На «Золотих оплесках Буковини» знову зірковий вечір: вистава Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької «Пані міністрова» за п’єсою Браніслава Нушича.
Сербського сатирика полюбляють режисери та актори: вдячний матеріал для роботи!
Нушича полюбляють і глядачі, попри те, що від написання вистави промайнуло вже понад 80 років. Які події сталися за ці роки! – а текст комедії залишається актуальним і нині. Адже жага влади та марнославство – потужні важелі для багатьох трагедій людства.
Нушич у своїх найкращих комедіях виступає перш за все як сатирик і гуморист, талановитий імпровізатор комічних ситуацій, в яких людина висвітлюється до денця, ніби прожектором. Жарт, гостре слівце, анекдот і карикатура були для Нушича інструментами створення політичної сатири.
Тож поєднання драматургії та відомого театрального колективу обіцяло незабутній вечір. Однак враження вийшли якісь двоїсті. Саме в частині актуальності. Текст акторських реплік можна було без адаптації переносити на реалії сьогодення, і саме над цим глядач сміявся найбільше. І це добре: сміхом ми також лікуємося від виразок сьогодення. Хоча інколи не вистачає тонкої грані між фарсом і побутовістю.
Виконавиця головної ролі – заслужена артистка України Любов Боровська – особисто мені дуже подобається, бо вона в кожній ролі природна й щира, грає, не заощаджуючи духовних і душевних сил. Так було й до кінця вистави. І лише у фіналі малюнок ролі дав збій: несподівана втрата такого омріяного високого становища зіграна не як покарання, а як явне посилання на долю відомої політичної фігури… І фінал сприймається як обіцянка перемоги! Дозвольте, а всі чотири дії, які були раніше? Що з них переносити, а що не переносити на героїню реальну? Натяк, особливо політичний, повинен бути точним, позаяк найменша похибка руйнує і справу, якій симпатизуєш, і власну роль… Як мовиться, найкращими намірами…
Та нехай це спишеться на мою суб’єктивну думку. З решти персонажів зауважимо на Чеді (Віталій Гончаренко), дядьку Васі (народний артист України Степані Глова), докторі Німковичі (народний артист України Ярослав Мука), Пері-писарі (Роман Біль).
Запам’ятовується й кожний персонаж із когорти родичів пані міністрової, попри короткий час перебування на сцені.
Решта жіночих ролей менш виразні, окрім хіба що Савки (заслужена артистка України Галина Давидова), а служанка (Віторія Копоть) місцями переграє до вульгарності.
Серйозні зауваження щодо музики й малюнку танців. У музиці місцями прориваються якісь єврейські мотиви (аби кумедніше було?), а рухи танцю подеколи, м’яко кажучи, занадто сучасні. А ще очікувала від львів’ян більш вишуканого ставлення до мови. П’єса опосередковано перекладена з російської, але що заважало запросити українського філолога для редагування?
* * *
Подібні враження були й у глядачів, що виступали на Форумі на канапі.
Олександра, викладач: – Із Львівським театром зустрілася цього року вдруге, автора п’єси до сьогодні не знала. Мені особисто дійство нагадувало комедії мого улюбленого Миколи Васильовича Гоголя. Добре передані головні мотиви ролей. Особливо хочеться наголосити на сценографії. Ото нагромадження меблів відображує безлад у стосунках, у суспільстві, у свідомості… Вистава заохочує міркувати над тим, що нам показали.
Сергій, фотограф: – Це уперше на цьому фестивалі я не сміявся. Надто точні були попадання у день сьогоднішній, як мовиться: куди не плюнь – всюди влучив! І зауваження щодо мови: навіть я, російськомовний і не філолог, помітив деякі вади.
Певні зауваження висловили й члени журі.
Лариса Недін: – Минулого року ви привозили «Ромео і Джульєтту в кінці листопада». Національна радіокомпанія висвітлювала фестиваль і я не жаліла епітетів для вас в ефірі. Для мене ви постійно конкуруєте з Київським театром Франка.
Та нинішнього року ніби приїхав інший театр. Важко говорити. Вистава відносно недавня – прем’єра відбулася у лютому нинішнього року. Може через це місцями вона розсипається. Незрозуміло, чого ви так кричите, голоси зливаються у суцільний крик. У грі Любові Боровської хотіла би виразніше бачити три фази розвитку образу. Гарні роботи в акторів-чоловіків. А щодо мови – ніколи не думала, що доведеться про це зауважувати заньківчанам.
Неда Неждана: – Перш за все зверну увагу про вирішення сценічного простору. Деструктивні лінії нагромадження заднього плану контрастують з меблями та реаліями на першому плані. Не завжди грають за встановленими правилами, проявляючи половинчасте враження. Дивним здається й музичний супровід. Сміх глядача найбільше спричиняли жарти текстові, а не акторської гри. Мені не вистачило режисерського вирішення, не вистачило фінального перетворення. Особливо запам’ятовується у такій епізодичній ролі Пери-писаря Роман Біль. Дуже гарний Чеда. Але й у ньому можна нарахувати три різних стилі, не вистачає цілісності.
Галина Канарська: – Тридцять років тому разом з батьком я була на виставі «Дядя Ваня», яку привіз до Львова Київський театр імені Івана Франка. Богдан Ступка працював тоді вже у Києві, і плакав, граючи у виставі. І тато пояснив мені, що Богдан Ступка плаче, бо йому жалко, що покинув Львів… Я щаслива з вами, я всіх вас люблю. Вірю, що більше таких розчарувань не буде. Бажаю вам успіхів.
Вадим Сікорський: – Не можу ревізувати творчість Алли Бабенко. Всі розуміють, що я просто не можу дозволити собі якось критикувати цей театр.
Лариса Кадирова: – Я 30 років працювала в цьому театрі. Я німію. Що я можу сказати? Я знаю кожного з вас з самого початку, як ви розвивалися й зростали. Крім єдиного: Я настільки рада зустрічі з вами, що… я німію.
Юрій Марчак: – Щиросердечно вітаю львівський колектив у нашому театрі. З усіма вашими роботами сподіваюся ще не раз зустрітися. У залі від глядача критика не звічала. Зал вітав вас справжніми золотими оплесками. Щиро дякую за насолоду.
Лариса ХОМИЧ, для сайту облмуздрамтеатру
Фото Віталії КОЗМЕНКО
peredplata
