Інвалід першої групи Марія Марусик з села Кулівці Заставнівського району уже п’ятий рік прикута до ліжка. 48-літня жінка довгі роки не може ні на вулицю вийти, ні по хаті пересуватися. Бо не має інвалідного візка.
— Цілий вік звертаюсь, куди тільки можна, — крізь сльози промовляє пані Марія. – Спершу в сільраду, а потім чоловіка послала в райуправління соціального захисту та праці. Скрізь відмови. В районі сказали, що тепер візків немає, а коли будуть, то дадуть. Але скільки можна чекати й світу білого не бачити?
Коштів на купівлю візка родина Марусиків не має. Діти, правда, знайшли один візок, але той виявився незручним та непридатним до використання. А всі кошти та заробітки родини йдуть на ліки та харчі. Де вже там добрий візок купити… Аби лиш вижити.
Та влада, як завше, має відмовки, відписки. Як нам повідомив начальник Заставнівського районного управління праці та соціального захисту населення Ярослав Хоньків, до нього таки звертався чоловік пані Марії близько місяця тому. Це було перше звернення. Наразі документи подані до Чернівців, і щойно з’явиться можливість, візок пані Марії буде наданий. Варто зауважити, що наразі в районі близько сотні інвалідів потребує заміни деталей у своїх візках або ж нових. Ті ж, хто звертається до управління, стають в чергу на отримання допомоги. На наше зауваження, як це людина, котра вже п’ятий рік відірвана від світу, а влада нічого не зробила, пан Ярослав відповів, що знати всіх 55 тисяч мешканців району неможливо, а тому це — прерогатива сільських рад, які знають краще місцевих мешканців. А також лікарні повинні повідомляти про таких людей. Та хіба ж всі 55 тисяч прикуті до ліжка? І хіба районне управління не повинне проводити роботу і з соціальними працівниками сільрад, лікарень, аби володіти ситуацією? Бо ж президент казав, що почує кожного, і депутат від партії регіонів в Заставнівській райраді пан Хоньків мав би як ніхто чути хоча б інвалідів.
Але редакція газети «Час» розуміє, що владі, за великим рахунком, байдуже: день, тиждень, чи роки людина прикута до ліжка, бо не має візка. Мовляв, треба звертатися. А як може звертатися людина, позбавлена можливості пересуватися і попросити про це не має кого?
Ми вирішили звернутись за допомогою до голови Громадської соціальної служби «Допомога людям» Андрія Шевчука. Розповіли йому ситуацію, яка склалась у родині Марусиків. І пан Андрій, вислухавши нас, вникнувши у весь трагізм та безвихідь ситуації, сказав: «Нехай чоловік приїжджає до мене. Я подарую його дружині візок». Отак, за півдня, проблему було вирішено. Обідньої пори наступного дня Марія Марусик врешті отримала такого очікуваного упродовж п’яти років, такого бажаного та конче необхідного візка. Сльози душили її. Сльози радості од допомоги незнайомих людей та сльози розпачу од байдужості влади до її проблем. Бо ж мало того, що доля побила, забравши здоров’я, то ще й влада забрала п’ять років життя.
«Допомога потім вилазить боком»
Андрій Шевчук каже, що по-іншому він і не міг вчинити. Бо ж пані Марія коштів не має, та ще й мешкає у віддаленому селі, а влада не допомагає. Тобто, людина опинилась у ситуації безвиході. Тому пан Андрій ні хвилі не вагався, вирішивши подарувати візок. Адже він добре знає, наскільки гостро упродовж останніх двох років стоїть питання забезпеченням візками інвалідів. Також, як людина, котра вже 19 років допомагає людям з обмеженими можливостями, він знає, як важко зібрати необхідний пакет документів, особливо, коли немає нікого поруч, хто б міг допомогти. Деколи люди просто соромляться звертатися за допомогою, або ж не знають, куди йти.
— Але така допомога вилазить мені боком, — розповідає пан Андрій. – Адже коштів у організації немає. Ці ж візки – моя приватна власність і я їх продаю як соціальний приватний підприємець. Так само надаю і платні послуги як приватний підприємець, а отримані кошти вкладаю у Громадську соціальну службу «Допомога людям». Тому, звісно, було б краще інвалідні візки продавати (вартість нового – від трьох тисяч гривень, вживаного – від 500 гривень, – Авт.). То ж, коли звертаються люди у безвиході, ми пропонуємо їм варіанти: або ж взяти в оренду візок до того часу, поки держава не надасть безкоштовного, або, в крайньому випадку, як оце зараз, даруємо його. Та кошти організації вкрай потрібні. Адже ні міська, ні обласна влада нам не допомагає. Ми виграли два міжнародні гранти, і на отримані кошти закупили обладнання для майстерні з ремонту візків. От тепер готуємо документи, аби отримати держзамовлення на виконання таких робіт. Адже в області є близько двох тисяч інвалідів, які отримали візки. А візок треба ремонтувати 1-2 рази на рік. Ми — єдина організація, яка надає такі послуги. Причому, безкоштовно. Однак наразі коштів немає навіть на те, аби сплатити за світло. Тому нас відключили. Та ще й орендну плату треба платити. А пільг по сплаті оренди ми жодних не маємо. Отож тепер виживаємо за рахунок надання платних послуг з ремонту велосипедів, одягу тощо. І завдяки цьому можемо допомагати інвалідам на візках. На жаль, немає коштів, аби обслуговувати тих людей, які самостійно не можуть до нас звернутися. А на виїзд майстрів у райони, та що там, — навіть в Садгору, організація не має.
Тому пан Андрій закликає небайдужих в свою чергу допомогти його організації, аби та могла допомагати іншим. Адже його майстерня з ремонту інвалідних візків є однією з чотирьох по всій Україні. І саме тут, як і ми, і ви вже змогли пересвідчитись, — реальна допомога людям.
Загалом, що не кажіть, але влада — що центральна, що місцева, — про людей з обмеженими можливостями згадує хіба раз в рік. 3 грудня. Коли відзначають Міжнародний день інвалідів. А так – сліпо-глухо-німіє. Лишень одне повторює: відсутність коштів, в міру можливостей… Хоча ще в 2009 році Чернівецька ОДА затвердила план заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими можливостями на 2009-2015 рік «Безбар’єрна Україна ». І якщо в Чернівцях де-не-де щось таки робиться, то чим далі від центру, тим більше бар’єрів для інвалідів. Такий стан справ, зокрема, у Заставнівському районі. І навіть не в тому річ, що там людина п’ять років не могла отримати візка (байдуже, хто винен – сільський голова чи Папієв), а в тому, що навіть ті люди, які ті візки мають, не можуть на них нікуди потрапити. Зокрема, як розповів нам інвалід першої групи Іван Луник із Заставни, котрий пересувається на інвалідному візку, найперше, куди немає людям доступу в районі – це до районної адміністрації та ради. Він, депутат райради, не має можливості втрапити в приміщення, бо доступ до нього людям на візках відсутній. І це при тому, що згідно із вищезазначеним розпорядженням про затвердження плану заходів, впродовж 2009-2011 років райадміністраціями мали б бути вжиті заходи для вільного пересування інвалідів у населених пунктах. А вони так і не вжиті. Тому чоловік вже навіть подав судовий позов проти Заставнівської райради, але суд відмовився розглядати справу. Тому планує вдруге добиватися справедливості в суді, аби РДА таки встановила пандуси, а райрада сплатила моральну шкоду.
Якою ж сумою можна обчислити розмір моральної шкоди, завданої владною бездіяльністю Марії Марусик за п’ять років вкраденого життя, сказати складно. Нехай це буде на совість усіх байдужих…
– Аж не віриться, що вже взавтра мене врешті вивезуть на вулицю і я врешті побачу своє обійстя… – тішиться пані Марія Марусик.
Надія Вірна
P.S. Ми намагались домовитись через секретаря про зустріч з головою Заставнівської РДА Василем Копчуком, однак він не виявив відповідного бажання.
peredplata
