Указ № 314 визначає «Засади державної політики в галузі історичної освіти». Указ довелося прочитати, і я, як історик, не пошкодував про це.
Восьмисторінковий текст виявився важливим свідченням глибокого духовного розладу його укладачів і людини, яка його підписала. Він весь пронизаний манією величі, хворобливими фобіями і безмежними претензіями на володіння істиною в її повноті.
Те, що у 8-му пункті цей указ передбачає «науково-правове забезпечення протидії спробам фальсифікації історії» — тобто запроваджує наукову експертизу з правовими наслідками для тих, кого ця експертиза визнає фальсифікаторами, — це дрібничка, хоча, гадаю, й вона принесе багато неприємностей і мені, і колегам.
Але головне — в іншому. Автори указу припускають, що вони володіють a priori повнотою історичної істини, як колись свята інквізиція припускала, що точно знає, що сонце обертається навколо Землі, а земля — плоска. Та проста думка, що будь-яка наука — точна, природнича чи гуманітарна — завжди перебуває в розвитку, завжди вчені сперечаються, перебуваючи в пошуках істини, і що завжди істина лише часткова в нашій обмеженій свідомості, — це авторам указу невідомо. Вони припускають судити вчених істориків, забороняти і вилучати з бібліотек їхні праці, тому що висновки цих вчених розходяться з їхніми власними. У XXI столітті така претензія на наукову істину виглядає не тільки смішно, вона має всі ознаки душевної хвороби — манії величі.
У XXI столітті така претензія на наукову істину має всі ознаки душевної хвороби
Деякі інші позиції указу свідчать про те саме.
Пункт 5 починається з твердження: «Росія — велика країна, держава-цивілізація, яка зробила величезний внесок у загальносвітовий розвиток». Усе це — смішні оціночні судження. З чим порівнюють Росію автори указу? З Монако чи з Францією, з Сан-Марино чи з Італією, з Андоррою — чи з Іспанією, з Макао чи з Китаєм? Якщо з Монако або Сан-Марино, то так і скажіть. Тоді з вами багато хто погодиться. Але порівняно з Францією, Італією, Грецією, Китаєм, Римом, Стародавнім Єгиптом, п’ятитисячолітньою Індією Росія меркне. Це — вторинна цивілізація, яка сприйняла основи культури від Візантії і вкрай спростила їх, а потім рецептувала з наївністю дитини за Петра-Катерини західні форми життя. Тільки в XIX столітті, і тільки в періоди, породжені свободою, розквітла справді видатна російська культура, щоб згаснути на батьківщині в тортурній камері більшовизму.
Манія величі часом буває зворотним боком комплексу неповноцінності і в указі вони виразно разом. Тільки дуже уражена своєю неповноцінністю людина буде прилюдно оголошувати себе великою і свій внесок у життя суспільства — величезним.
Указ бажає «протидіяти спробам применшення подвигу народу при захисті вітчизни». Наука не знає ні применшення, ні перебільшення. Вона знає тільки факт. На жаль, у будь-якого народу воєнний подвиг поєднаний зі злочином. В одних — більше, в інших — менше. Французи перетворювали на стайні церкви під час наполеонівських воєн, а російські воїни в Першу світову влаштовували побиття євреїв у Галичині, а в Другу — зґвалтували близько двох мільйонів німкень, польок, чешок, мадярок, та й вивезли нескінченну кількість речей, відібраних у мирних жителів. Применшує це подвиг народу чи ні? Треба писати про це чи ні?
Упевнений, не тільки заради історичної правди, а й заради того, щоб надалі не повторювалося таке — писати треба. Мало, мабуть, писали, і ось — повторилося в Україні у 2022.
Текст нав’язливо і багаторазово говорить про якісь особливі духовно-моральні та культурно-історичні цінності російського народу. Про це взагалі люблять говорити зараз із трибун і амвонів. Але які це особливі російські цінності моральні та культурні? Хіба не було в РФ надзвичайок і вбивства мільйонів людей найвитонченішими катівними методами? Хіба не було моря доносів і анонімок, які часто прирікали людей на загибель і страждання? Хіба до того не було кріпосного рабства, рубання голів і четвертування Петром І та Іваном IV? Хіба не було і гомосексуалізму, і подружніх зрад, і покинутих старих, і дітей. Усе було. І в інших народів було. Росіяни не гірші і не кращі за інших. Багато народів у інші періоди досягають жахливого звірства і спадають у найглибшу аморальність, але потім страждають і каються у скоєному. А заяви про особливу духовність і моральність російського народу, як і заборона вивчати злочини співвітчизників, скоєні однаково на полі бою або в мирний час, — тільки поглиблюють нерозкаяний гріх і спокушають народ помилковою праведністю. Тоді вже краще відразу надягайте собі на шию млинове жорно і кидайтеся в морську безодню — спокусники народу. Саме про вас говорив Христос [Мф. 18:6].
І, нарешті, останнє. Заспокойтеся, ревнителі російської самобутності. Немає і ніколи не було ніякої особливої російської цивілізації. За всіма ознаками Росія є частиною Цивілізації європейської, тільки периферійної і вторинної. Не в Росії визрівала філософія, наука, християнська і давня релігійність, високі мистецтва, досконала література, поезія. Росіяни все це запозичили від близьких, але незрівнянно давніших народів. Ставитися до них із вдячністю і повагою — благородно. Хулити вчителів, іменуючи їх «колективним Заходом» — гідне презирства.
І ось, люди, які склали настільки безсоромно примітивний і душевно неповноцінний текст, збираються оцінювати російських учених, вручати їм гранти або судити за фальсифікацію? Нещасна країна Росія, а хтось ще кричить про її велич.
peredplata
