Доню, ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що цього разу ти не в Україні. Якби повномасштабне почалося, а ти була вдома, тебе знов понесло на барикади. Як не воювати, то хоч варити борщі. Нехай кажуть, що я егоїстка, але кожен ранок дякую Богові — моя донька далеко. Не хочу, щоб ти знову це переживала. І сама не хочу знову переживати за єдине дитя.
Доню, ну що ти вигадуєш? Ну куди я, старий вішак, поїду? В мене все добре. Магазини працюють, та я зараз до них не часто ходжу. Ти мені майже все замовляєш із доставкою. І, якщо чесно, мене не завжди обслуговують. Кажуть, спілкуйтеся українською. А я і розумію їх через слово!
Доню, ну що ти волаєш? Звісно, я ходжу до бомбосховища. Віднесла туди твою рожеву ковдру і маленьку подушку. Ще книжку взяла, щоб було веселіше. Щоправда, хлопці-охоронці сміються над старою і кажуть, що от від оцих самих «чехових» я у підвалі й ховаюсь. В будь якому разі не хвилюйся, я у безпеці.
Доню, ну чого ти переймаєшся? Привезли мені той генератор. І освітлення на батарейках також зробили. Не сиджу я ані в холоді ані в темряві. Та і що мені, старій, робити? Стемніло — лягла спати. Книжки закинула. Може, дійсно є різниця?
Доню, ну добре, ти права. Разом не так страшно. Переїхала я на той лівий берег. Сваху підтримати, хоч вона й сама кого хочеш підтримає. Ото вже жінка — сталеві нерви. Як не спитаю: вікна файні — нічого не чутно, всю ніч спала. А вдень ковдри для військових шиє і знов каже — нічого не чула, машинка грюкотала. Або разом із другою свахою і її подругами плели маскувальні сітки. Нема коли прислуховуватися.
Доню, ну що ти знову репетуєш? Так, я повернулась додому. Мені якось спокійніше. В свахи всі балакали виключно українською, хоч більшість з них в росії народилися. Але для них жахливо з окупантами асоціюватися. Не вигадуй, мене ніхто не ображав, навпаки підтримували і не хотіли відпускати, та мені самій якось ніяково. Наче я зайва. Ні підтримати, ні допомогти, ні поспілкуватися нормально не можу. Залишила дівчатам свої збереження — нехай куплять чи того флісу чи тканини на сітки. Хоч якась з мене користь.
Доню, ти не повіриш, хто мені подзвонив і року з початку повномасштабного не пройшло! Сестра двоюрідна з росії. Та сама, що приїздила до нас в гості і розповідала, як в нас добре та сердечно. А тут дзвонить і каже: час тобі вже повертатися на батьківщину, поживеш хоч, як людина на старості років. Не діло, що тебе твоя країна вбиває!
Доню, якось так вийшло, що нема в мене більше ані сестри двоюрідної, ані в тебе тітки. Майже чужі люди виявились ближчими ніж ті, з ким я виросла. Тож, пішла вона за всесвітньо відомим маршрутом російського військового корабля. В одному з нею цілком згодна — то не діло, коли тебе вбиває батьківщина.
Доню, ну чого ти знову лаєшся? Так, я не хотіла тебе турбувати. Нащо тобі ще й мій клопіт? Я думала, що після чотирнадцятого року мене нічим не візьмеш. Та той сраний «достоєвський» летів прямо повз моє вікно. Не можу більше. Забери мене звідси. Я хоч і стара, та помирати не хочу.
***
Люба стояла на Хелмському пероні і уважно спостерігала за людьми, що виходили із потягу. Бліді, знервовані, куталися у теплі шарфи та хустини, тягнули коляски з дітьми, переноски з тваринами та валізи, в які вмістилося все їхнє життя. Певно, вона була така ж сама, коли виходила з останнього потягу Луганськ-Харків. Хіба що тоді було тепло.
На слизькому пероні серед натовпу, наче розгублена дитина, стояла маленька жінка. Вона озиралась навколо, терла тремтячі руки. З під шапки стирчало геть сиве волосся.
— Мамо! — Люба кинулась до старої жінки. — От чого було там сидіти майже рік?
— Привіт, доню! — посміхнулась та сірими губами. — Слава Україні!
— Ого! — здивувалась Люба і стисла матір у обіймах. — Героям слава. Чого ти ще навчилась?
Жінка поглянула на доньку і видала зі смішною азірівською вимовою:
— Смерть ворогам! Тримаємо стрій! — потім замислилась на кілька секунд. —Дякувати богу, що я не москаль! — і тихенько додала: — Тепер вже точно.
peredplata
