У час Волинської різанини було вбито близько 12 тисяч поляків та 19 тисяч українців, стверджує історик Іван Пущук. На його думку, говорити про геноцид, про зміну етнічної картини Волині нема підстав
Сімдесяті роковини Волинської трагедії – взаємної різанини українського та польського населення у 1943 році, знову актуалізували складну тему конфлікту поміж українцями і поляками у першій половині ХХ століття. Олії до вогню підлив проект заяви, зареєстрований у польському Сеймі, у якій Волинську трагедію запропоновано визнати геноцидом поляків, а вояків ОУН-УПА названо злочинцями. У разі ухвалення, вона, фактично, перекреслить спільну заяву українського та польського парламентів десятирічної давнини, в якій була дана узгоджена оцінка Волинській трагедії: \”Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення – жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів… Не може бути виправдання терору, насильству і жорстокості. Правда про ті драматичні роки є болючою для всіх. Однак, поляки і українці повинні її пізнавати. Правда, хоч і найсумніша, є необхідною для побудови тривалого порозуміння…Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби\”
Польські історики та політики розглядають криваві події 1943 року крізь призму того, Волинь – це польська земля, українці – злочинці, а поляки їхні жертви.
Зрозуміло, українські історики, які досліджують тему Волинської різанини мають свій погляд на неї. iPress.ua розпитав про трагедію відомого історика з Волині Івана Пущука, який все життя вивчає події, які відбувалися в його краю.
– Є різні пояснення про причини Волинської трагедії. Із чого все-таки вона почалася?
– Не можна казати, що такого то дня поляки напали на українців і з того почалася Волинська трагедії. І зі мною згодні багато серйозних польських істориків. Все це готувалося довго – пацифікація 30-их років і нищення церков на Волині наклало свій відбиток, все це формувало український націоналістичний рух. Якби Польща була демократичною державою, то й того руху бандерівського не було б. Тільки ті загострення, які ініціювала польська колонізаційна політика, й породили ОУН.
За перших совітів українці і поляки були в однаковому становищі. Назвіть мені якусь міжнаціональну колотнечу у ті часи. Не було її, бо всі були однаковими і не було жодної потреби в такій колотнечі. Далі приходять німці, починається період гітлерівської окупації і тут, власне, й почалося. Почитайте професора Філера. Як тільки прийшли німці, в українців виросли пазурі і вони стали готуватися до винищення поляків, починаючи з 1941 року. А які підстави для цього? Вони шукаються. За німців з’явилася українська поліція. Це була грандіозна перевага перед поляками, яку поляки не могли стерпіти після того, як ще не так давно була чисто польська поліція. Далі українській поліції почали приписувати злочини, яких вона не робила. Не можна сказати, що українська поліція взагалі була безгрішна. Туди набирали всяких людей. З одного боку туди йшли патріоти, яких посилала ОУН, щоб взяти в руки поліцію і була надія, що вона стане зародком української влади, яку німці, нібито, ось-ось обіцяли дати. Але не можна сказати, що тоді назрівала різанина з українського боку. Час збігав і позиція німців щодо українців прояснилася: по-перше, жодної України, а, по-друге, здерти з окупованої території якнайбільше харчів для армії і для Німеччини.
У цій ситуації українській поліції стало зрозуміло, що далі бути з німцями більше не можна – хоче вона цього чи ні. Поліція мусіла тікати. От в цій ситуації й народилася Українська повстанська армія. Її творці писали, що втратили час, що мусіли наздоганяти події, бо ситуація виходила з рук. Народ стихійно починав бунтувати, молодь тікала в ліс і там переховувалася, люди переховували збіжжя, худобу. Тут же з’являються радянські партизани і зайшла мова про те, що цю молодь, яка ховалася, треба переманити до себе. УПА не могла не народитися в таких умовах. Чому на Волині? Бо тут ліси, а в лісах більше безпеки.
– Хіба українцям у той час було до того, щоб вбивати своїх сусідів в ситуації, коли самим треба було ховатися?
– Логіка каже за те, що їм треба було бути разом, разом ховатися від ворога. І є багато випадків, коли так і було, коли від німців ховалися разом. Німці ж не розбирали – поляк це чи українець, вони грабували всіх. На початку 1943 року не було причин для різанини. Повернуся до професора Філера і хочу сказати, що неправда те, що вже тоді українці задумали різанину поляків. На початку 1943 року жодної різанини не було. Це очевидно. Але настає березень 43-го – це переломний місяць. Українська поліція тікає в ліс, бо вибору в неї не було. І тут одночасно починають горіти польські колонії. Саме це і є формальним початком Волинської трагедії.
Якби ж то докопатися до причин, якби живі свідки розказали, як все це було. Все робилося крадькома. Російські архіви на цю тему недоступні, українські порожні, польські теж.
Візьмемо, наприклад, село Обірки. Що пишуть поляки про нього? Що українські поліціянти напали і забили близько 40 поляків в колонії Обірки. Це брехня. Винищили цю колонію гітлерівці, але у присутності українських поліціянтів, які не мали права стріляти поляків. Свідків цього злочину там повно – люди залишилися із сусіднього села. Українських поліціянтів змушували зганяти поляків – це було. Але німці були ініціаторами того всього і безпосередніми винищувачами. Бо німцям треба було очистити ту територію прилеглу до лісів в яких опинилися радянські партизани.
Поляки мовчать про те, що за тиждень до винищення поляків в Обірках німцями було забито 137 українців в недалекому селі Кульчин. Мета винищення була та сама – щоб село не годувало червоних партизанів в лісах. Подія, яка трапилася в Обірках не може бути початком Волинської трагедії.
Візьмемо колонію Паросля (Паросля Перша – ред). Там було вбито близько 130 поляків. За елементарною логікою, якщо убиті поляки, то це зробили українці. Залишився хлопчик-свідок цього вбивства – Вітольд Колодинський. Він, сидячи на печі, бачив, що в його хату зайшли так звані \”справці\” (злочинці польською мовою), разом з ними були кілька чоловіків у постолах і сукманах. Це типовий поліський одяг. Вони стояли в кутку і не мали зброї при собі. Участі в допитах, які проводили головні особи, вони не брали. А інтерпретація цього злочину така: якщо там були в постолах і сукманах, то це були українці і вони ж убили всіх поляків! А хто знає, ким були ті люди, які привели українців?
Я шукаю свідків, розпитую їх про всі ці події. Справа там дуже складна. Кажуть, що там замішаний і перший відділ УПА під командуванням Коробки. У результаті розмов із більш ніж десятком свідків і вивчення документів я роблю свій висновок. Він полягає у тому, що поляків-мешканців тієї колонії винищували не українці, що в день винищення там не було першої сотні УПА, вона за 10 днів до того пройшла повз місто Володимирець недалеко від Парослі і пішла собі далі.
Професор Ґжеґож Мотика, який туди їздив і пише на цю тему, пише неправду.
– То хто ж були ці люди, які привезли українців в польську колонію?
– Це були радянські партизани. Вони зібрали в селах групу кримінальних злочинців – конокрадів. Та група злодіїв була відома ще за Польщі, і їх навіть судили. Але ця група протрималася до 43-го року, їх виявили червоні партизани і привели на пиятику в Парослю. А в червоних партизанів з поляками із Парослі були дружні стосунки. Про це пише хлопчик-свідок. Після пиятики українців, які прийшли з партизанами, під дулом пістолетів змусили винищувати поляків.
Радянські партизани змушували його вбивати поляків. Він відмовився і сказав, що не буде вбивати сусідів. Тоді його почали бити до того моменту,поки він не втратив свідомість
Свідків цього всього майже не залишилося. Але виявлено чоловіка, який там був того дня, очевидно серед конокрадів. Він розповідає, що радянські партизани змушували його вбивати поляків. Він відмовився і сказав, що не буде вбивати сусідів. Тоді його почали бити до того моменту, поки він не втратив свідомість. Очевидно, партизани вважали, що він мертвий і покинули його. От такі свідчення є про вбивць того села. Вся околиця скоро довідалася про злочин в Парослі. Паросля, на думку поляків, був перший приклад явного геноциду українців над поляками. З цього розгорнулася помста поляків українцям.
– Вам, як історикові, який вивчає Волинську трагедію, вистачає документів? Звідки ви берети дані про цю сторінку в історії двох народів?
– Це складна справа, бо стосується території, на якій жило два мільйони людей. Минуло 70 років, а ми беремося вивчати її. Тільки тепер збирають свідчення очевидців про Волинську трагедію. Документів на цю тему завжди буде мало. Якщо говорити про Парослю, то було би добре, якби був якийсь свідок, який розповів би, як все було. Треба ходити, розпитувати людей, може хтось з них щось пам’ятає. А люди досі бояться розповідати. Біля Парослі я питав одного чоловіка, коли він народився і яке його прізвище. \”Я не скажу, бо мені хату спалять\”, – відповів мені чоловік. А що може бути в наших архівах? Нічого.
Я належу до руху усної історії, яка може дати дуже багато для висвітлення тих чи інших історичних фактів. Це не те, що в поляків – сиділа представниця уряду в якомусь містечку, а їй свідки зносили інформацію про те, скільки в якому селі убито поляків.
Поки не було свідчень людей, українські історики користувалися лише польськими джерелами і матеріалами. Але тепер вже є понад тисячу автентичних українських свідчень, диктофонних записів. Ці записи й є основним джерелом для українських дослідників.
– Провід ОУН (б) хіба не розумів, що війна йде до завершення, що Німеччина зазнає поразки і на Волинські землі повернеться радянська влада? Іншими словами, що Волинь не стане частиною Польщі?
– Ви хочете запитати, чому провід ОУН брався за всю ту трагедію? В тих селах не було геополітиків, які б сиділи і міркували, що і як буде. ОУН зовсім не хотіла псувати стосунків з поляками. Це було непотрібно їм та й, зрештою, не до того їм було. ОУН воювала з гітлерівцями і вона це досить дошкульно для німців робила. Полісся було недоступним для німців в сенсі збору податку. І це була грандіозна заслуга ОУН-УПА. Я вважаю, що ОУН не планувала загострення стосунків із поляками. Це я кажу про першу половину 43-го року. Далі ситуація дещо помінялася. В гру вступили німці і радянське підпілля. Їм було не байдуже, що народжується хоч і без держави, але національна армія українців, для яких не передбачалося незалежного існування. Треба було вживати заходів для того, щоб опанувати ситуацію.
І в Берліні, і в Москві прийшли до висновку, що треба пересварити українців і поляків. Лише так можна було ослабити одних і других. В той час і польське підпілля вже організувалося, народилася ідея операції \”Буря\”, проголошення Польщі саме на Волині. До цього треба було готуватися і поляки почали це робити. УПА була надто слабосила. Ті молоді хлопці були не навчені військовій справі, вся наука була навчити заряджати і розряджати гвинтівку. А проти УПА були три організовані і професійно навчені військові сили – німці, совєти і поляки. І мені так видається, що поляки для тих молодих українських хлопців здавалися не менш страшними, ніж німці чи радянська армія.
І в цей момент починається переоцінка того, хто для них є найбільшим ворогом. Якби поляки вели себе так мудро, як волинські чехи, то про трагедію не було б і згадки. Чехи не проминали нагоди заявити, що вони співчувають незалежницьким прагненням українців. Вони також годували українців, якщо ті просили харчів. Чехи залишилися нейтральними і жодних претензій від українського або польського боку до них не було.
Поляки повели себе інакше. На Волинь надсилалася військова сила, яка готувалася до майбутнього включення Волині до складу незалежної Польщі. Була Армія крайова із її експансіоністськими намірами і з цього й почалася вся колотнеча. Вона мала гроші, мала на кого опертися, мала колишніх військових. І ця армія почала формувати свою державу на території Волині. Про все було відомо повстанцям і їм було заздрісно, що в поляків такі великі можливості. І ця заздрість дала про себе знати.
Навесні 1943 року Крайовий провід Організації українських націоналістів на Волині прийняв рішення про вигнання місцевих поляків. На той час українці складали близько 80 % населення Волині, поляки – 15 %. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польських провідних політичних сил повернути повоєнній Польщі західноукраїнські землі, а також покарати частину місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями, за допомогу радянським партизанам (останні нерідко робили місцеве польське поселення своїми продовольчими базами), та за вбивства польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині. Спочатку акції мали поодинокий характер і були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації. Поступово вони набрали масового характеру і поширилися на всю польську сільську людність
Ігор Іллюшин, Ярослав Грицак, посібник для учнів «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна»
Свого часу мені вдалося бути присутнім на одному семінарі з поляками і чути, як вони між собою говорять про це. Вони говорили, що це не ОУН била поляків, бо навіщо їй це – вона не військова організація, а політична партія. А УПА била поляків? Ні – їй не до того було. А хто ж тоді бив поляків? Це робили кущові відділи самооборони, які організували оунівці. А хто такі ці оунівці і як вони себе вели? А це дуже цікава річ, яку ще ніхто з українських істориків не досліджував.
Я запитував свідків по селах про те, чи були у них в селі такі люди, які мали зброю і сиділи на місці і нюхали, чи пахне десь в селі самогонкою і свіжиною? Люди відповідали, що такі були, але ці озброєні люди не були оунівцями, вони не ходили до повстанців, а лише сиділи дома. А ми ж знаємо, що в УПА діяло правило затримувати на одній території не більше, ніж на дві доби. То хто ці люди? Вони були з отих кущових відділів. Отже, ОУН їх організувала і керувала ними. Чув я розповідь свідків про те, що один із таких кущових забив двох старих членів ОУН з довоєнного часу, бо щось вони посварилися. Люди не знають, і вважають, що свій свого забив. Але які вони були свої? Вони були зовсім різними людьми.
Досліджуючи далі, я виявив, що в тому українському озброєному середовищі була колотнеча. Під час німецької окупації почалося повне безвладдя, зброї було багато, будь-хто міг повісити автомат на груди і заявити, що він бандерівець. І все – для людей він бандерівець. А чи справді він був бандерівцем, чи злочинцем – люди не розбиралися. Бандера сидів в тюрмі, і як всі ці сільські п’янички могли бути з ним зв’язані? Вони до нього не мали жодного відношення. Отже була така градація цього так званого руху і саме ці люди, які себе називали бандерівцями і вбивали поляків.
Який мотив цих убивств?
Для того, щоб виправдатися перед УПА. Ви ж знаєте, що служба безпеки таки наглядала за моральним станом своїх збройних сил. Якщо десь ображали українців, то кривдників одразу карали.
Є багато джерел, які свідчать про те, що служба безпеки якось намагалася привести до порядку тих кримінальних злочинців, а злочинцям треба було якось показати своє пристойне лице перед УПА, щоб армія не поставила хрест на їхньому безбідному існуванні. Вони були потрібні, бо давали харчі для УПА – не свої, а зібрані в селян, вони також брали участь у певних акціях УПА або сприяли їх проведенню.
Ті люди, які сиділи по селах теж вирішували якоюсь мірою включити в оту війну, яку вела УПА. Наприклад, винищивши в якомусь селі поляків, вони доповідали УПА, що очистили терен від ворогів. Це я отакий підсумок роблю того, що почув від людей. Тобто люди по селах сьогодні кажуть про те, що поляків били не якісь пришельці звідкись, а свої місцеві мешканці і люди визнають, що вбивали безневинних поляків. Це я кажу про дітей і жінок.
Польська ж молодь була винна у загостренні ситуації, бо пішла в шуцмани. Сьогодні поляки кажуть, що не з власної волі молоді хлопці йшли в шуцмани, а була вказівка від німців. Але лише за один квітень 1943 року поляки повністю замінили українських поліцаїв. Німці поспішили випустити їх проти українців. Першою командою був пошук обійстя батьків тих, хто пішов в ліси і палити їх. От так навмисне робилося, щоб пересварити людей.
Все це наростало і на кінець 43-го року перетворилося на грабунок. Хто його робив? Німці боялися грабувати і пхали поляків-шуцманів, а ті й раді були старатися. І в мене є дуже багато записаних розповідей про це. Коли поляки заходили в село – народ розбігався, а ті доганяли і лапали. Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили. А що було причиною? Поляки готувалися в попередні роки до цієї трагедії – гонор і політика полонізації зробили свій внесок у виховання поляків і виховало їх, як шовіністів, як убивць.
– Масштаби акції і масштаби жертв – чи цього хотіли обидві сторони чи радше ситуація вийшла з під контролю?
– На основі розповідей людей, які я збирав упродовж 18 років, я роблю висновок, що українців убито на території Волинської області, за всі ті роки до початку 1944 року, 8500 осіб. А поляків убито українцями біля 5500 осіб.
Ситуація не була під контролем в жодної сторони. Все робилося стихійно. Люди в селі дуже конкретні – знають про своє рідне село все. І я питав: хто почав перший у вашому селі? Часом люди відповідають, що чули, як на Холмщині поляки вибили українців, а потім почали бити у нас. Інколи кажуть, що якісь вар’яти перші почали в селі бити поляків і після цього поляки відповіли тим самим. По-різному було. І мені так видається, що то так стихійно виходило. Якоїсь спланованої акції не було.
Але тут я хочу згадати про акцію деполонізації. Коли почала розгорятися колотнеча, мені люди в багатьох селах розповідали, що була така акція під час якої полякам було оголошено, щоб вони виїжджали з села.
У Семашків пише, як українці готувалися до цієї акції – зносили до церкви коси, вила, граблі і все це святили, щоб отримати індульгенцію на вбивство поляків. Я їжджу з книжкою Семашків по селах і перепитую в людей, чи так все було. Люди відповідають, що це неправда. От є такі барвисті вигадки.
Поляків були дві категорії – перші, які були на пляцувках (placоwka польською – установа)і отримували допомогу з Лондону та, навіть, з Японії і були причетні до підготовки операції \”Буря\”, а інші – шуцмани, які були з німцями. Але між ними було порозуміння – і ті, і інші колошматили українців. Шуцмани вбили трохи менше українців, а ті з пляцувок – більше.
Наприкінці 43-го року фронт наближався до Волині, і йшла дискусія про визначення кордонів. Черчіль був за те, щоб майбутній кордон між Польщею та СРСР проходив по Бугу. Це була данина Сталінові за те, що він встелив тисячами солдатів східний фронт. Поляків про це, зрозуміло, ніхто не питав, бо вони нічого не значили. Передбачалося, що коли радянські війська вступлять на територію Західної України, то їх зустрінуть польські підрозділи Армії крайової, які заявлять, що саме вони є владою на цій території. Ця влада перебуває поки що в підпіллі, бо немає сили, якщо прийдуть союзники, то вона виходить з підпілля. А українці – це комарі, яких треба душити, це випадкові особи на цій землі. Деякі райони очищалися від українського населення. Наприклад, на схід від Володимира-Волинського був страшний геноцид, там українці були лише в лісах, а в селах їх не було. На півдні Турійського району було те саме. Радянські партизани вигнали повстанців, приїхали поляки і зробили там свій етнічний анклав. Зрозуміло, що в такій ситуації між поляками і українцями дійшло до ненависті і до війни.
– Якою була роль радянського підпілля у Волинській трагедії?
– Можна дізнатися із повстанських спогадів про те, що в УПА віддавалися команди російською мовою, бо там 40% офіцерів були східняки. На початку вони тікали з таборів або просто шукали поїсти, і вони йшли в повстанці, були й українці, які за свій народ воювали з німцями. Але з наближенням фронту вони побачили, що в УПА доброго майбутнього нема і треба думати про власну голову і багато з них зраджували. Вони не просто приходили до СМЕРШу з каяттям, а підставляли під удар підрозділи повстанців, розповідаючи про вбивства. УПА – це було страшне середовище, там аж кишіло всякими, бо туди всі лізли, всі хотіли скомпрометувати УПА – німці, совєти і поляки.
– Поляки, які давно досліджують історію Волинської трагедії, вважають свій народ жертвою, а українців – ініціаторами. Чи є сьогодні в Україні власна історична політика, яка би формувала ставлення до Волинської трагедії, трактування цієї сторінки історії обох народів?
– Те, що в поляків така точка зору – це природно. І природною була б така точка зору в українців. Але українцям залишається просто мовчати. Я маю на увазі навіть істориків, не кажучи вже про ті родини, в яких були убиті. Бо краще всього мовчати адже невідомо, як справа обернеться. Для декого в поліських селах радянська влада ще не закінчилася і на всяк випадок треба мовчати.
Але в державі мала б бути своя політика. На жаль, її нема сьогодні. Поки що в Україні цим займаються тільки ентузіасти. Елементарної підтримки від держави немає. З погляду дослідника, української держави нема! Ви чули щось про допомогу міністерства Дмитра Табачника або Академії наук у цій справі? Я теж не чув нічого. Минає 70 років, тим свідкам залишилося жити, може, ще декілька років і нема жодної підтримки, щоб зібрати їх знання.
Добре, що поляки заворушили цю справу і нам тепер треба якось реагувати. А, якби поляки не заворушили, то у нас далі панувала б повна мовчанка! Нема в Україні ніякого ставлення до цієї проблеми – ані негативного, ані позитивного.
– Упродовж нашої розмови ви двічі назвали Волинську трагедію геноцидом – один раз у відношенні до поляків, а інший – до українців. Не всі історики схильні робити такі висновки. Тобто ця сторінка в історії двох народів справді є геноцидом?
– Щодо цього терміну, я начитався передмови до Семашків (йдеться про книгу Владислава та Еви Семашків \”Геноцид\” – iPress.ua) і вношу дві такі новинки у всю цю справу. Перша новинка – це розміри вбивства. Не може й бути мови про 50 тисяч – це вигадка. Свого часу писалося про 500 тисяч, потім про 300, про 100 тисяч. У Семашків йдеться про 50-60 тисяч, і пише, що це дані біскупа із костьольних книг. Але костельні книги не можуть бути джерелом повної інформації, бо в 1943 році поляки розбігалися і ніхто під час тої втечі не робив записів. 95% не робили записів про те, хто і де вбитий. І ця цифра в 50-60 тисяч – це вигадка. Але повернімося до геноциду. Отже цифри приблизно такі: 5500 осіб убитих у Волинській області, у Рівненській області теж десь так само. Але не більше 12 тисяч убитих поляків. Тому писати про геноцид, про зміну етнічної картини території нема підстав.
Семашків і інші дослідники твердять, що винищене було корінне польське населення на Волині. А хтось розібрався, скільки вбитих народилося на Волині? А їх було меншість і це насправді були приїжджі. Поляки мовчать про те, що через Буг на Ковель йшли озброєні загони Армії крайової з Варшави для проголошення незалежності Польщі під Ковелем. Звичайно, що вони гинули. І вважати їх убитими волинянами, репетувати про їхній геноцид нема підстав.
Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки йшли на чужу землю і вбивали корінних жителів. Якщо ж взяти документи ООН про право на територію, про етноцид і геноцид, то треба розібратися, хто той геноцид чинив – поляків вбито близько 12 тисяч, а українців – біля 19 тисяч. Хто над ким робив геноцид? А щодо Холмщини, то тут був етноцид – це вважається жорсткішим, ніж геноцид, це заміна етнічного обличчя.
Ви питали, чому такий ґвалт піднятий довкола цієї трагедії? Щоб залишити в тіні холмську проблему, щоб мешканці Холмщини не добивалися перед усім світом, що над ними вчинено етноцид із ознаками геноциду. Там було зроблене все, щоб очистити територію від українців.
Як у Польщі, так і в Україні цього року у деяких політичних сил може з\’явитися спокуса використати відзначення 70-ї річниці волинської трагедії для досягнення внутрішньополітичних цілей,
Анджей Шептицкі, польський історик
– На вашу думку, сьогодні вже відбулося примирення двох народів?
– У мене є родичі поляки. Моя тітка вийшла заміж за поляка у момент вигнання мого племені з нашої території. Вона не хотіла подаватися до Росії і залишилася. Які ж були стосунки між поляками, коли в той момент відбулося одруження. Щоправда, вона мусіла перейти на католицтво. Треба розуміти, що не було в той час в селі колотнечі і злоби між одними і другими. А далі кордон дуже гарно розділив українців і поляків, не було жодних контактів, підростало молоде покоління. І десь через 15 років ми з моєю родичкою зустрілися – обійнялися і поцілувалися. Яке може бути протистояння? Те протистояння започаткували ображені люди, яким довелося з Волині виїхати. Їм пече, що Волинь – це не польська земля. Це інспірація всесвітньої організації кресов’яків, які ображені і обурені, що вони упустили Волинь зі своїх рук. Щоправда, винуваті в цьому не українці, а Москва, яка забрала Волинь. Але до Москви далеко, тому вони вирішили \”дякувати\” за це українцям, які вбивали поляків. А тепер пішла нова хвиля цієї інспірації. Сьогодні у Польщі знову комусь свербить розворушити все це. Хто це може бути? Політки. Їм вигідно підняти репет довкола цієї проблеми.
Розмовляв Ярослав Іваночко
Історична довідка:
Волинська трагедія (або польською мовою Rzeź wołyńska – \”Волинська різанина\”) — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні. Якщо ж говорити у більш широкому сенсі, то це складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.
peredplata
