Польський бар’єр слід було усунути передусім тому, що Варшава проявляла власні прагнення, небезпечні з пункту бачення більшовиків. Це було пов’язано з поширеним у Польщі переконанням, що сфера інтересів відродженої держави поширюється далеко на схід, за її етнічні межі. Природним чином точкою відліку вважалися кордони Речі Посполитої до поділу 1772 року.

Більшість громадськості, що симпатизувала гаслам національної демократії, підтримувала приєднання до польської держави значних українських і білоруських територій та їх полонізацію. Звичайно, ендеки Прихильники Національно-демократичної партії. розуміли, що неможливо просто повернутися до статусу кво, який був до поділів. Запропонована ними так звана лінія Дмовського визначала східний кордон уздовж лінії другого поділу Речі Посполитої Обох Народів 1793 року з деякими поправками на користь Польщі. Варто додати, що в концепції національних демократів не було місця незалежній Україні. Її утворення розглядалося як загроза — набагато сильніша, ніж безпосереднє сусідство з Росією. Національні демократи трактували український рух як явище штучне, навіяне ззовні — з Берліна й Відня. Існувало побоювання (зрештою, цілком слушне), що новопостала держава відразу ж висуне претензії на Східну Галичину, яку населяли здебільшого українці й яка відігравала роль центру українського національного відродження. З огляду на всі ці причини ендеки категорично не хотіли підтримувати українські зусилля, скеровані на здобуття незалежности. Така політика, на їхню думку, призвела б до неминучого конфлікту з Росією, який був би на руку тільки Німеччині. Представники національної демократії вірили у можливість майбутнього порозуміння з Москвою. Саме такий варіант, а не співпраця з ефемерною Україною, мав забезпечити польські інтереси на Сході.

Лівий табір, згуртований навколо Юзефа Пілсудського, мав інший підхід до російського, а отже, й українського питання. Територіальні апетити прихильників Начальника державипол. Naczelnik Państwa — офіційна назва посади глави держави в 1918-1922 роках. Її обіймав тільки Юзеф Пілсудський. Ця назва — свідоме наслідування звання Тадеуша Косцюшка в часи його повстання. були скромніші. Але політичний проєкт, який просувало це середовище, породжував набагато небезпечніші наслідки для майбутньої Росії. Пілсудський мав намір використати сум’яття на Сході й тимчасовий політичний вакуум на території колишньої Російської імперії, щоб утілити велику політичну ідею, яку назвали (не надто вдало) федералістською концепцією. Начальник держави дуже скептично оцінював можливість досягти тривалого порозуміння з експансіоністським східним сусідом. Він вважав, що Польща повинна використати період ослаблення Росії й провести геополітичну перебудову регіону.

Гарантувати Другій Речі Посполитій безпеку, на думку пілсудчиків, могло лише довготривале пересунення кордонів Росії подалі від Польщі. Від колишньої імперії мали відірватися її неросійські «околиці», а завданням Польщі було активно підтримувати цей процес, зокрема, емансипацію білорусів, українців, кавказьких та балтійських народів.

Найважливішим завданням для Пілсудського було створити тривале стратегічне утворення, яке б об’єднало території Польщі, України, Литви та Білорусі. Як пише видатний краківський дослідник Анджей Новак, такий союз мав стати «альтернативою російському (або німецько-російському) домінуванню в Центрально-Східній Європі». Якої форми він мав остаточно набути (федерації, конфедерації чи союзу) — залишалося питанням відкритим і до певної міри другорядним. Пілсудський у цьому аспекті не був доктринером. Він писав Лєону Васілєвському у відомому листі з квітня 1919 року:

Питання «револьвера», тобто збройної сили, здатної вирішити боротьбу на Сході, було, звичайно ж, першорядним.

Українська військова частина в центрі Києва, кінець 1917. Джерело: Вікіпедія

Головну роль у концепції Начальника держави відігравала Україна. Вирішальними факторами були її демографічний і економічний потенціал, а передовсім ключове геополітичне розташування. Пілсудський добре пам’ятав, що імперське зростання російської держави почалося саме закріпленням на Дніпрі в XVII столітті. Однак ситуація на цій території була надзвичайно складна. Українські землі від кінця 1917 року стали ареною запеклої політичної й збройної боротьби. Незалежницькі сили УНР воювали з більшовиками та білогвардійцями. Країною пересувалися підрозділи червоних, війська німецьких, австро-угорських і згодом західних інтервентів, а потім Добровольча армія генерала Антона Денікіна. Картину анархії доповнювала діяльність місцевих самозваних отаманів.

Наприкінці 1919 року переможцем із цих змагань вийшла більшовицька Росія. Над Дніпром вона діяла під вивіскою окремого совєтського уряду, утвореного в Харкові. Камуфляжний характер цього утворення був очевидний, однак його існування давало підстави більшовикам заявляти, що в Україні точиться громадянська війна, в якій російська сторона безпосередньої участі не бере. Перехоплення контролю над українськими землями мало для більшовиків ключове значення. Перші спроби здобути над ними контроль відбулися ще наприкінці 1917 року. Один із більшовицьких лідерів в Україні, Георгій П’ятаков, переконував: тут не можна застосовувати лєнінське гасло про право народів на самовизначення, оскільки сепаратизм українців «суперечить інтересам пролетаріату». Додамо: інтересам, які в цьому випадку ототожнювалися з інтересами Росії.

Більшовики сприймали Україну як плацдарм, який зробить можливим подальше просування революції на захід і південь. Восени 1918 року Карл РадекСправжнє ім’я — Кароль Собельсон (1885–1939). Революціонер, совєтський політичний діяч, літератор. висловився про це метафорично

Ключовою проблемою для Пілсудського було знайти союзника з українського боку. Найбільш надійним партнером виявилася група, зосереджена навколо Директорії УНР.

Від лютого 1919 року цей орган очолював Головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Блискучий журналіст, один із лідерів української соціал-демократії, він мав багато спільного з Начальником відродженої Польщі. У період 1917-1919 років він пройшов суттєву ідейну еволюцію. Як і Пілсудський, Петлюра «висів із червоного трамвая на зупинці “Незалежність”»Відома цитата, яку приписують Пілсудському (адресована представникам Польської соціалістичної партії на їхню просьбу про політичну підтримку наприкінці 1918 року). За іншими даними, цю фразу про Пілсудського 1919 року висловив письменник і воєнний кореспондент Адольф Новачинський.. І так само, як Пілсудський, він, не маючи формальної військової освіти, виявився талановитим воєначальником. Петлюра був одним із нечисленних українських політиків лівого спрямування, які величезне значення надавали розбудові збройних сил. Він умів піднятися понад партійні суперечки, що фатально відбилися на долі молодої республіки. Спостерігаючи за дедалі трагічнішим розвитком ситуації, він без вагань підтримав союзництво з Польщею. Це був прояв не полонофільства, а тверезого політичного розрахунку.

Однак тривалий час порозуміння здавалося недосяжним. Польсько-українські відносини отруїв збройний конфлікт за Східну Галичину, який вибухнув у листопаді 1918 року. Менше значення мали інші територіальні суперечки — про приналежність Холмщини і визначення лінії кордону на Волині. Директорія спершу не була задіяною стороною галицького конфлікту, але це змінилося у січні 1919 року, після акту злуки УНР та проголошеної у Львові Західноукраїнської Народної Республіки. Довший час це унеможливлювало налагодження спільних дій Польщі та наддніпрянських самостійників проти більшовиків. Відмова від Львова, Тернополя чи Бориславського нафтового басейну була однаково немислима і для уряду в Варшаві, що перебував під тиском польської громадської думки, і для Директорії, яка враховувала інтереси й почуття галицьких українців.

Шанс вийти з глухого кута з’явився лише восени 1919 року. Вже раніше, в липні, Польща збройним шляхом вирішила конфлікт у Галичині, а згодом (1 вересня) підписано польсько-українське перемир’я. Однак до порозуміння призвела лише критична ситуація українських військ, оточених більшовиками та Добровольчою армією, виснажених епідеміями тифу й дизентерії. Наприкінці листопада 1919 року територія, підконтрольна владі УНР, яка пересувалася Україною урядовим потягом і кінними таборами, зменшилася майже до розмірів, згаданих у написаному «червоними» куплеті. Єхидний куплетист виспівував, що під владою Директорії — тільки фрагмент залізничної колії під вагоном, який був тимчасовим місцеперебуванням уряду: «Гей, ти, Директорія, / де ж твоя територія? / У вагоні Директорія, / під вагоном територія».

У цій ситуації єдиним шансом УНР повернутися в гру було досягнення порозуміння з західним сусідом і отримання від нього військової й дипломатичної допомоги.

На початку грудня 1919 року Симон Петлюра вирушив із місією до Варшави. Залучення каналів особистої дипломатії відіграло тут суттєву роль. Ключовим епізодом була зустріч українського лідера з Юзефом Пілсудським. Співрозмовники справили один на одного чудове враження, а аудієнція отамана в Бельведерському палаці, яка розпочалася о пів на дев’яту вечора, затягнулася аж до п’ятої ранку. Звісно ж, остаточне порозуміння — не наслідок однієї зустрічі. Воно стало можливим завдяки серії складних, нерідко драматичних польсько-українських переговорів. Завершилися вони вночі з 21 на 22 квітня 1920 року підписанням політичного договору. Через два дні було укладено військову конвенцію.

Ціною значних, але неуникних у цій ситуації територіальних поступок (відмова від Східної Галичини й західної частини Волині) Українська Народна Республіка отримала визнання Польщею своєї незалежности й уряду на чолі з Петлюрою. Військова конвенція передбачала спільні дії проти більшовиків на території Правобережної України.

З операційного пункту бачення, Армія УНР мала підпорядковуватися польському головному командуванню; крім того, українська сторона зобов’язувалася під час кампанії забезпечити союзницькі війська провіантом. Натомість поляки погоджувалися на формування петлюрівських військ на своїй території й обіцяли спорядити три нові українські дивізії. Цивільна й військова адміністрації територій, які планувалося визволити з-під влади більшовиків, мали бути організовані (принаймні теоретично) владою УНР, а польське командування передбачило для себе лише контроль над українськими залізницями. Суттєве значення мала умова, не записана безпосередньо в тексті союзного договору. Полягала вона в тому, що в український уряд мають увійти два поляки, довірені люди Пілсудського. Міністром земельних справ став Станіслав Стемповський, відомий у масонських колах поміщик із Поділля, а заступником міністра внутрішніх справ — Генрик Юзевський, колишній комендант Польської військової організації в Києві.

Квітневий договір, більше відомий як договір Петлюри – Пілсудського, від початку наразився на гостру критику як із польського, так і з українського боку. Проти союзу з петлюрівською Україною протестували ендеки, але ще більше ворогів договір мав серед українських політиків, зокрема галичан, які, зрозуміло, сприйняли його як зраду й відречення від ідеї єдиної соборної України. Але за капітуляцію перед польськими вимогами Петлюру атакували і його наддніпрянські співвітчизники. Проте слід зазначити, що укладений договір (хоч, без сумніву, асиметричний) віддзеркалював реальний розклад сил.

Попри все, союз був вигідний обом сторонам, що відзначає також сучасна українська історіографія. Для Директорії він був, вочевидь, уже останнім шансом повернутися на свою територію й зберегти незалежність УНР.

Польсько-українська військова співпраця розпочалася ще до формального укладення союзу. Від початку 1920 року тривало формування українських частин на територіях, підконтрольних полякам: в околицях Кам’янця-Подільського і в Брест-ЛитовськуНазва міста Брест до 1921 року.. Тоді були сформовані дві дивізії, до яких пізніше приєдналася армія генерала Михайла Омеляновича-Павленка, що повернулася з Першого зимового походу — партизанського рейду, проведеного в тилу білогвардійців і більшовиків. У травні 1920 року об’єднані українські сили налічували близько 12 тисяч солдатів і офіцерів. Цей контингент не був спроможний вершити долю кампанії, але планувалося, що завдяки вербуванню вже на території України він збільшиться. У зіткненні з більшовиками була важлива кожна дивізія; крім того, участь українців у боротьбі проти Червоної армії мала велике політичне значення. Для Пілсудського було дуже важливо, щоб планований наступ в Україні здобув підтримку місцевого населення і не сприймався на Заході як польська «імперська авантюра».

Союз із Українською Народною Республікою у цій ситуації був останнім козирем, потрібним Начальнику держави, щоб приступити до гри з «червоною» Росією.

Наприкінці квітня 1920 року польсько-українські підрозділи вдарили у київському напрямку. Перший етап операції завершився блискучим успіхом: 7 травня здобули столицю України.

Першою на передмістя ввійшла польська кавалерія. Не зустрівши жодної живої душі, один із офіцерів разом із патрулем шеволежерівПол. szwoleżerowie — військове формування легкої кавалерії. і кулеметом сів у трамвай, що їхав у середмістя. Невдовзі він повернувся з вісьмома полоненими. Більшовики здали Київ практично без боротьби, а через кілька днів Головний отаман Петлюра у визволеному місті вже проводив переможний парад.

Польсько-український парад на Хрещатику, 1920. Джерело: Вікімедіа

Наміри польської політики щодо зайнятих українських територій добре передає текст наказу, який 8 травня 1920 року видало Головне командування Польського війська. У документі наголошувалося: поляки не планують анекcувати українську територію, а окупація України «повинна бути розрахована не на роки, а на місяці». Про це слід було інформувати місцеве польське населення, «щоб вилікувати його від ілюзій». Польські командири отримували інструкції, згідно з якими необхідно було виразно зазначати український характер влади, що встановлювалася на визволених територіях, зокрема робити це вивішуючи українські, а не польські прапори й герби. Крім того, у коментарі до військової конвенції рекомендувалося: «Польська військова влада повинна прищеплювати підвладним їй військам принцип: їхнім завданням не є насильне роззброєння українського населення ані ревіндикація прав польських власників». На практиці ці інструкції не завжди втілювалися в життя. У Києві польські підрозділи поводилися зразковим чином, однак на провінції бувало по-різному. Особливо лиху славу здобули познанські полки, які здійснювали численні грабежі. Їхня поведінка доводила Пілсудського до шаленства.

Українців обурювали безпідставні реквізиції й вивезення державного майна УНР як нібито «воєнних трофеїв» до Польщі. На жаль, дозвіл на це дав сам Пілсудський. Хоча загалом маршал не погоджувався на експлуатацію земель союзника, він пропонував, наприклад, «обійти» договір із УНР у питанні здобутого рухомого складу залізниць. Однак непорозуміння, що виникали, вдавалося оперативно розв’язувати. Вагоме значення в цьому аспекті мала зустріч Начальника держави і Петлюри разом із членами його уряду, що відбулася 16 травня у Вінниці.

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський, 1920. Джерело: Вікімедіа

Доля відвернулася від польсько-українського походу вже через кілька тижнів. Взяття Києва виявилося другорядним здобутком на тлі недосягнення стратегічної мети — розгрому основних совєтських сил в Україні. Останні відступили без значних втрат на схід від Дніпра, щоб наприкінці травня – на початку червня завдати звідти ефективного контрудару, який змусив союзників евакуювати українську столицю і розпочати відступ на захід. У другій половині червня совєтські сили відтіснили польські та українські частини приблизно на ту саму лінію, з якої у квітні почався наступ на Київ.

У літературі, присвяченій цьому питанню, часто стверджується, що однією з причин провалу кампанії союзників була відсутність масової підтримки з боку місцевого населення, на яку розраховували ініціатори походу. Чи дійсно так було, важко ствердити однозначно. Під час першого етапу операції важливу роль відіграли селянські повстання, які почали вибухати в тилу Червоної армії. Без сумніву, вони полегшили наступ польсько-українських військ на Київ. Однак українське село, втомлене переходами чергових армій, зайняло відсторонену позицію, вичікуючи остаточного результату зіткнення між більшовиками та силами союзників. Певну роль, вочевидь, відіграло побоювання (якого не могли розвіяти офіційні декларації), що разом із військами Пілсудського й Петлюри на Правобережжя повернуться «польські пани» — землевласники, чиї маєтки були розгромлені під час революції. Додамо, що Головному отаману та його товаришам не вистачило часу, щоби здобути довіру співвітчизників. Українські інституції не встигли знову закріпитися над Дніпром, як уже розпочався відступ союзників. Не вистачило, зокрема, кількох тижнів, щоби провести широкомасштабне вербування в Армію УНР.

Попри зміну ситуації на фронті союзні українські війська продовжували воювати разом із поляками. Із ними вони систематично залишали чергові території Волині й Поділля, а наприкінці липня 1920 року провели оборонні дії на теренах Східної Галичини.

Змінювався також осідок українського уряду. До визволеного Києва вдалося дістатися лише самому Головному отаману. Його уряд до початку червня засідав у Вінниці, звідки, однак, був змушений евакуюватися на захід. Через Жмеринку і Кам’янець-Подільський він прибув у Станиславів, звідки в липні 1920 року остаточно переїхав до Тарнува, який надовго став осідком влади УНР.

У ході відступальних боїв Армія УНР зазнала серйозних втрат. Прекрасно проявили себе петлюрівські війська, особливо під час боїв за утримання лінії Дністра. До сьогодні живе пам’ять про Шосту січову стрілецьку дивізію під проводом полковника Марка Безручка, згруповану на Замойщині. Вона відіграла важливу роль після стратегічного перелому, який відбувся в серпні 1920 року в зв’язку з успіхом контрнаступу Пілсудського й відкиненням Червоної армії з-під Варшави. Наприкінці місяця до району дислокації Шостої дивізії наблизилася кінна армія Сємьона Будьонного, яка йшла на підмогу совєтським військам, що відступали з-під польської столиці.

Шоста січова стрілецька дивізія військ УНР.
Джерело: Вікімедіа

Об’єднання сил «червоних» могло принести фатальні наслідки й перекреслити успіхи, здобуті Польщею. Але наступ застопорився під Замостям, де польсько-українським гарнізоном командував полковник Безручко. Частина підрозділів Шостої дивізії воювала також у битві під Комарувом, яка завершилася розгромом будьонівців.

Затримання рейду сильної й відомої своєю жорстокістю кінармії стало одним із поворотних моментів кампанії 1920 року. В українській історичній літературі навіть пишуть про свідомо замовчане польською стороною «диво під Замостям».

У каталозі українських претензій до Польщі фігурує також «зрада у Ризі». Йдеться про Ризький договір, підписаний 1921 року між представниками РСФРР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-совєтський конфлікт 1919–1920 років і санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею та совєтською Росією й фактично анулював Варшавський договір 1920 року. Треба визнати, що закид у віроломстві на адресу поляків значною мірою обґрунтований. Після перелому, який відбувся на підступах до Варшави й був закріплений битвою на Німані, уряд УНР розраховував, що польський союзник продовжуватиме воєнні дії. Досі історики сперечаються, чи це було можливо. Чи треба було сідати за стіл мирних переговорів, чи радше використати сприятливу ситуацію на фронті й довести до кінця наступ на більшовиків, відкинути їх із теренів України й Білорусі, надаючи нового імпульсу федеративній ідеї? Палкий прихильник союзу з УНР Тадеуш Голувко прокоментував це питання.

На думку Голувка, це б змусило совєтських перемовників визнати незалежну Україну.

Дуже серйозні сумніви охопили й самого Пілсудського. Однак остаточно Начальник держави дійшов висновку, що подальше ведення воєнних дій неможливе. Миру вимагала переважна частина польського суспільства, а польська армія була занадто виснажена довготривалою воєнною кампанією. У цій ситуації було прийнято рішення сісти за стіл мирних переговорів із більшовиками. Місцем проведення конференції визначено столицю Латвії — Ригу.

Пілсудський очікував жорстких переговорів із совєтами. Однак усе відбулося по-іншому. Вже від липня 1920 року простежувалася все більша політична маргіналізація очільника польської держави. Парадоксом було те, що переможного вождя фактично відсторонили від ухвалення ключових рішень у питанні миру.

Маршалу зв’язувала руки позиція Ради оборони держави, яка здебільшого складалася з критиків федеративної програми. Саме цей орган вирішально вплинув на зміст інструкцій, наданих делегатам на мирні переговори, а також на сам склад делегації. Не випадково центральною фігурою в ній став один із лідерів національних демократів Станіслав Ґрабський. У ході переговорів, які розпочалися наприкінці вересня 1920 року, делегати напрочуд легко знехтували питанням УНР, визнавши мандат представника совєтської України. Більшовицькі делегати шантажували польських учасників переговорів тим, що піднімуть питання Східної Галичини в разі, якщо поляки вперто захищатимуть інтереси петлюрівської України. Головний совєтський перемовник Адольф Іоффе ставив питання чітко.

12 жовтня 1920 року в Ризі підписано прелімінарний мирний договір, який набув чинності через три тижні, після обміну ратифікаційними грамотами. Укладений договір зобов’язував польські війська відступити на визначену раніше лінію кордону. Територію Речі Посполитої повинні були залишити підрозділи «східних союзників» — війська УНР, Третя російська армія під командуванням генерала Пєрємикіна, білорусько-російське формування генерала Станіслава Булака-Балаховича. Тим часом українські війська відступили на територію Поділля, куди (у район Кам’янця-Подільського) дісталися також евакуйовані з території Польщі урядові органи УНР.

Маючи подільський плацдарм, сили УНР планували здійснити ще одну відчайдушну спробу наступу на більшовиків. Хоча війська Петлюри мали таємну підтримку польського командування (постачання спорядження і провіанту, підрозділ добровольців під командуванням майора Валєрія Славека), вони не були спроможні довший час самотужки чинити опір Червоній армії.

Більшовики випередили українську підготовку, завдавши удару підрозділам УНР, які зосереджувалися на Поділлі. Українці змушені були відступити на західний берег Збруча. На польській території їхні частини роззброїли та інтернували.

У польських таборах (у Алєксандруві-Куявському, Каліші, Ланьцуті, Пікулицях під Перемишлем, Пйотркуві та Вадовицях) було розміщено близько 20 тис. українських вояків, натомість уряд УНР разом із урядовцями різних державних установ знову знайшов прихисток у Тарнуві. Тут також у готелі «Брістоль» засідала Рада республіки — еміграційний парламент. Восени 1921 року здійснено останню спробу повернутися на батьківщину: Підпільний штаб генерала Юрка Тютюнника організував повстанський рейд на територію України. Підготований із допомогою польської розвідки, він завершився, однак, повною поразкою, а 359 полонених петлюрівців більшовики розстріляли під Базаром на Волині.

Колишні товариші по зброї поступово ставали все більш проблемними гостями над Віслою. Їхня присутність у Польщі була джерелом напруги на лінії Москва – Варшава, а матеріальна допомога для біженців поглинала чималі суми з бюджету. За таких умов польська влада спростила процес рееміграції петлюрівців, які охоче виїжджали передусім до Франції та сусідньої Чехословаччини. Однак значна частина емігрантів залишилася у Польщі. Після ліквідації таборів для інтернованих 1924 року в Каліші продовжувала діяти так звана Українська Станиця, функціонував також Український центральний комітет, який опікувався емігрантами.

Ширші можливості відкрилися тільки 1926 року — після травневого перевороту й повернення до влади Юзефа Пілсудського. Тоді пожвавилася політична діяльність емігрантів, відновилися також військові контакти (на контрактну службу в польську армію прийняли кілька десятків українських офіцерів). Велике значення мало відкриття у Варшаві Українського наукового інститутуВосени 1939 року, з німецькою окупацією, самоліквідувався. Бібліотека й архіви загинули., де працювала інтелектуальна еліта української еміграції. Варто згадати, що саме тут опубліковано, зокрема, перше зібрання творів Тараса Шевченка та поему «Пан Тадеуш» у блискучому українському перекладі Максима Рильського.

Діяльність польської влади після травня 1926 року вписувалася в концепцію прометеїзму, яку плекали пілсудчики: підтримувати сили, які в майбутньому «розірвуть Росію по національних швах». Крім того, це була форма сплати боргу вдячности. Усвідомлення того, що 1920 року Польща залишила союзників, було тягарем на совісті Пілсудського. Під час візиту першого маршала Польщі в табір інтернованих українців у Щипйорні, йому тільки й залишалося, що сказати

peredplata