Чернівчанин Денис Богдан на псевдо «Кракен» до широкомасштабного вторгнення успішно займався власною справою. З початку великої війни директор фірми став воїном підрозділу, відомого як «Бойові гуцули».
– За місяць, розуміючи, що росіяни готуються до наступу зустрівся з командиром підрозділу та записався до 93-го окремого батальйону 107 окремої бригади Сил територіальної оборони. Зранку 24 лютого, підготував все так, щоб надалі справою міг займатися син, зібрався і вже о 12 годині був у частині. Четверо моїх друзів, з якими раніше волонтерили для ЗСУ, також пішли служити в бригаду.
Чоловік починав службу головним сержантом взводу, а вже за пів року командував стрілецькою ротою, отримавши згодом офіцерське звання.
– В квітні 22-го для нас почалась справжня війна – перші позиції були в районі Барвінкового, Великої Комишувахи. Підрозділ брав участь у звільненні Харківщини. Гаряче було коли звільняли Оскіл, там жорсткі бої тривали більше тижня, та все ж разом з десантниками змусили росіян втікати. Десантники їх гнали, ми зачищали населені пункти. Наступ пішов швидко, село за селом.
Виконували завдання в Козачій Лопані на кордоні з рф на Харківщині. Згодом воювали на Луганщині та Донеччині. Особливо важко, розповідає Денис, було на Лиманському напрямку біля Невського, де точились жорсткі бої і були втрати побратимів. Та попри все підрозділ успішно нищив противника, влаштувавши йому пастки, займаючи нові важливі позиції. В той час рота виконувала завдання будучи приданим підрозділом 66 ОМБр імені князя Мстислава Хороброго.
– Дехто з бійців бригади казали, що довше місяця там не втримаємося, але ми були два. Згадалось – один з боїв цікаво закінчився. Ворог працював підствольним гранатометом по нашій посадці, аби показати цілі танку, який за кілька секунд туди ж стріляв. Прилітало дуже близько. Та в 4 раз граната розірвалась над їхньою позицією, бо гранатометник влучив у дерево – накрило своїх же, а на додачу туди ж влупив танк. Було складно, але, часто після боїв, втомлені, в холоді, чи всі в болоті ми почувались щасливими від того, що виконали завдання і всі залишились живі.
Денис розповідає, що важких боїв і завдань було стільки, що можна говорити про те годинами. Як і про мужність і героїзм побратимів. 2023 року військовий отримав Відзнаку Президента «За оборону України». Своїм найбільшим досягненням вважає, те, що під час виходів під його командуванням не було втрат.
– Зі своїми хлопцями з роти зустрічаємося часто. Поговорити, пригадати, посумувати разом. На жаль, доводиться бачитися і по поганим приводам – коли хтось з наших загинув, когось пом’янути. Єдине, за що можу подякувати цій клятій війні – це за людей, з якими познайомила, з якими був там.
Рік тому раптово померла дружина Дениса, як каже «не витримало серце»… Переживання втрати, наслідки двох важких контузій підірвали здоров’я. Син і неповнолітня дочка вмовляли повернутися додому. Щоб бути поряд з дітьми військовий приїхав в Чернівці та згодом продовжив службу на посаді командира взводу роти охорони ТЦК та СП.
– Часом чую від людей в місті «і для чого це все треба» або «коли сюди прийдуть, тоді я піду воювати», і що їм на це сказати… Що насправді треба йти вже, бо потім буде пізно. Тут люди не розуміють масштабу загрози, говорять про якусь мотивацію. Мені не треба було шукати мотивації. Я приймав військову присягу, бо проходив раніше службу. Знав, що маю не допустити, щоб сюди прийшли окупанти. Це наша земля. Я тут народився, тут моя сім’я, друзі. Я впевнений, якщо б усі, хто може, встали і пішли захищати – все було б зараз зовсім інакше.
Джерело: група комунікацій Чернівецького обласного ТЦК та СП