Історія комбата «Гетьмана»
«Коли я вступив до військового училища, мені не виповнилося й 17. Я мріяв, що відслужу 25 років, заведу бджіл… Але ось вже 31 рік служби, а я все ще в армії і якось не до бджільництва», — сміється «Гетьман».
У 1996 році Олександр Гетьмаченко закінчив Харківське вище командне танкове училище. Далі були щаблі армійської кар’єри: від командира танкового взводу — до начштабу танкового батальйону. Ротація в Іраку на посаді командира стрілецького взводу, служба у 27-й та 28-й окремих механізованих бригадах. 10 років роботи в правоохоронних органах, повернення до війська у 2016-му, три ротації в АТО/ООС.
Наступним кроком, вірогідно, стало б здійснення мрії про спокійне життя пасічника, але почалася велика війна. У березні 2022-го офіцерові довелося з нуля формувати батальйон територіальної оборони: в Южному стояла величезна черга до військкомату, тож підрозділ вдалося сформувати буквально за три дні. Батальйон виконував задачі на Одещині, Миколаївщині, з кінця 2022 року тримає оборону на правобережжі Херсонщини.
Про порятунок цивільних після підриву росіянами Каховської ГЕС, роботу на лівому березі Дніпра, про специфіку дій ворога на Півдні, знищені населені пункти на узбережжі, а також про рішення особисто очолити операцію з відбиття ворожих позицій та про «бойовий мопед» АрміяInform розповів командир батальйону 126-ї окремої бригади ТрО 30-го корпусу морської піхоти:
«В перехопленнях постійно лунало: «Опять оні етой байденовской херньой работают!»
«22 листопада цього року виповнилося два роки, як батальйон тут, на Херсонщині. Постійно на передньому краю оборони. Під час визволення Правобережжя на позиціях, залишених ворогом, нам вдалося взяти велику кількість трофейної зброї та боєприпасів, які стали у пригоді, коли ми розгорнули лінію оборони.
Навпроти нас стояла «небита» військова частина окупантів, яка раніше не брала участі в активних бойових діях. На той час вони теж обладнували позиції та будували фортифікації на лівому березі — нахабно, особливо не ховаючись. Але ми це швидко виправили, змусили їх угамуватися, били ворога усім, що мали — і трофейною зброєю, і своєю, і озброєнням, наданим іноземними партнерами. В перехопленнях постійно лунало: «Опять оні етой байденовской херньой работают!» Працювали ПТУРами, СПГ, потім підключили 120-ті міномети.
Ми робили все можливе, щоб росіяни не могли вільно та спокійно обладнувати позиції. Я своїм хлопцям завжди говорив так: по ворогу має працювати все. Хоч стара зброя, хоч сучасна, хоч наша, хоч західна — це не має значення. Навіть каміння згодиться, якщо не залишиться нічого іншого. Ворог ані секунди не має бути у спокої.
Я чудово пам’ятаю той день, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Вода підіймалася на очах, несла з собою гори сміття. Машини, тварини, дерева, шматки будівель — все докупи. Велика вода перекрила майже всі шляхи. Залишалася на той момент одна дорога, якою мої хлопці евакуювали цивільних, допомагали їм перевозити домашніх тварин, речі. Я тоді дуже хвилювався, щоб батальйон не відрізало водою від єдиної на той момент логістичної артерії, адже в піковий момент висота підняття води досягала 8 метрів.
На щастя, все обійшлося. З перехоплень ми дізналися, що росіяни, які тоді сиділи на Дніпровських островах, потопилися. Тобто ворог навіть своїх не попередив про підрив ГЕС.
«Заходили вдесятьох. Вийшли такою ж кількістю — і це для мене як для командира найбільше щастя»
Влітку 2023 року наша бригада почала операцію на лівому березі річки Дніпро. Спочатку заходили штурмові підрозділи, а на утримання позицій уже мали стати підрозділи мого батальйону. Під час третьої ротації, це вже у вересні, я сам пішов на лівий берег. Нам поставили задачу — відбити втрачені позиції та закріпитися там, я вирішив, що повинен піти з хлопцями.
Ну не міг я ставити задачу особовому складу, щось малювати на карті, не уявляючи цього візуально.
Зайшли туди дуже файно, тихенько. Закріпилися, нанесли вогневе ураження противнику. Двох було вбито, одного взято в полон — матьорого такого розвідника з москви. Загалом 750 метрів землі нам вдалося повернути під час того виходу. Мали забрати 800 метрів площі, 50 метрів не вдалося взяти. Усього заходили вдесятьох. Вийшли такою ж кількістю — і це для мене як для командира найбільше щастя. Лише один боєць отримав легке поранення.
Досвід виходу на лівий берег надалі дуже допоміг мені під час планування бойових завдань та ухвалення рішень. Я вже знаю особливості місцевості, специфіку пересування, маскування, бойових дій, де можна закріпитися, а де це неможливо.
Якщо чесно, операція на лівому березі, на островах, в Кринках тяжко мені далася. Я пів року командував стрілецьким взводом в Іраку, не мав жодних втрат, в АТО були поранені, але ніхто не загинув. А тут я втрачав хлопців. І це мій найбільший біль.
Новину про народження сина бійцю передали по рації
Загалом, коли мої бійці ідуть на вихід, на них працюють усі сили й засоби батальйону — дрони, міномети, РЕБи. І все одно я кожного разу переживаю за людей. Я ж, фактично, усіх їх знаю. Ось, наприклад, в один із крайніх виходів на острови пішла група з 8 людей — дуже сильні бійці, половина — досвідчені розвідники, моя особиста гвардія, як я їх називаю. Один з них — молодий хлопець, класний боєць, нещодавно повернувся з навчання в Німеччині. Так от у нього мала якраз у той час народитися четверта дитина. Я не змушував його йти, напередодні виходу перепитав, чи впевнений він, що готовий іти на завдання. Сказав, що впевнений. Хлопці залишалися там три тижні — через складні погодні умови ми не могли їх вивести раніше. Звісно, зв’язку з рідними вони не мали. Тому новину про народження сина ми бійцю передали по рації. Ну і дружині так само відзвітувалися, що молодий татусь живий і здоровий.
Коли група вийшла, дав цьому воїну відпустку, щоб він міг поїхати до родини, побачити наймолодшого. От дивіться, він би міг вже звільнитися, це вже четверта дитина, усі неповнолітні, однак не кидає побратимів, виконує складні завдання. Дуже поважаю й ціную таких людей.
Іноді, знаєте, дивуюся, як непередбачувано проявляють себе люди в екстремальних ситуаціях. Ті, від кого не чекаєш, зненацька роблять неймовірні речі на полі бою, а інші, на яких сподіваєшся, «здуваються». Дивна людська психологія, не вгадаєш. Є у нас боєць на псевдо «Хитрий». Увесь час такий тихий був, непримітний, посередній солдат. А на Кринках показав себе героїчно. Витягував поранених, керував боєм, підбадьорював, мотивував. Ми придивилися до «Хитрого», зробили його командиром відділення, потім головним сержантом взводу. Із завданнями він справляється, приємно, що ми не помилилися.
«Мені дуже боляче спостерігати, як росіяни перетворюють колись багаті прибережні села на апокаліптичну пустку»
Війна за два роки, доки ми на Херсонщині, кардинально змінилася. Зараз в ній домінують безпілотні літальні системи — дрони, FPV. Їх активно використовуємо як ми, так і росіяни. Це такі, знаєте, постійні перегони. Ворога не можна недооцінювати чи вважати слабким. Росіяни удосконалюються, міняють частоти, щоб ми не могли їх уразити чи подавити нашим РЕБом. Останнім часом противник почав застосовувати щільне мінування, особливо на дорогах, де ми пересуваємося. Розкидають «пелюстки», шипи. Пробивається гума, щойно машина зупиняється, щоб замінити колесо, починають працювати мавіки зі скидами. Таким чином ворог намагається знищити нашу логістику. Також в останні кілька місяців противник почав більше застосовувати авіацію, зокрема гелікоптери. Особливої шкоди вони не завдають, але морально, звісно, тиснуть. Мало приємного, коли на тебе виходять дві «вертушки» і запускають по 28 ракет.
Чи не найбільше дошкуляють FPV. При цьому росіянам абсолютно байдуже, кого вражати — цивільних чи військових. Іде жінка — в звичайному одязі, в гумових чоботях, за нею летить FPV. Добре, що вона встигла впасти під дерево і вибух прийшовся на гілки, це її врятувало. Ворог постійно тероризує цивільне населення, ворожі FPV ганяються за мирними, знищують їхній транспорт, будинки.
Мені дуже боляче спостерігати, як росіяни перетворюють колись багаті прибережні села на апокаліптичну пустку. Коли ми тільки заїхали на Херсонщину, я був у приємному шоці. Заможні, красиві села, де люди, в основному, займалися сільським господарством, своєю працею заробляли копійку. Таких полів, як тут, я в житті не бачив, хоча я сам родом з сонячної Бесарабії. Персикові, грушеві, яблучні, черешневі сади, гектари полуниці, малини, винограду, все під зрошенням. Тут скільки людської праці й грошей вкладено!
Через росіян це все знищено. Села й міста вздовж Дніпра виглядають, як у фільмах жахів. Все спалене, розбите. Вони просто методично знищують протягом двох років вулицю за вулицею, будинок за будинком. Пересуватися вдень вже неможливо. Будь-який автомобіль стає ціллю. Людина так само. Дійшло до того, що мені довелося забрати мопед з Южного і їздити ним по позиціях вночі з налобним ліхтариком. Іншого способу пересуватися немаленькою зоною відповідальності немає. Нормально — катаюся, перевіряю позиції, ознайомлююся з ситуацією, говорю з хлопцями, питаю, яка допомога потрібна, які є проблеми.
«Є велика потреба в особовому складі — зараз грубо скажу — з яйцями»
Якщо на початку повномасштабної війни я мав багато людей і мало зброї, зараз абсолютно інша ситуація. Є зброя, не вистачає людей.
Не секрет, що зараз до війська, зокрема, й до мого підрозділу приходить дуже мало вмотивованих і, що важливо, повністю здорових людей, які спроможні воювати. Ви ж розумієте, воювати — це носити бронежилет, шолом, якусь зброю, спорядження на собі. Треба мати трішки здоров’я, щоб усе це підняти. А коли приходять чоловіки 55+, ну, вони навіть якщо й хочуть, фізично не можуть бути ефективними.
З кожним, хто приходить в батальйон, я говорю особисто. Розпитую, чим займався в цивільному житті, намагаюся підібрати посаду, яка враховувала б знання та вміння людини. Якщо розбирається в техніці, любить гайки крутити — ось, будь ласка, посада ремонтника. Геймер — є в мене хлопець, чемпіон Європи з комп’ютерних ігор — заберемо на дрони. Фітнес-тренер — значить, може бути медиком.
Є велика потреба в особовому складі — зараз грубо скажу — з яйцями. Які можуть не лише в окопах чи в підвалах сидіти, а виходити, рухатися вперед, наносити ворогу вогневе ураження. Боятися — це нормально. Самому страшно іноді, якщо чесно. Жити хочеться, хочеться онуків побачити. Але є задача, її потрібно виконувати. Потрібно зберегти країну, тому страх треба долати.
Люди потрібні ще й тому, що ті хлопці, які мають досвід і давно воюють, дуже втомилися, дуже. Проте не опускають руки та зброю. У мене надзвичайно хороший колектив зібрався — управління батальйону, командири рот, сержантський склад, матроси. Попри втому працюють, кажуть: «Комбат, ми з вами». Вони мені вірять, я їм вірю теж. Ми прикриваємо один одному спини та продовжуємо боротьбу”.
Людмила Кліщук, Аліна Логвиненко
peredplata
