– Звідки ти? – питає мене в тихому університетському Падерборні турок-таксист.
– З України.
– І куди тепер їдеш?
– Назад, додому.
– В Україну? – перепитує він.
– Так, в Україну.
– Чому? – дивується він.
– Тому що я там живу.
– Але ж там війна! – пояснює він мені, як малій дитині: не ходи в ліс, там вовк.
– І що? (Na, und?)
– Ти що – любиш війну?..
Холера, який цікавий поворот думки. Все-таки мало ми всі – і українці, й неукраїнці – здаємо собі справу з того, до якої міри наш образ “воюючої країни сформовано телебаченням останніх десятиліть (як Стівен Фрай, що ляпнув був у Києві на пресусі: о, яке у вас місто, а я гадав, тут все зруйновано!) – Сараєво, Грозний, Алеппо… У Франкфурті під час ярмарку мені довелось пояснювати балканським колеґам, що в Україні досконало працює банківська система, – на відміну від югославських воєн 1990-х, де колапсував весь життєвий уклад, тридцять років свободи озброїли нам країну тим рівнем цивілізаційної резистантности, яким не могли похвалитись ні Афганістан, ні Сирія: це інша, “європейська” війна. І те, що в ній росіяни вбивають нас так само, як перед тим натренувались на афганцях і сирійцях, і що окопуватись на передовій наші бійці мусять так само, як і сто років тому, а прикордонні (до яких “легко дістати”) міста й села ворог справді стирає нам з лиця землі, геть нічим не суперечить тому, що в цілому тканина національного життя, хоч і сильно пошкоджена (а місцями пропалена до дір!), зберігається нерозірваною. В театрах відбуваються прем’єри (з ризиком просидіти пів вечора в бомбосховищі, але ануж і пронесе?..), в лікарнях приймають на лікування “медичних туристів” з ЄС (де на саме лиш обстеження треба чекати три місяці, а в нас за той час уже й курс радіотерапії пройти можна!), а в ресторанах подають устриці (що заскочило іноземних гостей Львівського форуму не менше, ніж вестфальського таксиста – мій намір їхати додому: як то, війна – і устриці?.. а де ж – продуктові карточки, порожні полиці, жолудева кава, масло з чорного ринку, все те, що звично пов’язується в західній уяві з війною, старики пам’ятають, Гемінґвей з Анні Ерно описали, Голлівуд зафільмував?..).
І план Росії “вбомбити” нам інфраструктуру в кам’яний вік, залишивши взимку в голоді й холоді, без тепла і світла (традиційний російський жахастик, що в модерну добу нерозліпно скліщивсь їм у свідомості з образом їхніх головних воєнних перемог, обморожених французів і німців під Москвою й Сталінградом…), теж не передбачав на місці атаки високорозвиненої країни, в якій пошкоджену електромережу може бути зремонтовано за пів дня, а потяг у висліді ракетного удару по колії щонайбільше спізниться на годину (в тій-таки Німеччині це регулярно стається з потягами й без ракетних ударів, та й британці вже встигли завважити, на тамтешніх моїх виступах раз у раз хтось серед публіки знаходиться поділитись відкриттям – “а чи ви знаєте, що ваша українська залізниця працює краще за нашу?..”). Підозрюю, що тут чи не головна причина й того, чому так епічно лоханулись усі ті західні експерти, котрі давали нам на початку російського вторгнення “72 години”: вони теж уявляли собі Україну чимось на кшталт Сирії чи Боснії.
У всіх у нас у базовій прошивці “колоніальна війна” – це коли сильніший атакує слабшого, в тому числі технологічно розвиненіший – відсталішого (США – В’єтнам, СРСР – Афганістан, Росія – Грузію…). Натомість прецедентів, як може виглядати сучасна війна в європейській країні, котра одбиває варварське нашестя, в культурному арсеналі людства дотепер просто не існувало, – деяку приблизну аналогію тут може дати хіба Ізраїль (припускаю, що насамперед цим і пояснюється нинішній гарячий сплеск української з ним солідарности, бо в усьому іншому наші війни все ж дуже різні й паралеляться погано). На жаль, в таких категоріях – цивілізація проти варварства – нашої війни з Росією на Заході й досі не бачать: до 24.02.2022 “варварами” в цій комбінації вважались ми. Тож запитання мого таксиста більш ніж логічне: раз я їду туди, у “своє Алеппо”, – значить, я, напевно, мушу любити саму війну, бо що ж там любити ще?..
І ціла армія європейських інтелектуалів міркує приблизно так само. Від мера швейцарського містечка, який три години ображено виповідав при зустрічі українським біженкам, чом це деякі з них на таких дорогих автах поприїздили (хоча начебто й ясно, що бомби падають на всіх гамузом, не розрізняючи марки авт, однак склейка між “втікати од війни” і “втікати од злиднів” у європейській свідомості досі не розірвана, за умовчанням “війна=злидні“, бо ж на багатих – читай, “на нас” – не нападають!), – і аж до, при всій повазі, моєї улюбленої Аґнєшки Голланд, яка в своєму останньому фільмі, “Зелений кордон”, звинуватила польське суспільство в расизмі й ксенофобії за те, що воно виявилось геть байдужим до трагедії “кольорових” біженців на білоруському кордоні, зате масово ринулось на поміч потоку “білих” біженців з України (тут не місце аналізувати цей фільм, у режисерки там були інші художні й нехудожні завдання, біженці їй були цікаві винятково в ролі ідеологічних стереотипів, котрі треба поборювати, але тим показовіше, що Голланд навіть не помітила, як у своєму полемічному запалі доклалась до тої самої європейської, в істоті також колоніальної, стереотипізації біженця як збірного об’єкта опіки соціальних служб без особливого вникання, хто ці люди й від чого, власне, вони втікають: в її фільмі всі катаклізми, від яких утікається, однакові, – їх об’єднує те, що вони стаються з іншими, а не “з нами”, і в цій оптиці українська війна – така сама, як сирійська, тільки “біла”).
Що Україна не тільки “не Росія”, але й “не Сирія” – така книжка (тільки серйозна, дослідницька!) теж іще колись має бути написана: з погляду військової справи це, як виявилось, колосальна різниця – пробувати зруйнувати Україну/Ізраїль, з одного боку, – чи Сирію/Афганістан, з другого. Несподівано з’ясувалось, що у війні перемагають не тільки обсяги смертоносного заліза (хто б подумав!), і не тільки моральний (в ідеалі, на межі релігійного) запал – а й ступінь свободи, куди входить і рівень освіти, і навіть політичної культури країни – громадянське суспільство, вільна ініціатива, комунікації (і так аж до оптоволоконного інтернету й “Нової пошти” включно, бо всякому ринку передує до нього готовність, тобто те, що в людей у головах!), – речі, про які в свій час не писав Клаузевіц і яких ніхто з експертів не передбачив би і в як завгодно добрій волі, бо як же ти передбачиш школяра, котрий придумує, як “побачити” з дрона вкопані глибоко в землю міни?.. За таким школярем (і за всіма успіхами українського війська!) стоїть, підводною частиною айсберґа, те, чого не випросиш і не купиш ні за які гроші, – цивілізаційна перевага над противником, або ж певний рівень історично нажитої нацією культури, в найширшому сенсі цього слова, котрий і дає змогу кваліфікувати цю націю як європейську. Сьогоднішня Європа сильна Україною – як і має бути з форпостом.
І, заки ми самі встигаємо це про себе зрозуміти й проговорити для інших, ґенерація, для якої 20 місяців війни – це вже, вважати, шоста частина свідомого життя, інтуїтивно ловить це з повітря. Після одного з своїх німецьких виступів я підписую книжку 19-літньому студентові з Австралії, який встигає похвалитись мені, що знає український гімн: вивчив тут, у Мюнхені, на антивоєнних мітинґах. Бо для підлітка, що приїздить через пів планети на навчання до Європи, це й є її, Європи, сьогоднішнє обличчя, а “Слава Україні!” – універсальний пароль європейського порозуміння.
І так воно, за великим рахунком, і є, – навіть якщо в переважній більшості ми ще цього не свідомі.
peredplata
