\”Чому були партійні прапори?\”, \”Чому на трибуні опозиційного мітингу були політики?\”, \”Ми лише вимагаємо, щоб влада прислухалася до народу\”. Такого роду висловлювання можна і прочитати в соціальних мережах, і почути на київських вулицях. Я не збираюся зараз аналізувати, чому сформувалася така позиція. Її носіями можуть бути як щирі люди, розчаровані в українській політичній еліті в цілому, так і патентовані провокатори, які виконують логічне замовлення влади – скомпрометувати опозиційні політичні сили, довести суспільству, що альтернативи Януковичу немає, що єдине, що повинен робити кріпак – це просити, просити, просити в пана. А пан добрий, він може подумає і підпише. Адже ми ж від пана нічого не хочемо, панувати йому не заважаємо. Ти, пане, тільки підпиши.
Виступ вільних людей відрізняється від бунту кріпаків тим, що має політичний характер. Політичні дії репрезентуются політичними партіями. У Росії, де політичні партії маргіналізовані зусиллями влади і перетворені в защіпку до \”Єдиної Росії\”, опозиціонери намагаються такі партії створити, в тому числі і з допомогою енергії масових мітингів. У нас, на щастя, парламентська опозиція є – поки ще є, тому що при такому ставленні до власної держави вона може скоро зникнути.
Комусь може не подобатися \”Батьківщина\” і Яценюк, комусь-УДАР і Кличко, комусь-\”Свобода\” і Тягнибок. Але якщо ці партії послідовно декларують прихильність європейській інтеграції і готовність захищати прагнення більшості громадян нашої країни – і вже у всякому разі устремління збираються на \”евромайданах\” – то вони і повинні бути репрезентантами національного вибору. Їх лідери на трибуні і їх прапори на мітингах – підтвердження того, що такі сили в Україні є. І нагадування зовнішнього світу, що вони можуть прийти до влади і поставитися до волі народу значно відповідальніше, ніж президент Янукович. А вже контролювати ці політичні сили після їх перемоги – це якраз завдання суспільства. Суспільства, яке виявилося неспроможним після 2004 року саме тому, що відносилося до Ющенка приблизно так, як зараз відноситься до Януковича як до пана. Просто тоді пан був добрий і свій, а зараз злий і чужий. Але суть – просити пана зробити нам добре – з тих пір не змінилася.
Ми – вільні люди, а не кріпаки. Ми повинні розуміти, що підпис пана під будь-яким документом рівно нічого не значить до того моменту, поки в країні не з\’являються політичні сили, готові захищати сам зміст цього документа. Леонід Брежнєв у 1975 році підписав Заключний акт у Гельсінкі – в цьому документі однозначно йшлося про дотримання прав людини. І що ж? А те, що потім людей, які виступали за дотримання цієї угоди, відправляли в табори і \”психушки\”. З угодою про Асоціацію при збереженні нинішньої влади буде рівно так само – якщо хто ще не зрозумів. Тому угода з Євросоюзом – це просто етап на шляху докорінних змін у країні і крок до зміни влади. Чинна влада від європейських цінностей нескінченно далека.
Якщо ті, хто розчарований в існуючих партіях, впевнений, що вони не зможуть привести Україну в Європу – нехай створюють свої і об\’єднують їхні зусилля з діями парламентської опозиції. Я на мітингу в неділю запропонував створити Європейський Рух України як широку конфедерацію політичних партій, громадських організацій і громадян – можливо, це могло б стати першим кроком до подолання недовіри між частиною суспільства і політичної еліти. Але це ніяк не може означати відмови від політичної системи і політичної боротьби як такої.
Тому що така відмова можлива лише в кріпосницькому суспільстві. А Європа – континент вільних людей.
Віталій Портников
peredplata
