гузару.
– У католицькому світі є тільки один патріарх, – блиснув я своїми знаннями, – Це – Папа Римський. А довкола нього у кожній країні є кардинали. Ви також повинні бути кардиналом. А чому Вас називають Патріархом?
Мудрий старець посміхнувся у сиву бороду, примружив очі і почав говорити:
– Україну не можна збудувати ні зі Львова, ні з Чернівців, ні з Донецька, ні з Одеси. Це робиться тільки з Києва.
І українську церкву не можна побудувати ні зі Львова, ні з Чернівців. А з Києва можна і треба.
Тоді, більше ніж за півроку до події, яка вплине у майбутньому на розвиток історії Держави і Церкви, ми ще не могли знати про те, що задумав Патріарх.
Через сім місяців УГК зі Львова була перенесена до столиці України – Києва.
Може, тому й не відповів мені Патріарх на запитання?..
А українська церква міцніє, розвивається і повстає завдяки невтомній праці Патріарха Любомира Гузара – людини мудрої, скромної і святої.
Петро Кобевко
peredplata
