Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини. Викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана, живого чи мертвого, більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців. Він прагнув українізувати армію, а отримав розстріл за наказом політичної верхівки.
Як трапилося, що ми майже нічого не знаємо про талановитого військовокомандувача Лівобережної групи часів УНР Петра Болбочана? Чому він критикував дії Петлюри та через що був засуджений до страти?
Під час Першої світової війни Петро Болбочан воював на боці Російської Імперії. Але коли розпочалася Українська Революція, уже наприкінці 1917 року —долучився до процесу українізації військових частин і прийняв командування першим українським республіканським пішим полком.
Але більш відомим став завдяки Кримській операції.
Кримська операція
Петро Болбочан отримав наказ від УНР, якою тоді керував Михайло Грушевський — звільнити Крим від більшовиків. Операція була успішною. Військо Болбочана форсувало Сиваш, розгорнуло наступ на Сімферополь та дуже швидко захопило Сімферополь і Бахчисарай.
Більше того, відомо, що саме під впливом тієї Кримської операції Болбочана, 29 квітня 1918 року Чорноморський флот у Севастополі підняв українські національні прапори і оголосив про підпорядкуванні владі в Києві.
Але вступу в Севастополь не відбулося через німецьких союзників та українську владу
Під час Брестських переговорів німці пропонували українцям включити Крим до сфери національних інтересів. Але УНР від цього відмовилася, аргументуючи рішення тим, що кримські татари мають самі обират, в якій країні хочуть жити.
Тому, коли війська Болбочана зайшли на територію Криму — німецькі війська оточили місце дислокації українських частин і поставили ультиматум: необхідно скласти зброю.
Болбочан, звісно, цю умову не виконав. Але водночас намагався уникнути будь- яких зіткнень з німцями, розуміючи, що він програє.
За свідченням очевидці, ніде в Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, оваціями і захопленням, як тоді в Криму.
Водночас ніякої стихійності та гулянь військові не демонстрували. Навпаки, рівень дисципліни у дивізії упродовж кримського бліцкригу був надзвичайно високий. І рядові козаки, і старшини в одних випадках неухильно виконували накази Петра Болбочана, в інших — діяли ініціативно, з огляду на бойову обстановку.
У Києві Генштаб Армії УНР ситуацію побачив під власним кутом зору: ставлення до Болбочана викликало підозру — пішли теревені про його амбіції.
І лише, коли наприкінці квітня 1918 року міністр військових справ УНР віддав наказ про виведення з Криму групи Болбочана, не отримавши конкретно вказівок куди відходити — він відвів свої частини до Мелітополя, де й отримав повідомлення про гетьманський переворот у Києві.
Він залишається поза політикою і вважає, що командири мають назначатися не за політичною приналежністю, а за ступенем їхньої професійної підготовки. Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесності та порядку.
Гетьманський переворот
29 квітня 1918 року у Києві відбувається гетьманський переворот. Центральну раду усунуто, а владу передають гетьману Скоропадському. На території України замість УНР стала існувати нова держава, назва якої Нова Українська Держава або Гетьманат Скоропадського.
Під час Гетьманату Болбочан продовжує свою військову кар’єру. Його завданням було протистояти проникненню більшовицьких загонів на території Чернігівщини. Він не симпатизував Скоропадському. Але як військовий накази виконував.
Коли ж в Україні утворилася опозиція до Скоропадського — Директорія УНР, яку очолили Петлюра та Винниченко — Болбочан вирішив перейти на бік опозиції. 18 листопада 1918 року почалося антигетьманське повстання. Загони Болбочана були на боці повсталих, проявили себе у боях і викликали довіру в нової влади.
У житті Болбочан був дуже скромний, без тіні манії величності. Підлеглі любили його, були віддані йому і готові виконувати кожне його бажання. Він ніколи не підвищував голосу, нікого не «розносив» і не оголошував нікому догани, як це робило більшість строкових начальників.
Петлюра, більшовики та критика влади
З поваленням гетьманату відновили УНР. За короткий час обличчям Директорії УНР став страшенно популярний Симон Петлюра. У військах же популярним був Петро Болбочан. Обоє амбітні та з різними політичними поглядами на організацію війська.
Як військового дослідники характеризують Болбочана дуже вмілим командиром, який міг вийти з будь-якої ситуації. Дуже часто потрапляв у найнебезпечніші місця і цим самим викликав захоплення серед військових.
У часи Директорії великі більшовицькі загони нападають на територію України. Вони наступали так швидко і стрімко, що стримати їх було складно. Тим паче Директорія не мала єдиної армії. Для неї була характерна отаманщина, коли війська не хотіли підпорядковуватися єдиному керівництву.
У тих умовах складно було протистояти організованому наступу більшовиків та денікінців.
Те, що дуже швидко більшовики захопили Лівобережну Україну, на думку деяких дослідників, могло стати причиною арешту та страти Болбочана.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова — полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.
Болбочан був переконаний, що важливо боротися лише за самостійну Україну. В умовах більшовицького наступу вважав, що союзниками УНР може бути військо донське і країни Антанти. Однак частина оточення полковника та лідери УНР цих поглядів тоді не поділяли.
Арешт і страта
22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештували за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті, який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків.
Наприкінці січня Болбочан у Києві оприлюднює свого листа, в якому, зокрема, казав:
«Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».
Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут, однак не припинилося. Згодом Болбочана перевели до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки, під нагляд місцевої влади.
Його навіть хотіли відправити до Італії, де він мав опікуватися створенням нових військових частин з українців, які під час Першої Світової війни потрапили до італійського полону.
Проте замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, полковник постійно критикував головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагав прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.
«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР із проханням повернути їм колишнього командувача, на цьому наполягали командири Запорізької групи.
Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю, на початку червня 1919 року армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та уряд перебували у містечку Чорний Острів, а єдині боєздатні частини — Запорізький корпус — у Проскурові, Січові стрільці у Старокостянтинові.
За вироком надзвичайного військового суду, 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля села Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області).
Згодом Україна програла та була окупована більшовиками. Симон Петлюра емігрував до Парижу, де був убитий.
Матеріал створений на основі розмов з історикинею Тамарою Ткаченко та книги В.Сідак та інших «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника».
peredplata
