“Я його так просила: «Сину, ти можеш взяти відстрочення, бо навчаєшся в інтернатурі». Але він мені сказав: «Мамо, я офіцер! Я маю бути там!”
На фронті його називали ангелом війни. Говорили, що дивлячись на те, які він робив операції, нізащо не сказали б, що це інтерн. Він працював як професійний хірург.
Взимку 2015-го син був у відпустці. Але йому зателефонували з фронту: «Владе, починаються активні бойові дії. Ми на тебе чекаємо». Син зібрав сумку та поїхав. «Тату, яка відпустка? – сказав. — Там треба людей із того світу витягувати».
Востаннє ми розмовляли 12 лютого. Увечері вмикаю новини — а там розповідають, що бойовики розбомбили два медичні автомобілі. У мене підкосилися ноги. По телевізору не називали прізвищ, але я відчула, що із сином біда. “Влада більше немає”, – сказала чоловікові. Віталік почав дзвонити синові, але абонент був «поза зоною доступу». Пам’ятаю тільки, як я кричала… У той момент частина мене померла разом із сином…
Влад ніколи не скаржився. Але якось зізнався, що скучив за навчанням, хоче повернутися до своїх книг. “Скоро повернешся, синку”, – казала йому. Я жила надією, що колись цей жах закінчиться і все буде добре. Як раніше. Син хоч і був далеко, але я відчувала, що він зі мною. Якось ми з Владиком говорили про те, як один за одним нудьгуємо, і я сказала: «Синку, подивися на сонце. І я зараз на нього подивлюся. І так ми зустрінемося поглядами. З того часу ми з ним часто дивилися на сонечко. Я і зараз на нього дивлюся . Дивлюсь і… бачу очі сина.
Скільки він іще міг вилікувати людей. Не судилося… Може, це робитиме хтось інший, але мені б хотілося, щоб це робив мій син. Він справді був хірургом від Бога…”
Ніна Трепко-Нємцева
ВЛАДИСЛАВ ТРЕПКО, Народний Герой України.
12 лютого 2015 року під Дебальцевим у полі під обстрілами запустив серце пораненого бійця,
затягнув його у швидку й продовжував надавати медичну допомогу.
А коли їхню машину обстріляли, Влад накрив своїм тілом пораненого побратима, але сам зазнав смертельного поранення. Боєць, якого врятував Влад, вижив.
peredplata
